Як молебні використовують для шантажу і піару

2 квітня в ряді українських міст відбувся міжконфесійний молебень «за перемогу над агресором і встановлення справедливого миру».

Окрім греко-католиків, Київського патріархату, баптистів і віруючих інших конфесій у молебні взяли участь державні чиновники. Акція вийшла не дуже масовою, навіть при підтримці держави та ЗМІ. Більшість регіонів неохоче відгукнулися на ідею «молебню проти агресора». Найбільше людей було у західному регіоні, в той час як у містах решти України на акцію прийшли від сили по кілька сотень людей. Місцевій владі довелося навіть задіяти адміністративний ресурс, щоб створити видимість масовості за допомогою бюджетників.

Україна сьогодні як ніколи потребує внутрішньої єдності та згуртованості. Пошук об'єднуючої національної ідеї та ефективної політики знаходиться на порядку денному досить довгий час. І участь релігійних організацій у цьому процесі є цілком доречною та логічною. Проте існують деякі перешкоди.

Справа в тому, що український політикум не має послідовної позиції щодо українських проблем та не пропонує чіткого виходу з кризи. Суперечливість політичних думок настільки велика, що суспільству важко зорієнтуватися серед потоку протилежних заяв та тверджень. Те ж саме стосується і релігійних організацій, які з політичного «котла» виносять для себе зовсім різні меседжі.

Суперечливість згаданої акції закладена вже у самій назві – «за перемогу над агресором і встановлення справедливого миру». Перша частина натякає, судячи з усього, на військове вирішення конфлікту на сході України та повне знищення супротивника. Але це прямим чином суперечить змісту Мінських угод та заяв перших осіб держави. Згадаймо хоча б слова президента про те, що альтернативи дипломатичному вирішенню конфлікту не існує, і що ніхто наступальних дій не вестиме.

Перемога, за його словами, прийде лише тоді, коли кримчани і донбасці побачать зростання рівня життя українців та зрозуміють свою помилку. Про це Петро Порошенко заявляв неодноразово, демонструючи свою прихильність до Мінських угод. Разом з тим, ряд політиків роблять заяви та вчиняють дії, які йдуть врозріз з офіційною позицією української влади. Більше того, вони прямо штовхають владу на вихід з мирних домовленостей та залучення у повномасштабне збройне протистояння на Донбасі.

Ідеологічну підтримку «партії війни», судячи з усього, надають УГКЦ і Київський патріархат. При цьому вони різко критикують ті конфесії, які мають відмінну від них позицію. Зокрема – Українську Православну Церкву, яка воліє менше піаритись та не впадати в крайнощі. Як завжди, Київський патріархат не забув дорікнути УПЦ у тому, що вона не приєдналася до акції.

Проте УПЦ постійно молиться за мир в Україні та припинення війни. Для неї це не разова піар-акція. Завдяки ініціативі її ієрархів (а не Київського патріархату) за мир в Україні моляться і представники інших Помісних Церков, на Афоні та інших монастирях. З благословення Митрополита Онуфрія віруючі роблять посильний молитовний подвиг в ім'я миру в період Великого посту. Минулого року УПЦ провела масштабний Хресний хід за мир, у якому взяли участь сотні тисяч українців. За участю єпископів та священиків канонічної Церкви (а не Київського патріархату) були звільнені з полону українські солдати. За що її Предстоятелю висловили подяку і глава СБУ, і сам президент.

Церква неодноразово заявляла про свою підтримку територіальної цілісності України. Єдина відмінність полягає в тому, що УПЦ  слідує не політичним настановам, а церковним правилам і Переданню. Якщо уніати і розкольники намагаються запропонувати суспільству ідею єдності, засновану на запереченні ворогів, то УПЦ шукає позитивні підстави для об'єднання народу, послідовно пропонує модель існування суспільства, засновану на взаємоповазі всіх громадян України.

А от «партія війни» продукує суцільні протиріччя. З одного боку, говорить, що Донбас і Крим – це Україна, з іншого – виступає за блокаду непідконтрольних територій разом з усім населенням, що там мешкає. Ті, хто виступають проти «культу Перемоги» і громадянської релігії в Росії, водночас створюють аналогічний культ і громадянську релігію в Україні. Викривають агресора і водночас підточують логіку Мінських угод. Доходить до комічного, коли «патріотичні» конфесії почали звинувачувати один одного в службі Москві, як це сталося під час «молебню проти агресора» в Івано-Франківську.

А деякі ситуації не дуже смішні. Наприклад, випадок з побиттям праворадикалами політолога Олега Хавича, який всього лише хотів провести в Чернівцях круглий стіл, присвячений захисту прав національних меншин. Присутні при цьому іноземці з подивом спостерігали, коли замість того, щоб затримати нападників, затриманий був сам потерпілий. Симптоматично, що, за інформацією польського політика, при цьому був присутній заступник директора департаменту у справах релігій та національностей (!). Що тоді можна чекати від чиновників Мінкульту в сфері міжконфесійних відносин?

Закиди на адресу УПЦ з боку Київського патріархату нагадують претензії сп'янілої людини, яка намагається домогтися відповіді на запитання: «ти мене поважаєш?». Якщо їй відмовляєш, тому що просто не хочеш пити, натрапляєш на агресивну образу. Ну а погодитись – означає зрадити своїм принципам. Подібним чином УПЦ КП свідомо заклала в цю акцію певну провокацію – мовляв, хто не присутній на «молебні проти агресора», той, значить – за агресора. І їх не хвилює, що згідно з церковними правилами спільна молитва з розкольниками неможлива.

Зокрема, церковні канони і правила говорять: «Єпископ, пресвітер, чи диякон, який тільки молився з єретиками, нехай буде відлучений. Якщо ж дозволить їм діяти як служителям Церкви, нехай буде позбавлений сану» (45-е апостольське правило). «Не подобає молитися з єретиком, або відступником» (33 правило Лаодикійського собору). «Якщо хто помолиться з відлученим від церковного спілкування, хоча б то було і вдома, такий нехай буде відлучений» (10 правило святих Апостолів). Якщо для когось ці правила – порожній звук, то це, звичайно, його справа. Але, на наш погляд, навіть найсерйозніші політичні та іміджеві «бонуси» не варті того, щоб йти проти своєї совісті.

Провокаційна тактика розкольників спрямована не тільки проти УПЦ, але також і проти влади. УГКЦ та УПЦ КП приєдналися до тих сил, які, по суті, шантажують владу, змушуючи її зайняти ультрарадикальну націоналістичну позицію. Зміна позиції влади щодо блокади Донбасу – яскравий приклад результатів такого шантажу. У Київському патріархаті не бояться прямо виступати проти президента, звинувачуючи його в пасивності та зраді інтересів України. Таким чином, греко-католики і філаретівці воліють робити ставку на мілітаризованих радикалів, переслідуючи короткочасну вигоду та не думаючи про майбутнє України.

У зв'язку з цим, підтримка владою уніатів і Київського патріархату виглядає як саморуйнування і відсутність інстинкту самозбереження. Проте радикали створюють для влади ситуацію цугцвангу, коли будь-який крок призводить до погіршення ситуації. Шкода, що християнські конфесії, які покликані втілювати логіку любові та миру, тільки погіршують ситуацію, діючи на руку деструктивним силам.

Читайте також