Реквієм обривається на сльозній молитві

Вольфганг Амадей Моцарт. Фото: СПЖ

Коли в концертній залі починається спів Dies Irae з моцартівського «Реквієму», дерев'яна підлога починає тремтіти від ударів литавр. Потім тромбони й фаготи вступають одразу, всією своєю масою. Звучання хору наростає за кілька тактів – і на той момент, коли воно досягає повної сили і баси проспівують «Dies irae, dies illa» на повному диханні, ти відчуваєш, як музика притискає тебе до спинки крісла.

«Реквієм» – музика жаху, партитура смерті, написана вмираючим композитором. Але саме слово «реквієм» перекладається інакше, ніж ми думаємо.

Requiem – це форма від requies: відпочинок, спокій, заспокоєння після довгого шляху. Заупокійна меса відкривається словами «Requiem aeternam dona eis, Domine» – «Спокій вічний даруй їм, Господи». Тут ідеться не про страшний Божий Суд, а про довгоочікуваний для кожного спочинок після страждань. 

Страх, який звучить як молитва

Секвенція Dies Irae – це монолог підсудного. За грізним заголовком прихований безперервний ланцюжок прохань, і якщо вслухатися в текст, який Моцарт кладе на музику, це стає очевидним. Rex tremendae majestatis – «Царю жахливої величі» – взиває богомолець, і вже через кілька рядків благає: «Salve me, fons pietatis» – «Спаси мене, джерело милосердя». Цей душевний зсув переживається як зміна погоди: щойно гримів грім, і раптом – за ним лунає тихе, майже дитяче «спаси мене».

Потім починається наступна частина під назвою Recordare, і тон твору різко змінюється. «Quaerens me, sedisti lassus, redemisti crucem passus» – «Розшукуючи мене, Ти сидів у втомі; Ти викупив мене, зазнавши Хреста». Людина нагадує Богові про їхню спільну історію спасіння. Вона впевнена: Суддя прийшов на землю саме заради неї. Це дуже інтимна інтонація для музики, яку ми звикли сприймати як страхітливу.

Частина Confutatis влаштована ще складніше. Низькі чоловічі голоси ведуть: «Confutatis maledictis, flammis acribus addictis» – «Коли засуджені злодії, приречені на жорстокий вогонь» – важким, масивним звучанням. Але слідом сопрано тонко вступає: «Voca me cum benedictis» – «Покличи мене з благословенними».

Знову лунає прохання. Людина не знає, чи опиниться вона серед спасенних. Вона щиро просить про помилування.

Confutatis закінчується майже пошепки: «Cor contritum quasi cinis, gere curam mei finis» – «Серце, сокрушене, як попіл, – потурбуйся про кінець мій». Тут музика припиняє зображати суд і стає тим, чим була від самого початку: молитвою людини, яка говорить про свій страх. Увесь цей шлях – від оглушливого Dies Irae до тихого «потурбуйся про кінець мій» – веде до однієї кульмінації. До Lacrimosa.

Обрив посередині фрази

Влітку 1791 року до Відня прибув посланець від анонімного замовника – з проханням написати реквієм. Моцарту було тридцять п'ять років, і його сили вже стрімко вичерпувалися. До осені він уже з трудом виходив з дому. Тим не менш партитура просувалася: він накидав докладні голосові партії та бас-лінію для Kyrie і для всієї секвенції – Rex tremendae, Recordare, Confutatis. Останньою в секвенції стояла Lacrimosa.

«Lacrimosa dies illa, qua resurget ex favilla judicandus homo reus» – «Сльозний той день, коли з попелу постане судимий грішний чоловік». Це визнання від першої особи, написане людиною, яка вже відчуває, як відходять її сили і наближається кончина.

Моцарт написав лише вісім тактів цієї частини Реквієму. Два – оркестровий вступ, шість – хорових, у наростаючому крещендо, в якому до співу приєднуються всі голоси. До восьмого такту хор досягає forte – і рукопис обривається. На факсимілі оригіналу, що зберігається в Берліні, це чітко видно: чорнильна лінія на шорсткуватому жовтуватому папері стоншується, тремтить – і закінчується посередині нотного стану. Нижня третина аркуша вже біла. На ній немає жодної ноти.

Це був не єдиний незавершений задум Моцарта. У 1960-х роках серед архівних чернеток знайшли начерк грандіозної фуги на слово Amen – він лежав там само, де й ескіз Rex tremendae, а отже, написаний тієї ж осені 1791-го. Моцарт планував закрити секвенцію величезною поліфонічною побудовою – всіма голосами одразу, у суворій фузі. Цей Amen теж так і залишився чернеткою в кілька тактів.

Учень композитора Зюсмайр дописав потім Lacrimosa, склав Sanctus, Benedictus і Agnus Dei, закінчив твір як умів. Але руками Моцарта ноти в цій партитурі записані лише до восьмого такту – до середини покаянного плачу, до оголеного крещендо на «judicandus homo reus».

Таємниця порожньої сторінки

Голлівудська традиція містично розглядає цю історію як злий рок: незавершена партитура – знак загибелі, доказ того, що смерть взяла своє. Певною мірою в цьому є правда. Смерть справді втрутилася в роботу композитора. Рука генія справді зупинилася.

Але музика, яка дійшла до цього обриву, влаштована дивовижним чином. Моцарт встиг написати сповідь.

«Judicandus homo reus» – зойк грішної людини, яку судитимуть. Це вимовлено в музиці і доведено всіма голосами до гучного forte. Далі в тексті слідує прохання про помилування: «Huic ergo parce, Deus» – «Отже, пощади його, Боже». Ці слова дописав уже Зюсмайр: до прохання про милість рука Моцарта вже не дійшла. І запланований Amen – те, що мало стати архітектурним завершенням усієї секвенції, величезним поліфонічним утвердженням, – теж залишився лише в начерку.

Великий чоловік написав визнання своєї провини і зупинився. Здалеку Моцарт чув Amen, який хотів написати, – але не встиг цього зробити. Зюсмайр закінчив твір скромним «Amen» на кілька акордів. Це, до речі, єдиний Amen, який ми чуємо в кінці Lacrimosa. І він звучить крадькома, сором'язливо – наче новий автор розуміє, що говорить тут за свого попередника.

Порошинки повільно кружляють у промені зимового сонця над порожнім робочим столом Моцарта з розкиданими паперами й нотами. Requiem aeternam. Спокій вічний.

Читайте також