Повітряна тривога ніколи не перерве богослужіння

Богослужіння під час війни. Фото: СПЖ

Коли повітряна тривога застає нас посеред молитви, перше почуття – зовсім не страх, а досада, як не дивно. Здається, що ми не заслужили провести цей вечір у холодному під'їзді або в підземному паркінгу, де сусід нервово шаркає капцями, а його собака відчайдушно скиглить і несамовито гавкає на ракету, що пролітає. Молитовне правило обірвано на середині, нас мучать докори сумління: а раптом і все духовне життя обірвалося разом із приходом цієї страшної війни?

Від досади ми злимося – як злиться ремісник, у якого відібрали робочий інструмент і змусили працювати голіруч. Ми роками методично облаштовували комфортне духовне життя, де для молитовної зустрічі з Богом обов'язково потрібен куток з іконами, вільний від сімейної рутини час, тиша для читання духовної літератури. Але коли ці декорації враз упали – виявилося, що молитися як слід ми не вміємо.

Святитель Іоанн Золотоустий говорив прямо: «Ніщо не заважає нам молитися і тоді, коли ми перебуваємо не вдома... не будемо шукати для молитви особливого місця. Де б ми не були, ми можемо зробити для себе храм. Бо де розум і думка зосереджені на Богові, там і вівтар, там і жертва, там і священнодійство». Сказано це було християнам, які ще пам'ятали, що таке раптова облава язичників.

Бог, Який мандрував зі Своїм народом

Повернімося в далеке минуле – до Іудейської пустелі, де небезпека чекала на кожному кроці.

Коли Господь уперше влаштував Собі житло серед людей, Він обрав не благоустроєний палац, а скинію – переносний намет зі шкір і покривал. Бог відмовився перебувати десь на одному місці. Він вирушив разом зі Своїм народом у невідомість, розділивши з ним тяготи мандрівки через розпечені піски – виснажливу спрагу, голод і ворожі напади.

Церква в Україні теж стала такою скинією. Вона знялася з надійного фундаменту і спустилася в сирі підвали, у метро, у бетонні коридори. І Бог спустився разом з нею туди, де замість мармурового престолу Йому запропонували розсохлу лаву біля труби опалення.

Перші християни, до речі, умиротвореного богослужіння не знали зовсім. Євхаристію звершували в приватних домах і підземних галереях, напівухом прислухаючись, чи не йде вулицею варта. Всенічна в атмосфері страху – це і є та сама апостольська давнина, за якою ми сумували в благополучні роки.

Вже в минулому столітті коло замкнулося. На Соловках, згідно з таборовими спогадами, служили Літургію в лісі, застеливши рушником звичайний пень, а в консервну банку, що правила за Чашу, замість вина наливали журавлинний сік – з тієї причини, що журавлина на болоті росла, а виноград не приживався.

Жоден богослов не насмілиться сказати, що богослужіння тоді були менш молитовними, ніж наші – зі святковим хором, гарними ризами і яскравими електричними паникадилами.

Забута домашня служба

У тривожний час виникає практичне питання: що робити, якщо в неділю до храму не дійти і не доїхати? Якщо дорога прострілюється, громадський транспорт не ходить через руйнування інфраструктури, зрештою – якщо ти захворів і не можеш прийти на Літургію?

У богослужбових книгах на цей випадок давно передбачена обідниця. Вона не замінює Літургію, не дає можливості причаститися, але дозволяє мирянину прочитати те, що він чує в храмі: псалми, Блаженні, Символ віри, «Отче наш», належні уривки Апостола й Євангелія.

Наші предки за цей чин трималися міцно, бо єдиний відкритий храм часто бував за десятки, а іноді й за сотні кілометрів від дому. Потім віруючі забули обідницю за непотрібністю. Тепер же реалії воєнного часу змушують нас згадати цей чин і включити його до своєї молитовної практики.

Молитва в епіцентрі страху

Коли над дахом чується гудіння дрона або рев ракети і до влучання залишаються лічені секунди, молитовник не допоможе: руки тремтять і потрібна сторінка не знаходиться. Залишається лише «Господи, помилуй» та Ісусова молитва, що вимовляється в такт із нашим диханням.

Преподобний Паїсій Святогорець говорив: «Молитва, що здійснюється з болем сердечним, іде прямо до Бога... Одне тільки "Господи, помилуй", сказане в хвилину небезпеки, рівноцінне годинам молитви в спокійному стані».

Наше молитовне правило мирних часів – канони, акафісти, псалми – схоже на курс лікування в санаторії, де роблять масаж і пригощають мінеральною водою. Під обстрілом же настає щось на кшталт клінічної смерті, коли потрібні короткі й сильні поштовхи в серце, що зупинилося від жаху: Господи Ісусе Христе, помилуй мя. І серце від цих поштовхів нарешті запускається.

Ракета летить своєю траєкторією і прилітає туди, куди її запустили. Ми ж просимо Бога про захист, цілковито довіряючи Йому своє життя.

Навіть у моменти смертельної небезпеки християнин не повинен віддавати себе у владу тваринного страху.

Архімандрит Лазар (Абашидзе) настановляв: «Якщо ми не вміємо молитися в гуркоті й суєті, ми не навчимося молитися і в тиші... Тиша – не навколо нас, тиша створюється всередині, коли ми стоїмо перед лицем Божим». Тиша – не умова молитви, а її результат.

Сирена повітряної тривоги не може перервати молитву. Вона змінює її тональність, переводячи богослужіння з мажору в мінор, із благоліпності в тісноту, але суть її не втрачається. Будь-яка зовнішня краса рано чи пізно меркне, а Той, до Кого ми звертаємося в молитві, залишається незмінним.

Читайте також