Православний батюшка відповідає на питання розкольників! Частина 1
Тільки ось халепа: автори цієї брошури (без сумніву, ними є розкольники з самопроголошеного «Київського патріархату») дуже поквапились і, не дочекавшись відповіді від православного батюшки, вирішили самі відповісти на ними ж поставлені питання. Природно, ці відповіді були підігнані під потрібні висновки, що, на нашу думку, не зовсім справедливо. Саме тому, тобто з метою відновити справедливість, ми й попросили відповісти на ці питання, а також прокоментувати відповіді авторів брошури того, до кого вони власне і були звернені, – тобто православного батюшку.
Питання № 1: Отче, Київський Патріархат називають неканонічним, бо, як кажуть, від'єднався від Руської Православної Церкви без дозволу її вищої церковної влади. Тому його не визнають ніде по світу. Але в УПЦ КП стверджують, що канону (внутрішньо-церковного закону), за яким здобувається автокефалія, тобто церковна незалежність, не існує. Це правда?
Ні не правда! Більш того, у цьому питанні з самого початку закладене хибне посилання стосовно того, що «Київський патріархат» нібито «відколовся» від РПЦ. Насправді ж «Київський патріархат» відколовся не від РПЦ, а від такої ж, як і він сам, ніким не визнаної, самопроголошеної, розкольницької організації, яка носить назву УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква). Ось яка була справа: 25-26 червня 1992 року у Києві, на вул. Пушкінській, 36, у приймальні відлученого від Церкви Денисенка М. А. (більш відомого як «патріарх Філарет»), в його присутності відбулося зібрання кількох єпископів УАПЦ та депутатів ВР України, які прийняли рішення про створення так званого «Київського патріархату». Незабаром це рішення було відкинуто керівництвом УАПЦ, в результаті чого від розкольницької УАПЦ відкололася так звана УПЦ КП.
Канонічна Українська Православна Церква, яка отримала незалежність і самостійність в управлінні у жовтні 1990 року (тобто навіть раніше, ніж Україна отримала незалежність) і очолювана з травня 1992 року Блаженнішим Митрополитом Володимиром (Сободаном), не має до цього заходу жодного відношення.
Докладно про устрій Церкви, автокефалію, церковні канони і догмати ми розповімо у відповідях на питання № 8 та № 9, які, власне, повторюють перше питання.
Питання № 2: Як же тоді створюються незалежні Церкви? Є ж окрема Православна Церква в Болгарії, Сербії, Румунії, Грузії, Греції...
І знову в цьому питанні закладене хибне посилання, а саме: усі ці церкви є частиною Єдиної Церкви Христової (Вселенського Православ'я)! Християнський символ віри однозначно визначає Церкву як Єдину, Святу, Соборну і Апостольську. І це фундаментальне визначення є обов'язковим для кожного, хто вважає себе православним християнином.
Саме тому поділ Єдиної Православної Церкви на помісні громади (помісні церкви) є поділ умовний, котрий не порушує церковної єдності. Зупиняючись в тих чи інших місцях, країнах, селищах і т. д., апостоли, а потім і їхні наступники, своєю проповіддю стверджували там християнську віру й засновували помісні (тобто за місцем їх знаходження) громади християн. І саме тому абревіатури УПЦ (Українська Православна Церква), РПЦ (Руська Православна Церква), БПЦ (Болгарська Православна Церква) і т. д. означають лише те, що на даній території, в даній конкретній країні існує громада християн. І більше нічого! За суттю ж своєю всі помісні церкви світу (сукупність яких, як було сказано вище, складає власне Церкву Христову) мають одну природу, одне Писання, єдине віровчення, єдиний канонічний корпус, святоотцівське вчення, визнають дійсність рукоположень один одного і мають спілкування в Таїнствах.
І тому, подобається це комусь чи ні, але в основі своїй Церква представляє з себе явище наднаціональне, космополітичне. Бо в Церкві «...нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11). Безумовно, церква освячує, приймає у себе все найкраще, що є в національному переданні, що не суперечить її вченням, але, все ж, Христос прийшов на цю грішну землю не для того, щоб підняти і освятити ту чи іншу націю, чого від Нього власне і чекали юдеї, а зараз чекають націоналісти. Він прийшов для того, щоб спасти кожну людину, незалежно від її національної приналежності. Ось чому Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. Справа Церкви – це рятувати всяку людину во Христі, а не відстоювати (освячувати) інтереси нації і держави.
Ще раз повторимо: всі перераховані вище православні церкви є частинами Єдиної Церкви Христової! Інша справа, що адміністративний устрій православних церков може бути різним – автономним (УПЦ), автокефальним (як Болгарська, Грузинська церкви), причому не обов'язково патріархатом (Елладська Православна Церква), екзархатом, митрополією і т. д.
Розбираючи приклади отримання автокефального статусу тими чи іншими православними церквами, нам слід враховувати кілька фундаментальних посилань, про які постійно забувають наші розкольники, а саме:
По-перше, у всіх цих випадках (тобто у випадках отримання автокефалії Польською, Болгарською, Грузинською та ін. церквами) автокефалія надавалася канонічним Православним церквам, які перебувають у спілкуванні зі всією повнотою Вселенського Православ'я. Отже, якщо екстраполювати ці приклади на нинішню українську ситуацію, то мова може йти виключно про надання автокефалії канонічній Українській Православній Церкві, очолюваній Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм (Березовським), але ні в якому разі не розкольникам з УАПЦ або «Київського патріархату». Насправді у Православ'ї в принципі неприпустима ситуація самопроголошення. Тож ні про яку автокефалію для УПЦ КП, на превеликий жаль для М. А. Денисенка, не може бути й мови.
По-друге, наші розкольники постійно замовчують те, що у вказаних ними випадках не було місця для внутрішнього розколу в тій чи іншій помісній церкві, тобто скрізь ідея автокефалії сприймалася з повною одностайністю і схваленням як кліру, так і мирян. І саме тому у всіх цих випадках автокефалія була тим зцілюючим засобом, який дозволив зберегти внутрішньоцерковну єдність. А ось розкол у Болгарській Церкві, що виник у 90-х роках минулого століття і був абсолютною копією розколу, що виник в українському православ'ї, зцілений не наданням автокефалії самопроголошеній «церковній» структурі, а поверненням розкольників в лоно Матері Церкви через покаяння, тобто так, як це тільки й можливо у подібних випадках.
На жаль, наші розкольники та співчуваючі їм ура-патріоти постійно забувають про те, що автокефальний статус може бути наданий лише тій церковній структурі, яка вже є частиною Вселенського Православ'я.
Питання № 3: А що, в Росії Церква теж автокефальна?
Так, Руська Православна Церква має автокефальний статус. До речі, твердження про те, що РПЦ нібито 141 рік була невизнаною з боку Вселенського Православ'я, є ще однією брехнею, яку активно поширюють наші розкольники. Докладно про це можна почитати в моїй статті «Правда та вигадки про 140-річне «невизнання» РПЦ Вселенським Православ'ям»
Питання № 4: А коли створювався Київський Патріархат, вони просили про автокефалію?
Ще раз повторимо: «Київський патріархат» був створений в результаті розколу УАПЦ 25-26 червня 1992 року, а не 1-3 листопада 1991 року, як це стверджують автори брошури. Насправді, 1-3 листопада 1991 року відбувся Помісний Собор УПЦ, на якому було прийнято звернення до всієї повноти Руської Православної Церкви про дарування автокефалії Українській Православній Церкві. Однак на цьому Соборі не йшлося про створення «Київського патріархату». Мабуть, наші розкольники просто не знають про те, що не всі автокефальні православні церкви мають статус патріархатів. Тож питання про дарування автокефалії та встановлення патріаршества – це два абсолютно різних питання, що стосуються церковного устрою тієї чи іншої частини Вселенської Православної Церкви.
Але автори брошури знову брешуть про те, що «Київський патріархат» був створений у результаті розколу, котрий виник після Харківського Собору 27-28 травня 1992 року, на якому митрополит Філарет (Денисенко М. А.) був заборонений у священнослужінні. Мабуть, автори брошури і самі не можуть доладно розібратися з тим, коли ж саме був створений «Київський патріархат»?
Брешуть вони і про те, що Харківський Собор був скликаний з порушенням церковного статуту. Насправді ж підставою для скликання Харківського Собору стало 15-е правило (канон) Двократного Собору (1). До речі, законність (тобто відповідність церковним канонам і статуту) рішень Харківського Собору визнана усіма помісними православними церквами. В тому числі всі православні церкви світу визнали законним призначення на посаду предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира (Сободана), обраного українськими єпископами замість відлученого від Церкви колишнього митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка М. А.).
Питання № 5: Невже правда, що наша Церква – Українська Православна – є частиною Руської Православної Церкви?
Дивно чути, як розкольники називають канонічну Українську Православну Церкву своєю. На жаль, вони не мають до УПЦ жодного відношення. Втім, як не мають відношення до Православ'я взагалі. За влучним висловом Патріарха Варфоломія, «сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат» (2).
А митрополит Олександр (Драбинко), витяг з книги якого ми тільки що процитували, писав з приводу «Київського Патріархату» наступне: «УПЦ-КП є неповноцінною ані релігійною, ані політичною організацією. Розкол, вчинений Філаретом Денисенко під "патронатом" Л. Кравчука, породив кризу в українському Православ'ї... Специфічні умови появи УПЦ-КП визначили нестабільність цієї "Церкви" і явне домінування політичного початку в ній над церковним... Таким чином, на теперішньому етапі своєї життєдіяльності "Київський Патріархат" має тенденцію до перетворення у неопротестантську секту із зовнішнім збереженням православної обрядовості... Поки буде Філарет, до тих пір буде розкол, і навпаки, скільки буде розкол, до тих пір буде робота Філарету і йому подібним...» (3).
Що ж стосується самого питання, то, дійсно, Українська Православна Церква є автономною (тобто самостійною і незалежною в управлінні) частиною Московського Патріархату. Саме через євхаристійне спілкування з РПЦ ми, православні віруючі УПЦ, входимо в євхаристійне спілкування з усією повнотою Вселенського Православ'я, що власне і робить нас частиною Церкви Христової. Церкви, до якої «Київський патріархат» не має ні найменшого відношення. Тож наш зв'язок з РПЦ носить суто віронавчальний, можна навіть сказати – містичний, сакраментальний характер. В адміністративному ж відношенні УПЦ є повністю самоврядною церковною структурою, очолюваною Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм (Березовським), центром якої є Київська Митрополія.
Питання № 6: Кажуть, що колись офіційна назва була не Руська, а Російська Православна Церква. Якщо це так, то коли й чому змінили назву?
Зміна назви – це внутрішня справа тієї чи іншої помісної церкви, яка, власне, і змінює назву. І Сталін тут абсолютно ні до чого. З приводу відносин Сталіна з РПЦ раджу почитати мою статтю «Чи засновував Сталін РПЦ?»
А спроба виставляти Київську Русь колискою лише українського народу (4) виглядає, щонайменше, дивною. Так, нещодавно у Львові був перевиданий цілий том історичних карт 16-17 століть під назвою «Україна на стародавніх картах». Але саме України там і немає. Скрізь наша територія позначається як Русь. Посол німецького імператора Сигізмунд Герберштейн у 16-му столітті писав: «Русією володіє нині три государя, більша частина належить великому князю московському, другим є великий князь литовський, третім – король польський...». На жаль для наших націоналістів, ніякої України тоді і близько не існувало. Не кажучи вже про більш ранні часи.
У той час словом «україна» позначалася вузька смужка землі (околиця) на татарському порубіжжі між річками Південний Буг і Дніпро. Та й ця назва не була офіційною.
До складу Київської Русі, крім нинішньої території України, входили також землі, які сьогодні входять, у тому числі, до складу Білорусії і Росії, і які ніколи не входили до складу сучасної України (наприклад, Новгород, Псков, Суздаль, Володимир і т. д.). І, між іншим, громадяни Київської Русі ніколи не називали себе українцями.
Питання № 7: А Київський Патріархат один такий у світі чи є й інші невизнані Церкви?
А ось тут ми погодимося з авторами брошури: крім розкольників з «Київського патріархату» у світі існує ще низка церковних розкольницьких угруповань, які називають себе «православними церквами».
На жаль для наших опонентів, ніяка кількість (насправді їх не так вже й багато) розкольницьких «церков» не здатна зробити їх канонічними. А тепер, як ми і обіцяли, можна докладно поговорити про канони і догмати Православної Церкви та про те, як відрізнити власне Церкву Христову від самозванців у рясах, якими і є українські розкольники з УПЦ КП та УАПЦ.
Питання № 8: Значить, якщо такого канону нема і вони нічого не порушили, то в цьому розумінні Київський Патріархат не можна назвати неканонічним. А, можливо, вони якось інакше вірують, мають якісь інші канони віри?
Так що ж саме порушили розкольники з «Київського патріархату» та інші розкольники з невизнаних «православних церков»?
По-перше, вони порушили православне вчення про Церкву Христову (православну еклезіологію). Вони порушили (змінили) те, що в принципі не може бути порушене і змінене, а саме православне догматичне вчення, оскільки зміна догматичного вчення, в тому числі і вчення про Церкву, викривляє саму суть християнської віри. У цьому сенсі розкол, вчинений М. А. Денисенком та його поплічниками, можна впевнено назвати еклезіологічною єрессю! Єрессю, яка пошкодила саму суть християнської віри. Єрессю, яка була кваліфікована на Константинопольському Соборі 1872 року як єресь етнофілетизму (5).
Автори брошури «скромно» промовчали про те, що канони регламентують лише зовнішню сторону церковного життя, а власне віровчення регламентується догматами, які являють собою суть богоодкровенні Істини, дані нам в Євангелії.
З точки зору православного віровчення (догматики) і церковного права (каноніки), Істинна Церква, заснована Господом нашим Іісусом Христом близько двох тисяч років тому, являє собою ОРГАНІЧНУ ЄДНІСТЬ всіх Помісних Православних Церков, які мають благодатне спілкування в таїнствах і загальну (висхідну до апостолів) церковну ієрархію. При цьому адміністративний устрій цих Церков може бути різним – автокефалія, автономія, патріархат. Церква – одна! І тому, щоб стати її органічною частиною, треба до неї приєднатися. До Церкви можна тільки увійти та перебувати в ній.
Отже, згідно з нормами православної догматики (православного вчення про Церкву), «Київський патріархат» ніколи не був Церквою і ніколи нею не буде. А не стане він Церквою тому, що в Православ'ї неприпустима ситуація самопроголошення: як це вже було показано вище, «Київський патріархат» був створений забороненим у священнослужінні, а потім і позбавленим сану М. А. Денисенком в 1992 році і ніколи не перебував у складі Вселенського Православ'я. Самопроголошення є прямим і грубим порушенням норм православної догматики. Саме тому ніколи жодна помісна православна церква не була в євхаристійному спілкуванні з УПЦ КП.
Якщо ж говорити про автокефальний статус, то він надається тільки тій церковній структурі, яка з самого початку знаходилась і знаходиться до цього дня в єдності зі Вселенським Православ'ям (як це було у випадку з Польською, Болгарською, Грузинською та іншими православними церквами).
Ось чому в нас немає підстав говорити про якихось «священиків» або «єпископів» «Київського патріархату». Немає ніякого «патріарха» Філарета та інших нібито «священнослужителів» цієї самопроголошеної структури. Є звичайні світські люди, які наділи священицькі облачення і видають себе за служителів Церкви, до того ж ще безсовісно брешуть нам, коли намагаються знайти виправдання своїм розкольницьким діям у церковній історії.
Причому ці досить прості для кожного православного християнина істини добре розуміють і в самому «Київському патріархаті». В якості обґрунтування цієї тези дозволю собі процитувати перелік ознак істинної Православної Церкви, який озвучив на богословському симпозіумі «Про Орієнте» у Відні 1 грудня 1980 року сам М. А. Денисенко. Отже: «Церковна єдність, – писав у своїй доповіді нинішній ватажок українських розкольників, – має виявлятись не як єдність влади над усіма Помісними Церквами, але як єдність віри і випливаюча з неї єдність життя. Ця внутрішня єдність полягає у внутрішній злагоді та солідарності Помісних Церков, які існують самостійно, але не відокремлено одна від одної. Вона виражається у взаємному визнанні сили і дієвості благодатного життя в цих Церквах (перша ознака Церкви, – прим. автора), взаємному визнанні ієрархії (друга ознака Церкви, – прим. автора) та спілкуванні в таїнствах (третя ознака Церкви, – прим. автора)» (6).
Що тут скажеш? Абсолютно точний перелік ознак Істинної Церкви Христової. Тільки от релігійна організація, заснована самим М. А. Денисенком (УПЦ КП), не має жодної з цих ознак і, відповідно, Церквою не є.
Тепер переходимо власне до канонів.
Питання № 9: Отже, і з цього погляду не можна сказати, що вони неканонічні?
На підставі догматичних спотворень, про які йшлося вище, розкольницький «Київський патріархат» можна сміливо назвати не те що неканонічним, але і взагалі неправославним! Як влучно зауважив митрополит Олександр (Драбинко), «Київський патріархат» має всі ознаки неоп'ятидесятницької церкви.
Саме тому УПЦ КП сьогодні і не визнана Вселенським Православ'ям! І саме тому, з точки зору православного віровчення, у «Київському патріархаті» не звершуються християнські таїнства, а люди, які там служать, не є православними священнослужителями.
Але якщо говорити про канони, то і з цієї точки зору УПЦ КП можна сміливо назвати неканонічною. Справа в тому, що церковні канони забороняють православним віруючим вступати у молитовне спілкування з людьми, відлученими від спілкування церковного.
Так, наприклад, згідно з 10-м Апостольським правилом: «Якщо хто помолиться з відлученим від церковного спілкування, хочаб то було і вдома, такий нехай буде відлучений» (7).
У тому числі заборону на спільну молитву з єретиками і розкольниками, тобто з особами, відлученими від спілкування церковного (це безпосередньо стосується розкольників з УПЦ КП), повторюють ще кілька канонічних правил, наприклад – 45-е та 65-е Апостольські правила, 33-тє правило Лаодикійського Собору, 2-е правило Антіохійського Собору і т. д.
У цьому сенсі першим (з тих, хто сьогодні співвідносить себе з самопроголошеним «Київським патріархатом») церковного спілкування був позбавлений Денисенко М. А. Це його відлучення було визнано всією повнотою Вселенського Православ'я, і тому кожен, хто молиться або співслужить із відлученим від спілкування церковного «патріархом Філаретом», також автоматично (згідно з перерахованими вище церковними канонами) відлучається від Православної Церкви, а всі священнодійства й обряди, які звершуються у «Київському патріархаті», як втім, і в інших розкольницьких угрупованнях, є недійсними.
Тож антиканонічність «Київського патріархату» полягає зовсім не в тому, що його керівники претендують на автокефальний статус, а в тому, що вони взагалі не належать до Православної Церкви як такої.
Питання № 10: Чому ж тоді кажуть, що хрещення, вінчання, похорони й таке інше, здійснені в КП, – недійсні?
Тому що таїнства і обряди є винятковою приналежністю Церкви Христової, яку представляє собою органічна єдність п'ятнадцяти помісних православних церков, іменованих Вселенським Православ'ям. Відтак у жодному розкольницькому угрупованні Таїнства не звершуються з тієї простої причини, що розкольники перебувають поза Церкви Христової (це підтверджує цитоване вище визначення ознак істинної Церкви, дане самим М. А. Денисенком)! І до речі, в Православ'ї не визнається дієвість «таїнств» не лише тих, що здійснюються в УПЦ КП та УАПЦ, але не визнається дієвість «таїнств», які здійснюються у численних протестантських деномінаціях і навіть в Католицькій Церкві. Ось чому правий був митрополит Олександр (Драбинко), коли назвав «Київський патріархат» неопротестантською церквою. В Православ'ї ніколи не визнавалися самопроголошені церкви (протестантські чи псевдоправославні). Про те, чому так відбувалося, ми вже писали у попередніх відповідях.
Питання № 11: То як, священнослужителі у Київському Патріархаті справжні?
Справжні (канонічно рукопокладені) священнослужителі бувають лише в тих Церквах, які перебувають у нерозривній єдності зі Вселенським Православ'ям. А ті три єпископи, які пішли в розкол після Харківського Собору, були заборонені в служінні і позбавлені церковного спілкування, тобто перестали бути єпископами і взагалі священнослужителями і ченцями. На сьогоднішній день для всієї повноти Вселенського Православ'я вони є звичайними мирянами, відлученими від Церкви. Саме тому всі, хто перебувають з ними у спілкуванні, також відлучають себе від Церкви.
Втім, всі ті, хто сьогодні, увійшовши у спілкування з розкольниками, зі своєї ж власної волі відлучив себе від всієї повноти Вселенського Православ'я, можуть повернутися в лоно Матері-Церкви через покаяння. Інша справа, що не всі ті, хто повернеться, знову зможуть стати священиками і єпископами, оскільки згідно з православним віровченням, після позбавлення священного сану людина назавжди залишається мирянином (або ченцем, якщо він при цьому не розстрижений з чернецтва).
Виходячи з усього викладеного вище, ми можемо з повною впевненістю іменувати «батюшек, дияконів і єпископів» з самопроголошеного «Київського патріархату» звичайними шахраями, які, видаючи себе за канонічно рукопокладених священнослужителів, на справі присвоюють собі пожертви наших співгромадян.
Звичайно, кожна людина має сама вирішувати, куди і кому жертвувати свої заощадження. Але чому б нашим опонентам з УПЦ КП не повісити при вході в свої культові споруди (православними храмами вони не є) таблички з текстом наступного змісту: «Шановні громадяни! Ця споруда не є православним храмом, тому що належить релігійній організації, яка не перебуває у євхаристійному спілкуванні з Вселенським Православ'ям. І тому люди, які тут служать – не священнослужителі. А дії, що ними звершуються, є нехристиянськими обрядами, тобто ви так і залишитеся нехрещеними, невінчаними, з несповіданими гріхами та непричащеними».
На мій погляд, це було б чесно. І тоді ніхто б не зміг звинуватити представників «Київського патріархату», та й інші самопроголошені «православні церкви», у шахрайстві. Але це справа совісті. А вона не у всіх є. Ось в чому проблема.
Посилання:
1. 15-е правило Двократного Собору: «Что определено о пресвитерах и епископах и митрополитах, самое, и наипаче, приличествует патриархам. Посему, аще который пресвитер, или епископ, или митрополит, дерзнет отступити от общения с своим патриархом, и не будет возносити имя его, по определенному и установленному чину, в божественном тайнодействии, но прежде соборного оглашения и совершенного осуждения его, учинит раскол: таковому святый собор определил быти совершенно нужду всякого священства, аще токмо обличен будет в сем беззаконии. Впрочем сие определено и утверждено о тех, кои, под предлогом некоторех обвинений, отступают от своих предстоятелей, и творят расколы, и расторгают единство церкви. Ибо отделяющиеся от общения с предстоятелем, ради некие ереси, осужденные святыми соборами или отцами, когда, то есть, он проповедует ересь всенародно, и учит оной открыто в церкви, таковые аще и оградят себя от общения с глаголемым епископом, прежде соборного рассмотрения, не токмо не подлежат положенной правилами епитимии, но и достойны чести, подобающей православным. Ибо они осудили не епископов, а лжеепископов и лжеучителей, и не расколом пресекли единство церкви, но потщились охранить церковь от расколов и разделений» (Правила Святих Помісних Соборів з тлумаченнями. Паломник, 2000. С. 850-855).
2. Олександр Драбинко. Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії). Київ – 2002 р., стор 128.
3. Олександр Драбинко. Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії). Київ – 2002 р., стор 58, 86, 155-157, 179.
4. Ось цитата авторів брошури з відповіді на шосте запитання: «Сучасні ж науковці вважають, що Київська Русь була колискою лише українського народу».
5. Філетизм (греч. φυλετισμός – «расизм, трайбалізм») або етнофілетизм (від др.-греч. θνος – «народ» + φυλή – «рід, коліно», плем'я») – тенденція в помісних православних Церквах приносити загальноцерковні інтереси в жертву націонал-політичним, племінним интересам. Засуджений як єресь на Помісному Константинопільському Соборі 1872 року.6. Митрополит Філарет (Денисенко). Помісна Церква і Вселенська Церква // Журнал Московської Патріархії. №3. 1981. С. 70–76.
7. Правила Святих Апостолів та Святих отців з тлумаченнями. Паломник, 2000.
Читайте також
Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил
Цього дня ми святкуємо Собор наших найтаємничіших, найблагородніших, невидимих і вірних друзів.