Останнє слово

В одному будинку, на околиці невеликого села, жила православна сім'я. У цій родині, втім, як і у кожній, траплялися і горе, і радість. Тільки останнім часом приводів для радості стало набагато менше.

Подружжя стало часто сваритися через дрібниці. В основному, приводи для сварок знаходила дружина: то вона була незадоволена заробітком чоловіка, який був художником та розписував храми, то самою роботою, що передбачала часті переїзди, то недостатньою увагою до себе. Дружина обурювалася укладом життя у селі, хоча пам'ятала, що і сама на початку сімейного життя пропонувала чоловікові оселитися далеко від міста. Жінка все більше й більше впадала у нудьгу.

У кінці осені сільські жінки запропонували їй поїхати в один монастир, де жив відомий старець. Жінка з радістю погодилася, адже це була можливість хоч на кілька днів вирватися з села. Давши згоду на поїздку, вона з ентузіазмом стала збиратися у дорогу.

У поїздці все здавалося радісним. За ті дні, які жінка провела у монастирі, вона відчула полегшення та спокій. І ось настав час покидати монастир. Жінка так і не потрапила до старця, у якого хотіла попросити поради та молитов. Перед самим від'їздом, вона вирішила востаннє зайти у храм. Вклонившись Хресту, жінка попрямувала до виходу. Біля виходу вона побачила того самого старця, про зустріч із яким так просила Господа. Жінка поспішила до монаха з надією, що він зможе дати пораду, як їй поводитися у житті.

Стала вона старцю скаржитися на чоловіка, докоряючи його у м'якості та відсутності амбіцій, на село, на незручності з частими переїздами; їй хотілося знайти підтримку своїх, як їй здавалося, правильних слів. Жінка так багато говорила про недоліки чоловіка, що про себе так нічого і не сказала.

Священик посміхався та кивав. Потім підняв голову й уважно подивився на жінку.

– Дитино моя, багато років тому твій чоловік пожертвував собою заради тебе. Коли ти сильно захворіла, він гаряче молився Богу і дав обітницю, що залишить хорошу роботу у місті та буде служити Господу, розписуючи бідні храми у віддалених селах, куди жоден художник не хоче їхати, аби ти залишилася жива. А зараз ти плачеш та дорікаєш йому, що він недостатньо любить тебе! Людина не словами висловлює любов свою, а вчинками.

Жінка схилилась голову та заплакала. Вона усвідомила, як помилялася, як безпідставно ображала чоловіка, намагаючись уколоти його образливими словами, як не підтримувала його в скрутну хвилину, як його допомогу приймала з роздратуванням та прискіпливістю.

Раптом у її голові промайнула думка: «Звідки старець знає про це?». Не чекаючи питання жінки, старець відповів:

– Разом із ним я молився Господу про твоє одужання.

У цей момент жінку хтось гукнув; коли вона знову повернулася до старця, його вже не було.

В автобусі жінка дізналася, що старець ось уже рік, як нікого не приймає, і якщо хтось зможе побачити та поговорити з ним, то значить Господь почув молитви та через старця передав Свою волю. І тільки за людиною залишається останнє слово – приймати волю Господа або знову шукати поради, що задовольнить людське его.

Читайте також