Фарисей і митар – два полюси духовної брані
Недільна проповідь.
Притча про митаря і фарисея окреслює дві крайні точки на лінії поля духовної брані. Вона починається від низів гордості, зверхності, власної думки, поступово піднімаючись до вершин смирення, простоти і тієї «духовної убогості», що вводить людину в Царство Небесне. На кожному етапі ця боротьба має свою специфіку, умови бою, свою тактику і стратегію. Але якщо подивитися на все це поле битви з якоїсь вершини, то ми побачимо таку картину.
Людина створена таким чином, що життя вона може отримати тільки з одного джерела – від Бога. Воно дається її духу, який наповнює душу, а тіло, своєю чергою, живиться життям від душі. Розрив цього ланцюжка ми отримали в точці з'єднання Бога з людським духом. Тому мертві люди ховають своїх мерців (Мф. 8:22), і здебільшого мало турбуються про стан своєї мертвої душі. Гріх став клапаном, який перекрив доступ життєдайної Божественної енергії до нашої душі.
Убивча дія гріха на людину така, що ми не можемо говорити навіть про можливість «зцілення» душі, хоча цей термін використовується в православній аскетиці дуже часто.
Правильно було б застосовувати в даному випадку слово «переродження». Наша стара людина безнадійно мертва, її можна тільки вискоблити з себе, віддерти від душі, і тільки після цього на її місці народиться згори нова людина. Тому й пише апостол Павло до корінфян про те, що внутрішня людина оновлюється тією мірою, якою зовнішня тліє (2 Кор. 4:16).
Для того, щоб зазнати цієї зміни, потрібно вивчити анатомію душі. Якщо гріх - це результат смертельної хвороби, то де ж її причина? А її ми знайдемо в дії пристрасті, а ще раніше – у первинному гріховному імпульсі, який святі отці називають пристрасним помислом. Отже, що б ми не робили з нашою зовнішньою людиною, як би не постили, скільки б не роздавали милостині та ін., ці зусилля не дадуть жодного ефекту, якщо не будуть пов'язані з внутрішньою роботою.
Усередині нас знаходиться душа, оком якої є її розум, а енергійними ірраціональними стихіями, на яких він сидить, – його воля і почуття. Але більш правильним було б до них застосувати святоотецьку термінологію – «бажана» і «подразлива» частина душі. Так от, переродження людини полягає в попередньому освяченні розуму і подальшому перетворенні цих двох пристрасних начал, які зараз стихійно керують нашою особистістю. У своєму мертвому стані людина подібна до корабля без керманича, вона беззастережно підвладна своїм низинним енергіям, які повністю керують її розумом.
Бог звертається до розуму людини Своїм Словом, Яке стало плоттю для того, щоб ми прийняли в себе Його насіння.
Під дією сили віри наш розум змінюватиметься (каятиметься) і надалі змінюватиме те, що перебуває у владі ірраціональних стихій душі. Є релігійні течії, які розуміють під безпристрасністю душі повну кастрацію її почуттів і бажань. Це стоїчний ідеал, який байдуже і без емоцій спостерігає за житейським морем, кинувши в нього якір байдужості.
Пристрасть походить від грецького «пафос», тобто сильне почуття. Але при цьому не потрібно забувати, що воно може бути як добрим, так і злим. Пафосною може бути сильна ненависть до зла і така ж любов до Бога. Взагалі пристрасність – це природна енергія душі, яка зараз живе в нас не за Божим законом. Стався збій, змінився рух енергії пристрасті. Отже, завдання християнина не відключити її дію, а дати їй правильний, потрібний напрямок.
Після прийняття віри розумом, після згоди людини жити з волі Божої, найскладніше завдання – це приручення ірраціональної пристрасної частини душі. Як зробити так, щоб із дико скачучого жеребця вона стала слухняним домашнім конем? Для того щоб цього досягти, потрібно дуже багато часу, терпіння і праці. Із зовнішнього боку потрібна своя підготовка. Сюди входить усе те, що стосується формального боку духовного аскетичного життя: стриманість, режим і якість харчування, помірна кількість сну, ухилення від марнослів'я, осуду тощо. Цей бік духовної брані буде зі знаком «мінус», тобто те, що не можна, що потрібно відняти, відсікти від себе. Такі дії дещо знесилять енергію дикого коня. Але без «плюса», без позитивного насичення, такі вправи будуть лише знущанням над собою, не більше.
На жаль, внутрішній бік духовної брані, який має позитивне наповнення, – наше найслабше місце.
На нього багато хто зовсім не звертає уваги, знецінюючи таким чином все, що було ними зроблено зовні. Необхідним «плюсом» у духовній битві є те, що святі отці називають розумним діланням, внутрішньою дисципліною думки, або, інакше, трезвінням. У ній уся сіль нашої битви, без неї ми приречені на поразку.
Мисленнєва енергія розуму має властивість безперервного струмливого потоку. Як правило, він тече брудом. Потрібно його вивести в правильне русло і відфільтрувати брудну воду. Таким фільтром насамперед служить Ісусова молитва, яка на перших порах буде так званою трудовою, спонукання до якої покладається як обов'язок на всіх православних християн. Тверезість - це безперервний контроль над фоном емоцій і роботою думки. Якщо стрілка дала крен у мінус, потрібно терміново спрямовувати її рух у протилежний бік. Найважливіша ж і найважча частина розумно-серцевого ділання – це пильна увага до потоку думок. Мистецтво відсікання ворожих помислів, своєчасне відбиття їхніх атак, блюдіння серця, як це ще називається у святих отців, є найвищим мистецтвом духовного бою, яким нам необхідно оволодіти для остаточної перемоги над дияволом. І в ньому безперервна Ісусова молитва відіграє найважливішу, ключову роль.
Якщо, таким чином, не зупиняючись для перерви, але й не поспішаючи, без метушні, спокійно, планомірно, методично займатися цією внутрішньою роботою, то душа почне змінюватися непомітно для самого подвижника. Згнилі шматки старої людини будуть, хоч і з болем, відвалюватися, а на їхньому місці виростуть запашні плоди іншого світу, який проявить себе в дарах Духа Святого.
