Танці перед Вівтарем: що насправді відбулося у Троїцькому соборі Чернігова

Кожен з нас вибирає дорогу для себе сам , кожен сам за свій вибір і відповість ....😢

про недавній перформанс у відібраному у віруючих Троїцькому соборі Чернігова.
Слід зауважити, що представники однієї з конфесій, судячи з фото, були цілком задоволені цим кощунством.

"Чи є танці в храмі поверненням до українських духовних традицій?

В старовинному Троїцькому соборі в Чернігові, який будувався на кошти гетьмана Івана Мазепи як головний храм древнього Троїцько-Іллінського монастиря, чернігівським музеєм-заповідником 27 грудня 2025 було влаштовано святковий концерт з нагоди свята Різдва Христового.

На перший погляд начебто все гарно, Різдвяні колядки та духовні піснеспіви у виконанні артистів драмтеатру та співаків місцевих ансамблів... Кажуть, наче доволі гарно грали...

Але, одне але... Коли перед Вівтарем святині артисти не тільки співають, але й починають влаштовувати танці, це однозначно перетин допустимої межі в сакральному місці. Таке однозначно неприпустиме в храмі, де звершується Таїнство Божественної Євхаристії, та ще й перед Вівтарем - найсвятішим місцем молитви та безкровної жертви.

Хтось скаже, що це начебто "розмосковлення" та "відродження національних традицій". Таке враження, що під виглядом боротьби з "московським впливами" нам намагаються зламати і суто українські багатовікові побожні традиції. Адже в українській традиції ніколи не дозволялося витанцьовувати в церкві. І не тільки в українській, це завжди було заборонено в практиці як Вселенського Православ'я, так і Католицької Церкви. Адже храм - місце молитви, місце Божественної Євхаристії та священних Таїнств, місце покаяння та духовного очищення... Це сакральний простір. І якщо вже про національні традиції, то не важко здогадатися, як би ті самі запорозькі козаки, які часто доволі жорстко карали за блюзнірство та зневагу до святинь, відреагували би на таку поведінку артистів у храмі... В козацькій традиції за таке не просто виштовхали б з церкви, але, як мінімум, всипали би батогами... Такі були тоді традиції.

З численних описів ми знаємо, що козаки не дозволяли собі заходити до храму, не знявши шапки, падали на коліна перед іконами та мощами святих, молилися та не допускали собі неблагоговійного поводження перед святинями. Навіть заходячи напідпитку до церкви починали бити земні поклони... Тож як тут вписується в "національні традиції", коли ряджені артисти навпроти Вівтаря, перед Царськими вратами, поруч з мощами святих Феодосія, Філарета та Лаврентія Чернігівських, не тільки співають в шапках, а й витанцьовують? Чи така "шароварщина" у храмі є справжнім поверненням до "духовних традицій" наших пращурів, зокрема козаків? Чи справді це так потрібно влаштовувати в церкві?

Коли наші гетьмани та козаки будували храми та монастирі, то з великою побожністю та благоговінням шанували їх як святині та сакральні осередки. Така була наша віковічна українська духовно-національна традиція. Так, обов'язково на Різдво там співали колядки, канти та інші духовні піснеспіви, влаштовували вертепи, зокрема й у церквах, у тому числі й у супроводі кобзи, бандури та інших музичних інструментів. Така традиція справді існувала. Але при цьому не переступали певної межі і, тим паче, ніколи в храмі не кидалися в пляски. Для цього були і є інші місця та зали...

В тисячолітній українській духовній традиції, від часів Хрещення Русі-України і до самого початку XX століття, ставлення до сакрального простору храмів та монастирів завжди вирізнялося особливою побожністю та благоговінням, з відповідною поведінкою на території святині. Ситуація змінилася лише після московсько-більшовицької окупації України, коли комуністична безбожна влада десятиліттями насильно намагалася осквернити наші святині, зламати, відучити українців шанобливо та благоговійно ставитись до них.

Схоже, нині з боку деяких світських діячів та чиновників знову спостерігається таке ж саме бажання перетворити стародавні українські святині на звичайні музейно-громадські простори та концертні зали, де проводились би різні світські акції, шоу та концерти, а Церква (незалежно від назв) була би певною мірою «присутня» лише як музейна декорація і лише в окремі дні з їхнього дозволу. Простежується прагнення десакралізувати та залишити цей простір поза впливами будь-яких Церков.

Очевидно, що демосковізація традицій і святинь та їх десакралізація - не одне й те саме. І це ми маємо чітко усвідомлювати та розрізняти. Адже неповага до святині та переступання межі поведінки у храмі - це якраз суто більшовицька, совєтська практика. Як і нерозуміння чи незнання, як і що допустимо робити в храмі, а що ні.

Іларіон Огієнко колись застерігав від такої небезпеки, наголошуючи, що в українській тисячолітній традиції та культурі глибоко вкорінена християнська церковна, зокрема й чернеча спадщина, і якщо нашу культуру пробувати відокремити від неї (як те намагалися робити більшовики), то вона перестане бути власне українською, втратить свою духовну першооснову, її сенс і «душу».

І Києво-Печерська Лавра, і Чернігівський Троїцько-Іллінський монастир, в яких за останній час ми спостерігали проведення різноманітних концертів з танцями, насправді мали зовсім інше призначення. Від самого початку, понад 900 років тому, вони задумувались та розбудовувались ченцями (обидва монастирі були засновані афонським ченцем прп. Антонієм Печерським) саме як сакральний простір, як місце молитви та аскетичних подвигів ченців, як свого роду перенесена на київські та чернігівські пагорби "ікона" чи образ Святої Гори Афон, Гори Синай та Святої Землі Палестини. Завдяки цьому протягом століть вони були тими життєдайними духовними чернечими осередками та центрами, які притягували тисячі віруючих людей як з усіх куточків України, так і з інших країн.

Притягували саме до святинь, не концертами та танцями, а аскетичними подвигами, молитвою, духовними сенсами та практиками, глибокою побожністю, духовними зціленнями...

Це унікальні місця за своїм сакральним значенням, які можуть порівнятися зі Святою Горою Афон та іншими духовними центрами християнства. Саме цією сакральністю вони є цінними та унікальними. І це варто плекати та берегти. Особливо тепер, під час війни, коли люди потребують справжньої духовної розради та підтримки.

Уявляю, якби на Афоні хтось захотів влаштувати концерти з танцями, то отримав би дууууже різку реакцію, і на це навіть грецька влада не змогла би вплинути. Це викликало би бурю протестів в цілому грецькому суспільстві, яке дуже шанує власні святині, зокрема монастирські.

Вже багато років мені доводиться займатись дослідженнями історії та спадщини чернецтва, як в Україні, так і на Святій Горі Афон та на Святій Землі. Це унікальний пласт нашої історії та культури, який незаслужено забутий та знецінений, і який потребує відродження. Ця наша спадщина за роки імперських та радянських вихолощень значною мірою у нас була викривлена та ушкоджена. Вона потребує відновлення на грунті справжніх духовних першоджерел. Потребує повернення їй старокиївського, суто українського наповнення (у церковно-релігійному, а не світському розумінні), у відповідності до нашої багатовікової києво-печерської аскетичної традиції.

Спеціалізуючись на цих питаннях, можу однозначно застерегти, що експерименти з десакралізації монастирських святинь (свідомо чи несвідомо) і використання їх не за призначенням не призведуть до чогось позитивного...

Релігійні почуття співгромадян – тонка тема, і тут треба підходити виважено і зі знаннями, щоби не зневажити такі почуття та не провокувати конфлікти. Це вже про професіоналізм. Всьому є своє місце і межа.

Справжня демосковізація та декомунізація передбачає повернення до наших духовних першовитоків, де такі святині, як Києво-Печерська Лавра та Чернігівський Троїцько-Іллінський монастир, як стародавні осередки чернечого життя завжди відігравали провідну духовну роль як сакральних центрів українського народу.

Саме такими вони мають залишитись й надалі. На жаль, експерименти з танцями у цих святинях жодним чином не сприяють цьому...

PS. Особисто для мене Троїцький собор у Чернігові мав ще й власне особливе духовне значення. У дворі під його стінами пройшло все моє дитинство. Дуже добре пам'ятаю, в якому оскверненому та сплюндрованому стані він перебував за часів панування комунізму, як я малим потайки намагався пролізти до нього в середину і яким там було все занедбане тоді ("мерзота запустіння" (Мв. 24:15, 16)). Із цим храмом пов'язаний чи не перший мій духовний досвід на початку 1980-х, коли під стінами зачиненого владою собору навколішках молилися катакомбні монахині з Лісковиці - колишні пострижениці прп. Лаврентія Чернігівського. Наслідуючи їх і я теж тоді ставав навколішки і молився. Це був десь 1980 рік. Одна з монахинь жила поруч з монастирем, і пригадую, як я ще зовсім малий (мені було десь рочків 4 чи 5) гостював у неї в хаті і пив чай. З дитинства пам'ятаю розповіді мого рідного діда, який після війни відвідував цей собор. А також розповіді, як міліція насильно зачиняла храм в 1961, попри спротив монахинь та оголошення ними голодування на знак протесту.

Пізніше, в 1988, я брав участь у першому богослужінні в ньому з нагоди його відкриття до ювілею 1000-ліття Хрещення Русі, а потім навіть тікав з уроків у 24-й школі, щоб зранку побути на богослужінні в соборі. Щось незбагненне ввесь час мене притягувало до нього. З того часу багато років був його прихожанином. Не все там було ідеально. Совєтська система Московської патріархії давалася в знаки. Попри це, із цією святинею у мене пов'язані дуже теплі почуття та спогади. Тому особливо боляче бачити, як місце, яке для мене завжди було сакральним і святим, пов'язаним з молитвою та духовним досвідом, використовують тепер як якийсь концертний зал. Все це вже було в історії собору за часів комунізму. Чи є сенс знову повторювати хиби минулого?"

Дякую Иона Черепанов .

Читайте также