Юрій Решетніков: Звинувачуючи УПЦ у «тиску», представники Мінкульту виявляють крайній цинізм

Чому в Міністерстві культури не хочуть реєструвати статути Української православної церкви? Що стояло за візитом константинопольського архієпископа Іова (Гечі) в Київ? Яким має бути шлях до об'єднання православних віруючих в Україні? Які подальші перспективи розвитку суспільно-релігійної ситуації в країні?

В Міністерстві культури звинувачують УПЦ, що шляхом підміни понять вона намагається зареєструвати не єпархіальні управління, а єпархії в цілому. І при цьому спростовують заяви про те, що відомство гальмує реєстрацію статутів УПЦ. Проясніть, будь ласка, ситуацію.

Починаючи з грудня 2014 року Українською Православною Церквою, згідно із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», було подано на реєстрацію в Міністерство культури 14 статутів: 3 статути єпархіальних управлінь, 3 – синодальних відділів і 8 – монастирів.

Відповідно до статті 14 зазначеного закону, орган, що здійснює реєстрацію, протягом місяця розглядає заяву і статут релігійної організації, приймає відповідне рішення і, не пізніше десятиденного терміну, письмово повідомляє про це заявникам. У деяких випадках цей орган може вимагати висновку представників місцевої влади та фахівців. Тоді рішення про реєстрацію статутів приймається протягом тримісячного терміну.

Однак, незважаючи на чітко визначені законом терміни, Мінкультури протягом півтора (!) року не прийняло жодного офіційного рішення по статутах, поданих УПЦ, де-факто відмовившись їх зареєструвати. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що співробітники міністерства порушують чинне законодавство.

У коментарях представників Мінкульту зазначалося, що подані УПЦ статути нібито суперечать чинному законодавству. При цьому в міністерському Департаменті у справах релігій і національностей немає жодного юриста. Так само і експертна рада, на яку посилаються працівники Мінкультури, складається в основному з вчених-релігієзнавців, а два юристи, що входять до її складу, не брали участі в розгляді статутів УПЦ. Виходить, що теза про суперечність цих статутів законодавству, м'яко кажучи, сумнівна.

Цю «невідповідність» в Мінкульті пояснюють наміром УПЦ підпорядкувати парафії і монастирі священноначалію і відповідним органам церковного управління, а це, мовляв, не забезпечує парафіям повної автономії. При цьому в відомстві повністю ігнорують чітку норму статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо того, що держава приймає до відома і поважає традиції та внутрішні порядки релігійних організацій. А також той факт, що не тільки православна традиція не знає такого поняття, як «автономна парафія», але навіть в протестантських статутах передбачається, що громади підпорядковуються керівним центрам об'єднань, до яких вони входять.

Таким чином, ця причина є повністю надуманою. Показово, що міністерство всіляко уникало офіційної переписки з УПЦ з цього приводу, вважаючи за краще якісь усні переговори, які не мали жодних наслідків.

Про що говорить така позиція Мінкультури?

Її слід розглядати в контексті відверто упередженого ставлення до УПЦ з боку багатьох представників міністерства та значної частини експертної ради. Інший фактор – прагнення забезпечити перехід громад УПЦ у склад УПЦ КП. Очевидно, що нормальне підпорядкування цих парафій своїм керівним центрам буде дещо ускладнювати реалізацію подібних планів. Тому, з одного боку, робиться спроба дезорганізувати структуру УПЦ шляхом нереєстрації її статутів, а з іншого – активізувати перехід її громад в УПЦ КП шляхом прийняття сумнозвісного законопроекту № 4128 «Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"». Примітно, що він був розроблений деякими членами експертної ради, вкрай упереджено налаштованими по відношенню до УПЦ. Вони не приховують, що цей законопроект спрямований проти УПЦ і покликаний сприяти процесу переходу її громад до УПЦ КП.

Його прийняття навряд чи викличе масові переходи, але створить значні проблеми не тільки для парафій УПЦ, але і для всіх (!) релігійних спільнот України, враховуючи, що він критично оцінюється як експертами-юристами, так і представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.

Цікаво, що подібні проблеми з реєстрацією статутів виникли і в УАПЦ після того, як вона минулого року відмовилася увійти до складу УПЦ КП. Тим самим УАПЦ порушила сценарій, який активно підтримувало керівництво Мінкульту, і, відповідно, потрапила до нього в опалу разом з УПЦ.

В червні 2016 року міністерство повернуло Українській Православній Церкві статути 8 монастирів і 2 єпархій на доопрацювання, так і не прийнявши ані рішення про  реєстрацію, ані передбаченого статтею 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» рішення про відмову в  реєстрації. Називати це «жестом доброї волі», як це роблять представники Мінкультури, і звинувачувати керівництво УПЦ у «тиску» в ситуації, що склалася,  є не що інше, як прояв крайнього цинізму.

При цьому на «розгляді» міністерства продовжує перебувати статут єпархіального управління Львівської єпархії УПЦ, поданий ще в далекому грудні 2014-го.

Найближчим часом Українська Православна Церква буде змушена подати на реєстрацію статути своїх організацій, назви і юридичні адреси яких вимагають змін у зв'язку з декомунізацією. А також 1 січня 2017 року надати статути всіх (!) своїх організацій згідно з положеннями Податкового кодексу. Нескладно припустити, що через упереджене ставлення керівництва Мінкульту до УПЦ ці статути може спіткати така ж сумна доля. А без реєстрації діяльність цих організацій буде вкрай ускладнена.

Як ви оцінюєте заяву архієпископа Константинопольського патріархату Іова (Гечі), зроблену ним під час візиту в Київ, про те, що Константинополь завжди вважав Україну своєю канонічною територією? Як взагалі можете прокоментувати цей візит і його можливі наслідки?

Подібні тези раніше озвучувалися і самим Патріархом Варфоломієм, зокрема у 2005 і 2008 роках. Між тим архієпископ Іов зазначає і інші, не менш важливі моменти. А саме усвідомлення Константинополем того, що на даний час Православна церква в Україні знаходиться в лоні РПЦ, і це зобов'язує враховувати інтереси всеправославної єдності. А також те, що розгляд питання про автокефалію в Україні нерозривно пов'язаний з необхідністю об'єднання православних віруючих в нашій країні.

Що стосується візиту, він показав, що наша влада зі свого боку, а Константинопольський патріархат – зі свого, продовжують займатися питаннями, пов'язаними з майбутнім українського православ'я. Очевидно, що цей візит слід розглядати і в контексті утворення Синодом Константинопольської православної церкви особливої комісії для вивчення «українського питання»  у зв'язку зі зверненням Верховної Ради про надання автокефалії Православній церкві в Україні.

Яким ви бачите шлях об'єднання українського православ'я? Наскільки доречний в цьому процесі тиск з боку держави, політичних сил, ЗМІ?

Об'єднання українського православ'я бажано не тільки з церковної або національної точки зору. Це ще й необхідна умова для надання автокефалії Українській церкві. Якщо цей статус отримає лише одна частина православних українців, а інша – ні, це, скоріше, викличе ще один розкол. Водночас нинішні міжправославні відносини в Україні, на жаль, набагато гірші, ніж вони були, наприклад, станом на кінець 2013 року. Особливо між УПЦ і УПЦ КП та між УАПЦ і УПЦ КП.

Така негативна тенденція – результат не стільки діяльності цих церков, скільки політики багатьох ЗМІ, органів влади, а також різного роду громадьско-політичних спільнот. Мова йде про грубі кампанії по очорненню УПЦ і формування негативного образу Церкви, що має всі ознаки розпалювання міжцерковної ворожнечі. Погіршують ситуацію випадки силового захоплення храмів УПЦ, які здійснюються при безпосередній участі представників «Правого сектору» і інших подібних формувань. У кращому випадку це відбувається при потуранні органів влади, а в гіршому – при їхній безпосередній участі.

При цьому Робоча група з питань врегулювання актуальних міжцерковних конфліктів, утворена при Мінкультури в листопаді 2014 року, проіснувала всього два місяці, а в неефективності її роботи у відомстві безпідставно звинуватили УПЦ.

Очевидно, що все це ніяк не сприяє ані нормальним відносинам між церквами, ані, тим більше, діалогу між ними. Тому, якщо говорити про відновлення міжцерковного діалогу, представникам влади треба повертатися до дотримання принципу рівності релігійних організацій перед законом і рівного ставлення до них з боку державних службовців. А ЗМІ – як світським, так і церковним – слід відмовлятися від «мови ворожнечі».

Водночас надзвичайно позитивною і важливою є активна діяльність ВРЦРО, громадських рад з питань співпраці з церквами і релігійними організаціями при низці міністерств (МОН, Міноборони, МОЗ), до складу яких входять керівники і представники усіх православних церков України.

Повернемося до хресного ходу УПЦ. Багато хто очікував провокацій з боку віруючих цієї церкви, але нічого такого не сталося. Це зайвий раз підтверджує, що в нас на масовому рівні існує спотворене уявлення про УПЦ, її духовенство та прихожан? 

Складається враження, що деякі з таких медійників і політиків насправді зацікавлені не в консолідації країни, а в реалізації принципу "розділяй і володарюй" і в підкиданні суспільству дратівливих, а часто, відверто провокаційних тем. Можливо, це робиться для того, щоб люди менше оцінювали результати діяльності нашого політикуму.

В той же час своїм хресним ходом УПЦ реально реалізувала гасло "Схід і Захід разом" – такий важливий у сьогоднішніх українських реаліях.

Тому, коли людям, які йшли молитися за мир в Україні, в своїй столиці – Києві – кричали, що вони повинні йти в Москву, це було просто блюзнірством. Подібні закиди можна розцінити як підбурювання до сепаратизму. Не кажучи вже про їхню неспроможність: уявіть, якщо б у часи війни з фашистською Німеччиною хтось заявив, що віруючі, які молилися за свою Батьківщину, повинні йти у Берлін...

Незважаючи на всі провокації, наклеп, образи, агресивну поведінку опонентів, учасники хресного ходу УПЦ проявили високий рівень громадянської свідомості, патріотизму, духовності та смирення, які відрізняють дійсно віруючих людей.

На ваш погляд, після цієї акції суспільно-релігійне напруження в Україні знизилося або, навпаки, виникли нові умови для його зростання?

Кампанія, спрямована проти УПЦ під час хресного ходу, стала лише продовженням тієї політики щодо Церкви, яку ми можемо спостерігати протягом останніх двох років. На жаль, у мене немає відчуття, що щось найближчим часом зміниться в кращу сторону. Думаю, тиск на УПЦ та її віруючих буде продовжуватися і далі. Відзначимо ще і небезпеку подальшої політизації релігійного життя в контексті наступних виборів.

Хоча, якщо Президент України серйозно думає про створення єдиної помісної церкви, то варто було б докорінно змінювати відповідну державну політику та сприяти, а не заважати, міжцерковному діалогу, без чого створення такої церкви просто неможливе. Про те, що силові сценарії в справі об'єднання не працюють, наочно свідчить як вся історія взагалі, так і, зокрема, історія з «об'єднанням» Греко-католицької церкви з РПЦ у 1946 році. Хоча тоді у влади можливостей було значно більше.

фраза.юа

Читайте також