Фарисей не брехав – він просто був хорошим актором

Є гріх, у якому я не можу нікого звинуватити, не звинувативши спершу самого себе. Йдеться не про заздрість і не про гнів – це було б надто банально. Йдеться про звичку виходити до людей у костюмі благополучного християнина, навіть коли всередині давно випалена земля.

Ми, мабуть, усі так робимо. Чемно посміхаємося при вході до храму, хоча весь тиждень задихалися від утоми й образи. Відповідаємо «слава Богу, все добре» близькій людині, якій насправді хотіли б сказати правду. Тримаємо обличчя – бо показати його справжнім страшніше, ніж збрехати.

І ось що дивовижно: лицемірство притаманне нам завжди. Це базове налаштування людини, яка боїться бути відкинутою в суспільстві. Ми носимо маску не тому, що хочемо обдурити, а тому, що нас мучить думка: а раптом, побачивши мене справжнього, мене відкинуть?

Актор, який не припиняє грати роль

Слово «лицемір», яке використовується в Євангелії, має театральне коріння. Так називали актора, що виконував роль у масці. Коли Христос викриває фарисеїв – «по зовнішності здаєтеся людям праведними, а всередині сповнені лицемірства і беззаконня» (Мф. 23:28) – Він говорить не про набір поганих вчинків. Він говорить про людину, яка заграла і ніяк не може вийти з лже-благочестивого образу.

Актор виходить на сцену і вимовляє чужі слова. Це нормально – поки він пам'ятає, що це роль, чітко прописана драматургом.

Трагедія починається, коли публіка влаштувала овації, завіса закрилася, а актор усе ще стоїть у гримі й говорить завченим голосом. Маска перестала бути театральним реквізитом і стала справжнім обличчям виконавця.

Фарисей в євангельській притчі – саме такий актор. Він не цинічний обманщик, що потирає руки за лаштунками. Він, можливо, сам щиро вірить, що його роль – це його справжня натура.

Оголений митар

Згадаємо знайому кожному притчу. Двоє людей увійшли до храму помолитися. Один – фарисей, бездоганно дотримувавшийся посту, що платив на Храм десятину й виконував Закон. Другий – митар, на якому стояло вічне тавро суспільного сорому. І Христос стверджує, що митар пішов додому більш виправданим, ніж фарисей.

Чому так? Не тому що гріхи митаря були не такими серйозними. А тому що фарисей прийшов до храму вже вдягненим у театральний костюм. Усе на ньому було випрасуване, застебнуте, представлене в найкращому вигляді. Його благополуччя не потребувало Божої милості. І справді: навіщо милувати того, хто й так бездоганний?

Митар же прийшов до Бога голим. І не у фігуральному сенсі – а в найбуквальнішому. У нього не було жодного виправдання за скоєні злодіяння. І виявилося, що саме ця нагота стала тим духовним одягом, за яким Бог впізнає Своїх чад.

Лікар приходить не до здорових людей

Апостол Павло тричі просив Господа зняти з нього «жало в тілі» – якусь болісну недугу, про природу якої сперечаються досі. І отримав відповідь, якої не чекав: «досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9).

Христос не сказав йому: «твоя немоч мине, якщо будеш ревніше молитися», «благодать прийде, тільки коли ти виправишся».

Сила Божа здійснюється в немочі – тобто там, де Павло виявляє слабкість, Бог заповнює нестачу його ресурсів.

І апостол приймає несподіване рішення: він перестає приховувати свою слабкість і починає нею хвалитися. Але не з гордості, а з усвідомлення безумовної переваги Бога над людиною.

Це істинно християнський підхід до самоаналізу, який ми чомусь уперто ігноруємо. Ми думаємо: спочатку я одужаю, залікую душевні рани, а вже потім постану перед Богом пристойною людиною. Ми забуваємо, що Лікар приходить тільки до хворих (Мф. 9:12). Поки рана перев'язана закривавленими бинтами, лікар її не бачить. Він зобов'язаний оголити рану, щоб запропонувати ефективне лікування.

Лукавство – розлад із самим собою

Преподобний Іоанн Ліствичник писав, що «лицемірство є протилежний тіла з душею устрій, переплетений усілякими вигадками». Тіло говорить одне, душа знає інше – і стосунки між ними напружені.

Протилежністю лицемірства святий аскет називає простоту. «Простота є усталений навик душі, яка стала чужою всякій відмінності й нездатною до лукавства», – каже він. Навик – це завжди те, що напрацьовується роками, як м'язова маса.

Святитель Феофан Затворник був переконаний, що людина знає, чого вимагає від неї Бог, і бачить невідповідність свого життя цій вимозі. І замість того щоб виправляти серце, вона намагається здаватися благочестивою, щоб привернути до себе увагу, здобути похвалу або приховати під благопристойним фасадом нечисті наміри.

Лицемірство починається не там, де людина щойно визнала свою гріховність. Воно починається там, де людина, яка вже все про себе знає, обирає носіння маски замість роботи над собою.

Як християнство переграло західну науку

У сучасній психології є термін «збереження обличчя». Його вивели на Заході в середині минулого століття.

Але ще в 1944 році китайська антрополог Ху Сянь-Цзінь опублікувала статтю, де вперше системно розклала китайське поняття «обличчя» на два шари, де лянь – це моральна репутація і совість перед самим собою, а мяньцзи – соціальний статус, престиж в очах інших. Саме на цю роботу через десятиліття спирався соціолог Ірвінг Гофман, коли формулював свою знамениту теорію «роботи з обличчям».

Виходить дивовижна річ. Західні вчені пояснили, що таке «маски-шоу» по-науковому через довгі століття після того, як християнська культура вже вбачала у фарисействі загрозу для людської психіки й духовності.

Потьомкінське село всередині людини

Є такий образ, який використовують для позначення декорацій, за якими нічого немає. Він називається «потьомкінське село».

Отже, збереження благопристойного обличчя за будь-яку ціну – це зведення такого села всередині душі. З часом нам самим починає здаватися, що бездоганно чисті намальовані вулиці з яскравим освітленням – справжні.

Тільки Бог не проїжджає цими вулицями в кортежі, байдуже дивлячись у вікно авто. Він зупиняється й заходить усередину нашої душі. І там, де мала бути приготована для Нього житлова кімната, Він знаходить лише пофарбоване полотно.

Різниця між сповіддю і виставою

Справжня духовна вбогість не потребує глядачів і оваційних оплесків. Вона звернена до Того єдиного, перед Ким ховатися і ні до чого, і неможливо.

Маска, що вросла в обличчя, знімається не одним зусиллям і не за один підхід. Щоб звільнитися від неї, не потрібно покаянних монологів і істеричних розборів власних гріхів.

Почати потрібно з малого: перестати поправляти вираз обличчя, коли стає страшно, що тебе побачать справжнім.

Сказати наодинці Богу нелицеприємну правду про себе. І тоді, може бути, вперше за довгий час, Лікар побачить гнійну рану й назавжди позбавить нас від болісного страждання.