Втома Богослова від столичних інтриг

Ми часто думаємо, що вигорання – це хвороба нашого метушливого віку, породжена дедлайнами і постійним стресом. Нам здається, ніби люди минулих епох мали якийсь залізний захист від зневіри. Особливо якщо йшлося про церковну працю, про захист віри, про високе єпископське служіння...

Ми дивимося на ікони, на величні храми, на книги отців – і малюємо в уяві монолітних героїв, які ніколи не сумнівалися, не плакали вночі від образи і не хотіли кинути все на півдорозі.

Але відкриваєш сторінки церковної історії – і бачиш святителя Григорія Богослова – людину, яка відчайдушно тікала від людської злоби. 

Гарячі суперечки про Бога

Навесні наприкінці 70-х років IV століття столиця Візантійської імперії була розпечена до краю. Святитель Григорій Нісський їдко зауважував, що на вулицях, ринках і перехрестях кожен учорашній чорнороб раптом уявив себе професором богослов'я, а прислуга, що втекла від рабства, повчає перехожих про незбагненність Божественного єства. Всі сперечаються. Всі викривають одне одного. І в цей киплячий казан ідеологічної війни приїжджає немічна людина з провінції, щоб очолити маленьку громаду.

Усі великі храми міста перебували під контролем опозиції. У єпископа Григорія не було собору із золоченими куполами. Він розпочав служіння у звичайній житловій кімнаті на віллі родича, переобладнаній під домашню церкву. Цю крихітну каморку він назвав «Анастасія», сподіваючись, що тут почне підніматися розтоптане православ'я.

Але його надії розсипалися вже в перший рік. У Велику суботу натовп опонентів увірвався до храму просто під час здійснення Таїнства Хрещення. Ченці й розлючені городяни кидали в єпископа каміння. Його вели вулицями до місцевої влади, мов злочинця. Фізична небезпека висіла в повітрі щодня.

Тріумф, схожий на взяття міста

Минав час. Ситуація змінювалася, імператор Феодосій прийняв бік православних, і настав день, коли святителя Григорія урочисто ввели до величної Святої Софії. Вулиці заповнилися незліченним натовпом. Воїни стояли рядами, стримуючи людський напір.

Як сам єпископ описував цю мить тріумфу в автобіографічній поемі? Він порівнював урочисту ходу із взяттям міста ворогом. Натовп ревів, вулиці нагадували облоговий бастіон. Навіть у момент найвищого визнання, коли імператор особисто передавав йому ключі від гігантського собору, душа пастиря не знала спокою. Скрізь панувала метушня, сльози й крики. Повітря було просякнуте такою напругою, що здавалося – миру тут не буде ніколи.

Цей внутрішній надрив досяг піку на Другому Вселенському Соборі. Інтриги за спиною, амбіції делегатів, постійні закулісні докори й спроби усунення з кафедри остаточно підкосили вселенського вчителя.

Ми подумки переносимося до нього – стомленого, змарнілого, зігнутого під тягарем єпископського омофора.

– Владико, – звертаємося ми, тихо підходячи до нього під час перерви засідань Собору, – невже не можна було потерпіти заради спільної справи? Адже імператор на вашому боці, народ ликує, за спиною перемога. Навіщо кидати все на піку слави?

Святитель підіймає стомлений погляд, у якому немає нічого, крім нескінченного болю.

– Але ж Ви були головою Собору... Ви могли навести порядок.

– Порядок? – гірко усміхається святитель. – На Соборі мене звинувачували в порушенні давніх правил, ніби я самовільно перейшов з однієї кафедри на іншу. Ті самі люди, які вчора кричали «осанна», сьогодні вимагають мого вигнання. Я втомився доводити очевидне. Я не радів, коли сходив на престол, і тепер зходжу з нього добровільно. 

«Соборам кланяюся здалеку»

У червні 381 року єпископ Григорій виголошує прощальну промову перед отцями Собору. Це текст людини, яка добровільно знімає з себе важкий тягар влади. Він каже зібраним єпископам, що питання про його особу є другорядним. Він просить лише про одне: пам'ятати його скромні праці заради Святої Трійці.

Він пішов. Повернувся до рідного Назіанза, а потім усамітнився в тихому маєтку Аріанз. Більше він не їздив на галасливі церковні зібрання. 

Там, далеко від столичного шуму, в тиші й немочі, він пише богословські праці й докладну автобіографію. Виявляється, втеча від церковної метушні була не поразкою, а єдиним способом залишитися вірним Христу, не розгубивши по дорозі любов. Ми часто боїмося зізнатися собі в тому, що втомилися від нескінченної боротьби. Нам здається, що залишити пост або вийти зі суперечки – означає виявити слабкість. Але іноді найвищий прояв мудрості полягає в тому, щоб вчасно піти туди, де можна нарешті почути голос Бога, не заглушений криками натовпу.

Читайте також