У нас вже любителі метеликів вирішують, як необхідно жити Церкві
Ті методи, якими влада намагається вирішити церковне питання, ставлять під сумнів надання автокефалії в Україні.
Записка п’ята: про земне і про Небесне
Що ж, ось і настав час останньої записки про нашу подорож до Туреччини. Цього разу я не буду розповідати про відвідини тих чи інших пам’яток архітектури чи святинь. Сьогодні хочеться поставити риску та підсумувати усі пережиті відчуття, емоції, враження та думки, співставивши їх з нашими українськими реаліями.
Як я писав у попередніх дописах, більше не існує ані Візантії, ані Константинополя. Хоча в пам’яті всього світу поняття «Візантія» і «Константинополь» завжди асоціюватимуться з величчю, силою, та найголовніше – з Православ’ям, від усього цього мало що залишилось в сучасній Туреччині та Стамбулі. І якщо про Візантію як імперію у Туреччині не нагадує взагалі нічого, то Константинополь, хоч і у чомусь зберігся, однак стоїть назавжди переможеним.
Понурі височезні і широчезні розвалені мури старого міста, які немов би навмисно не зберігаються бодай найслабшою стяжкою металевими прутами. Змінена до невпізнаваності Софія та інші, колись православні, храми, архітектуру яких ісламський світ навіть не змінював, а просто привласнив. А найголовніше – 80 млн чисто ісламського населення, серед яких рідко коли знайдеш атеїстів, агностиків, «боговдушників» та інших альтернативників, яких так багато у «християнській» Європі. Саме ось ці 80 млн населення і є гарантією того, що Візантія навряд чи колись повстане знову. Та і чи потрібно це взагалі?
Я прийшов до висновку, що Візантія була переможена не дарма. Пригадайте, з чого все почалось. Початком кінця став період, коли пихаті, впевнені у своїй непереможності та величі ультраправославні ромеї почали вірити у свою богообраність. Коли, бажаючи зберегти свій світовий вплив, почали торгувати принципами, які були наріжним каменем візантійського суспільства, а головне – коли продали свою ВІРУ.
А тепер ми бачимо, що рештки великої колись імперії стали фундаментом для потужної та прогресивної ісламської держави, в якій не бояться берегти чистоту віри, бути єдиними у своїх прагненнях, народжувати дітей, огризатись всюдиприсутній глобалізації та жити за своїми правилами. І ця держава – Туреччина, яка, як не парадоксально, географічно знаходиться у серці Середзем’я, а її президент пророкує велику війну між хрестом та напівмісяцем.
Таким чином, Візантія – це пам’ятник ромейському марнославству, меморіал похованих мрій та нагадування усім тим, хто думає, що перемогти їх неможливо. Нагадування усім тим, хто йде на компроміси з сумлінням, правдою, честю та головне – з Богом. Нагадування тим, хто думає, що в своїй силі та могутності досяг усього, тому нікому і нічого не винен. Будь-яка імперія, яка існувала і була знищена, однозначно повторила помилки Візантії. І нехай ніхто не буде на 100% впевнений в собі, оскільки якщо вже Візантію було переможено, то чому на її місці не може бути хтось інший? Хто скаже, що застрахований від цього?
Світ мінливий. Війни все частіше стають безкровними. Загарбництво – непомітним. Зміна геополітичної мапи світу – динамічною та витонченою. Тому було би дуже добре, якби наші правителі, керуючи державою, поглядали на сумний приклад Візантії та яскравий досвід Туреччини. Остання за шість з лишком століть спромоглась затьмарити славу ромеїв, міцно пустивши коріння на їхньому місці. Коли після торгівлі інтересами ви починаєте торгувати вірою, продаєте свої душі, нічого хорошого у кінці вас не чекатиме. Це вже перевірено історією.
Що ж до Фанару, то я дійшов до наступного. Можливо, те, що я скажу, багатьом не сподобається, проте... хтось таки мусить це сказати. У мене виникло закономірне питання. Як може Церква:
а) Яка, носить назву неіснуючого нині міста та держави (навіть в історико-культурному сенсі, адже у Візантії немає наслідників, а Туреччина – точно не наслідниця Візантійської спадщини. Також те, що на території сучасного Стамбулу колись знаходився Константинополь, не означає, що останній передав у спадок все від себе, просто змінивши назву);
б) Статус якої (як автокефальної) тривалий час не визнавався (УЯВІТЬ СОБІ! З 381 по 451 роки), а першість заперечувалась;
в) Яка на місці свого географічного розташування (Туреччина) знаходиться в осадному становищі та де-факто не має право на вільне віросповідування (більшість храмів – зачинено, а ті, що діють, максимально приховані від людського ока);
г) Патріарх якої лише кілька разів на рік має право звершувати Божественну літргію у місті, яке є його кафедрою;
ґ) Яка є набагато меншою за кількістю парафій і парафіян за тих, по відношенню до кого адресована їхня сучасна політика (Константинопольський Патріархат – 3 200 парафій та ± 5 млн віруючих, більшість з яких – діаспори закордоном, УПЦ – 12 000 парафій та ± 10 млн віруючих, які знаходяться на території України);
д) Яка навіть у своєму лоні на своїй же території має власний невилікований розкол (існує Турецька Православна Церква, яка не підпорядкована Фанару)
...самостійно вирішувати серйозні церковні конфлікти і питання в інших державах та на канонічних територіях інших канонічних Церков світу? Це все одно, якби Монголія (колись велика, проте тепер – відстала у багатьох аспектах країна) вирішувала питання незалежності Казахстану, бо десь там колись монголи казахів уму-розуму вчили.
Якщо ж говорити про те, що Константинополь засвоїв собі право вирішувати питання по всьому світові, то воно (те їхнє право) зникло ще у 1453 році разом з самим Константинополем або ще раніше, у 1439-му, коли вся Константинопольська Церква (за виключенням окремих діячів) прийняла релігійну унію з Римом, чим і прирекла Візантію на знищення. Забули про це? Якщо ж питання цієї першості асоціювати виключно з тим, що Другий Рим колись асоціювався зі збереженням православної віри, традицій і цінностей, то тепер і цього немає.
Я не знаю чи варто апелювати в питанні української проблеми до фанаріотів, хоча ми спробували, коли в часі нашої поїздки передали близько 50 тисяч підписів небайдужих громадян (а загалом їх було передано вже набагато-набагато більше). Проте я, як віруюча людина, як священнослужитель, апелюю до соборного розуму Церкви! Я вірю у те, що Божа милість, щира віра і здоровий глузд допоможуть нам здолати цю перепону. Перепону, яку насправді створено штучно.
Ось нещодавно зустрів красномовні дані, які свідчать про справжнє ставлення українського народу до церковних ініціатив чинної влади. В одному з інтерв’ю такий собі активіст Семен Кабакаєв сказав, що привіз Патріархові Варфоломію звернення від громадських організацій України з проханням про надання церковної автокефалії (з його слів – 500 звернень, які він зібрав за місяць). За його словами, ці організації різнопланові та різноманітні. Особливо розчулює те, що серед них значаться і любителі метеликів. Виявляється, у нас в Україні навіть любителі метеликів прекрасно знають, як слід жити і розвиватися Церкві. У зв’язку з цим мені пригадується одна історія.
Відомий американський банкір Джон П. Морган у 1929 році за кілька днів до біржового краху зумів позбутися практично від всіх акцій, якими володів. Комісія Конгресу США запідозрила Моргана у використанні інсайдерської інформації та маніпулюванні ринком. Банкір пояснив, що врятувати свої капітали йому допоміг чистильник взуття, який, чистячи його черевики, поцікавився перспективами акцій залізничної компанії, які він купив. «Коли на ринок приходить чистильник взуття, професіоналам на ньому більше нема чого робити», – вирішив фінансист.
Відштовхуючись від цієї історії, так і хочеться сказати – вже якщо у нас любителі метеликів вирішують, як необхідно жити Церкві, то справи зовсім кепські. Це означає, що ми знаходимося напередодні або впритул підійшли до Великої духовної депресії. Адже як відомо, будь-які масштабні суспільні катастрофи починаються з духовних негараздів.
Якщо ж говорити приземлено, то ті методи, якими влада сьогодні намагається вирішити церковне питання (а в нас є інформація про те, що у багатьох бюджетних установах питання звернення до Патріарха Варфоломія ставилося руба), ставлять під сумнів надання автокефалії в Україні.
Варто також відзначити, що активіст, на жаль, свідомо чи ні, говорить відверту неправду, коли підкреслює, що від УПЦ Фанару було передано всього лише 1 000 підписів. Як я вже казав, тільки під час візиту нашої паломницької групи в Стамбул було передано 50 тисяч підписів. І це тільки мала частина того, що було зібрано і ще збирається. Навіщо ж говорити таку відверту неправду? На брехні та маніпуляціях чогось путнього не побудуєш. Зокрема, церковної автокефалії.
Чи буде враховано всі ці факти, якщо раптом Фанар таки наважиться на автокефалію для України (по факту – для невизнаних релігійних структур православного віросповідання), я не знаю. Нещодавно я зустрів коментар Патріарха Варфоломія, в якому він сказав, що має обв’язок перед Україною, який полягає у тому, щоб повернути український народ до істини і канонічності Церкви. Я сподіваюсь, що Патріарх знає про те, що значна частина суспільства вже давно перебуває в істині. І не може бути якоїсь іншої, альтернативної істини. І ті, кого він вважає поза істиною і канонічністю, не повинні бути введені в чергову оману через розгортання подібних псевдоцерковних та відверто політичних авантюр.
Вірю і надіюсь на те, що Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква втримається в заповіданій Богом єдності та вкаже правильний шлях всім тим, хто поки що знаходиться поза Нею!
