Простити не можна покарати! Де ставити кому?

У день Прощеної неділі багато з нас почують та скажуть ці слова – «Пробачте», «Бог простить, і я прощаю». Не раз вони будуть сказані нашим язиком. Але скільки кровоточивих ножів образи, озлобленості, ворожнечі так і залишаться стриміти в нашому серці? Скільки ран так і залишаться не вилікуваними?

А скільки з нас слово «пробачити» поставлять в один синонімічний ряд зі словом «розстріляти». Це відбувається тоді, коли ми просто викреслюємо людину, яка нам неприємна та немила, зі списку учасників нашого життя. При цьому, навіть не розуміючи, що саме вона – найважливіший і найпотрібніший для нас персонаж у сценарії нашого духовного зростання. Тому що саме вона послана нам Богом для того, щоб учити нас терпінню, смиренню і вмінню прощати.

Бог вимагає від нас не просто сказати слово «прощаю», а пробачити від щирого серця, від усієї душі. Але як зробити це, коли розум усвідомлює, що це потрібно й правильно, а серце, якому, як відомо, «не накажеш», усіляко чинить опір?

Тут потрібна якась методика, що може переконати не розум, а те місце, що є осередком усіх наших образ та розлючнь – духовне серце. Спробуємо в цьому розібратися.

Як правило, ми дивимося на картину, де відбуваються з нами різні події, нерухомо, з однієї точки. З позиції свого «Я». Коли «Я» ображене й надуте, воно буде слухати тільки тих, хто його шкодує, і хто засуджує його кривдників. Тут потрібно спробувати взяти наше сопливе, образливе «Его» за вухо й відвести на інший оглядовий майданчик. Дати можливість поглянути на ту ж картину тільки під іншим кутом, в іншій площині.

Можна постаратися поставити себе на місце кривдника й подивитися на ситуацію його очима. Спробувати зрозуміти його мотивацію даного вчинку чи дії. Як лікар чи вчений, проаналізувати етимологію його серцевих рухів.

Адже насправді, люди все дуже й дуже різні. Навіть коли ми дивимося один й той же фільм, то бачимо не одне й теж. У практиці судмедекспертизи відомий такий феномен. Свідки, які бачили одну й теж саму подію, дають не тільки різні, але, що дивно, нерідко навіть протилежні свідчення. Ніхто не бреше, просто кожен бачить своє. З цього приводу поставлено багато різних показових експериментів.

Це пов'язано з безліччю факторів, починаючи від спадкових до виховних й, навіть, фізіологічних. Тобто потрібно зрозуміти – кіно життя у всіх одне, але бачимо ми в ньому різні сюжети. Коли ми починаємо в це вникати, то з'являються мотиви виправдувальні, які вже не настільки жорстко засуджують свого кривдника.

Більш того, така позиція може викликати навіть не засудження, а співчуття. Адже якщо у людину в очах чорно-біле кіно, коли воно насправді кольорове, то як же його не пошкодувати. Адже все набагато краще, ніж йому здається, просто бідолаха колір не відрізняє. Якщо в ньому живе злість, ненависть, невдоволення, то адже це онкологія душі. Він страшенно хворий, його треба було б жаліти, замість того, щоб на нього злитися.

А якщо копнути ще глибше й спробувати все ж хоч трохи зрозуміти те, що нам у всій глибині зрозуміти не дано – Промисел Божий про людину. Якщо ми віруємо в те, що наш сценарій життя пишеться Його люблячою рукою, то Бог є й Автор, й Режисер. Тоді Він же, дає нам тих акторів, які виконують в нашому житті важливу й потрібну, з точки зору Режисера, роль. Може Він сам їх нам посилає з місією виховання в нас таких якісних характеристик особистості, що допоможуть нам стати небожителями.

Тоді вже взагалі потрібно тримати таких героїв нашого роману до себе якомога ближче, дорожити ними, любити. Хто ж, як не теща, навчить мене тому, чому мама в дитинстві не змогла навчити. Я щось думав, що вже майже святий! Але ось теща молодець! Вона показала мені з усією непривабливістю те, що насправді знаходиться в затишних куточках мого, як я наївно гадав, люблячого серця. Ось коли я навчуся подібно Серафиму Саровському говорити «Радість моя, теща моя ...» – ось це буде круто!

Головне, щоб ми не надумали цю систему «мотивації пробачення» застосовувати до самого себе. Я, мов, таким народився, «гени пальцем не задавиш» й геть. Тільки ми починаємо себе виправдовувати та жаліти, нас відразу ж перестає виправдовувати та жаліти Бог. А це вже страшно! Якраз до себе вже не повинно бути ніяких послаблень, ні найменшої поблажливості. Потрібно бачити й вважати тільки себе винуватим у всьому. Вбивати «немовлят» себелюбства «об камінь» в самому зародку!

Якщо ми зможемо так жити та чинити, щось поступово у нас в душі буде народжуватися «серце, що милує», яке, за словами Ісаака Сирина, «є зітхання про все творіння, про людей, тварин, та навіть ворогів істини. При згадці про них, очі випромінюють сльози від великої жалості до них».

Читайте також