Повітряна тривога ніколи не перерве богослужіння

У моменти, коли повітряна тривога застає нас посеред молитви, перше почуття – зовсім не страх, а досада, як не дивно. Здається, що ми не заслужили провести цей вечір на холодному сходовому майданчику або в підземному паркінгу, де сусід нервово шаркає капцями, а його собака відчайдушно скиглить і несамовито гавкає вслід ракеті, що пролітає. Чергове молитовне правило обірвано на середині. Людину мучить докір сумління: а раптом і все духовне життя обірвалося разом із приходом цієї страшної війни?

Від досади ми злимося, як ремісник, у якого відібрали робочий інструмент і змусили працювати голіруч. Адже роками ми методично формулювали богослов'я комфорту, де для молитовної зустрічі з Богом обов'язково потрібен куток з іконами, вільний від сімейної рутини час, тиша для читання духовної літератури. Але коли ці декорації враз були прибрані – раптом виявилося, що й молитися ми, загалом-то, як слід не вміємо, хоч і вважаємо себе досвідченими православними.

Святитель Іоанн Золотоустий говорив прямо: «Ніщо не заважає нам молитися й тоді, коли ми перебуваємо поза домом... не будемо шукати для молитви особливого місця. Де б ми не були, ми можемо зробити для себе храм. Бо де розум і думка зосереджені на Богові, там і вівтар, там і жертва, там і священнодійство». Сказано це було християнам, які ще пам'ятали, що таке раптова облава язичників.

Бог, Який мандрував зі Своїм народом

Повернімося в далеке минуле – до Юдейської пустелі, де небезпеки чекали на мандрівника на кожному кроці.

Коли Господь уперше влаштував Собі житло серед людей, Він обрав не благоустроєний палац, а Скинію – переносний намет зі шкір і покривал. Бог відмовився бути десь на одному місці. Він вирушив разом зі Своїм народом у невідомість крізь піски, спрагу й ворожі набіги.

Церква в Україні теж стала такою Скинією. Вона знялася з надійного фундаменту й спустилася в сирі підвали, у метро, у бетонні коридори. І Бог спустився туди разом з нею, не гребуючи тим, що замість мармурового престолу Йому запропонували розсохлу лаву біля труби опалення.

Перші християни, до речі, умиротвореного богослужіння не знали зовсім. Євхаристію звершували в приватних домах і підземних галереях, насторожено прислухаючись, чи не йде вулицею варта. Всенічна в атмосфері страху – це і є та сама апостольська давнина, за якою ми сумували в благополучні роки.

Уже в минулому столітті коло замкнулося. На Соловках, якщо вірити таборовим спогадам, служили в лісі, застеливши рушником звичайний пень, а до Чаші замість вина наливали журавлинний сік – з тієї простої причини, що журавлина на болоті росла, а виноград там не приживався.

І жоден богослов не насмілиться сказати, що Літургії тоді були менш молитовними, ніж наші: з святковим хором, гарними ризами й яскравими електричними паникадилами.

Забута домашня служба

Виникає таке практичне питання в наш тривожний час: що робити, якщо в неділю до храму не дійти й не доїхати? Якщо дорога прострілюється, якщо громадський транспорт не ходить через руйнування інфраструктури, зрештою – якщо ти просто захворів і не можеш прийти на Літургію?

У богослужбових книгах на цей випадок давно передбачено обідницю, або чин образотворних. Вона не замінює Літургію, не дає можливості причаститися, але дозволяє мирянину прочитати те, що він чує в храмі: псалми, Блаженни, Символ віри, «Отче наш», належні уривки Апостола й Євангелія.

Наші предки за цей чин трималися міцно, бо єдиний відкритий храм часто бував за півдня їзди, а іноді й зовсім за сотню кілометрів. Потім віруючі забули обідницю за непотрібністю. Тепер же реалії воєнного часу змушують нас згадати цей чин і включити його до своєї молитовної практики.

Молитва в епіцентрі страху

Зараз у нашому житті часто бувають моменти, коли над дахом чується дзижчання дрона або рев ракети і до влучання залишається кілька секунд. Молитовник у таку хвилину марний, бо руки тремтять і потрібна сторінка не знаходиться. Залишається лише «Господи, помилуй» та Ісусова молитва, що промовляється в такт із нашим диханням.

Преподобний Паїсій Святогорець говорив: «Молитва, що звершується з болем сердечним, іде прямо до Бога... Одне тільки „Господи, помилуй“, сказане в хвилину небезпеки, рівноцінне годинам молитви в спокійному стані».

Наше молитовне правило мирних часів – канони, акафісти, псалми – схоже на курс лікування в санаторії, де нам роблять масаж і пригощають мінеральною водою. Під обстрілом же настає щось на кшталт клінічної смерті, коли потрібні короткі й сильні поштовхи в серце, що зупинилося від жаху: Господи-Ісусе-Христе-помилуй-мя. І серце від цих поштовхів нарешті запускається.

Так, молитва не працює як система протиповітряної оборони. Ракета летить своєю траєкторією й прилітає туди, куди її запустили. Ми ж просимо Бога про захист, цілковито довіряючи Йому своє життя.

Важливо розуміти: навіть у моменти смертельної небезпеки віруючий має залишатися християнином, не віддаючи себе у владу тваринного страху.

Митрополит Антоній Сурозький, знаючи, що таке війна, настановляв: «Якщо ми не вміємо молитися в гуркоті й метушні, ми не навчимося молитися й у тиші... Тиша – не навколо нас, тиша створюється всередині, коли ми стоїмо перед лицем Божим». Тиша – не умова молитви, а її результат.

Тепер ми розуміємо, що сирена повітряної тривоги не може перервати молитву. Вона лише змінює її регістр, переводячи наше богослужіння з мажору в мінор, із благоліпності в тісноту, але в цьому переведенні не втрачається її суть. Будь-яка зовнішня краса рано чи пізно меркне, а Той, до Кого ми звертаємося в молитві, не зникне ніколи.

Читайте також