Туга від голоду за вічністю

Туга за раєм. Фото: СПЖ

Яблуко лежало в кошику цілодобового супермаркету – глянцеве, бездоганної форми, червоне, без жодної плямки. Ми брали його в руки, зважували і клали назад. Воно нічим не пахло, отже – тепличне. Це було в ті роки, коли слово «фронт» ще не означало для нас нічого, крім розповідей із підручника з історії.

За вікном лунав шум заможного міста, будинки були зі справним опаленням, на магазинних полицях було все в надлишку. Але десь усередині нас наполегливо нило щось, чому ми не знаходили назви.

Ми скаржилися тоді на повільний інтернет, на тісний номер у готелі, на пересолений суп у кафе. Нам дорікали за це – мовляв, розжирілися. Психіатр Віктор Франкл описував стан, який охоплює людину, коли робочий тиждень закінчується і метушня відступає. Специфічну тривогу і пригніченість, що накриває людину у вихідні дні, він називав неврозом вихідного дня. Мабуть, саме це почуття ми відчували серед достатку. Тіло було ситим, але душа тужила.

Соломон збудував рай – і задихнувся в ньому

Про цей двоїстий стан знали ще в старозавітні часи. Соломон, якщо вірити книзі Екклезіаста, збудував найблагополучніше суспільство свого часу. У його державі були багаті будинки, виноградники, сади, слуги, золото, музика. Чого б очі його не забажали, він не відмовляв їм, як і не відмовляв серцю своєму в жодній насолоді. А потім раптом озирнувся на створену красу – і залишив слова, які на тисячі років стали лейтмотивом життя людства: «Все – суєта і томління духу».

Блаженний Августин, теж озираючись на власне життя, сповнене пошуків і метань, стверджував: серце людини «не знає спокою, поки не заспокоїться в Бозі».

У цього серця, про яке говорить святий, немає фізіології. Воно створене для вічності, і тому ні п'ятизірковий готель, ні імпортне яблуко, ні ідеальний соціум не можуть його задовольнити.

Тож, можливо, наше колишнє ремствування було не покликом черевоугодництва, а інтуїтивним криком живої душі, яка раз по раз досягала стелі цього ситого, благоустроєного світу і відчувала: тут – не її дім. Тут лише тимчасовий притулок.

Бог – не мстивий бухгалтер

Нині ж гул сирени на вулиці змішується з шумом генераторів, створюючи навколо сумну атмосферу війни. Гуркіт грому переплітається з вибухами від безперервних обстрілів міст. І в цій тривозі у багатьох народжується виправдана думка: «Ми самі винні в тому, що маємо сьогодні. Ми не цінували благ мирного життя – теплу воду, світло без перебоїв, ясне небо без ракет і дронів. Ось Бог нас і покарав».

Думати так досить небезпечно і неправильно. Бог – не мстивий бухгалтер, що змушує нас розплачуватися за рахунками. Руйнування ситого раю – не розплата за наші скарги.

Війна – це абсолютне зло, якому немає виправдання. Всякий, хто спробує вписати війну в педагогіку Промислу Господнього, скаже про Бога неправду.

Але що ж тоді сталося? Ми не заслужили цю втрату – ми просто позбулися колишньої анестезії. Довоєнний світ заглушував біль небуття комфортом, швидкістю, доступністю всього. Він не лікував тугу – він її знеболював. Тепер знеболювальне скінчилося, і оголилися вічні істини: відчуття, що життя крихке, час не безкінечний, а поруч із нами – живі люди, зі своїми потребами, тривогами і слабкостями.

Дві галочки під питанням «Ти як?»

Коли ілюзія земного раю згоріла, повернулося розуміння масштабу нашої трагедії. Застояна вода з м'ятої пластикової пляшки в задушливому сховищі тепер здається нам порятунком, тоді як раніше ми б гидливо вилили її в раковину. Ми п'ємо цю воду і відчуваємо смак життя, якого не помічали роками.

А ще – цей магічний ефект двох кольорових галочок під нічним повідомленням «Ти як?» як підтвердження того, що наше повідомлення дійшло, що людина жива, дихає, ще може відповісти.

Ми дивимося на цей значок і відчуваємо гормональний викид вдячності, незнайомий нам у мирний час. Ця вдячність за життя стає важливішою за будь-яку премію, будь-яке підвищення по роботі і службі, будь-яку покупку, про яку ми колись мріяли, розглядаючи вітрини.

Ми не знаємо, чи зможемо зберегти цей благодатний стан, коли спокій знову повернеться до наших домів. Знаємо лише, що чергової тривожної ночі хтось напише нам «Ти як?», і ми, відповівши, з нетерпінням чекатимемо появи під нашим повідомленням двох кольорових галочок.

Читайте також