C нашим братом-православным со скуки не помрешь
Нет, как хотите, а с нашим братом-православным со скуки не помрёшь... Вот не далее, как пару месяцев назад одна не в меру ревностная прихожанка с жаром убеждала меня, обладателя биометрического паспорта и идентификационного номера, что все технологии учета и идентификации – от лукавого. Причина в том, что они-де обезличивают человека. "Вы понимаете, нас лишают имени, а вы, ведь знаете, что значит имя"! А сегодня читаю поданную ей на пост записку, а там как не "ХрЕстина", так "Горпина"... Только наш человек так может – придавать имени почти мистическое, сакральное, значение и одновременно коверкать это самое имя до неузнаваемости.
Я бы на эту тему побрюзжал, да неохота. Тем более, что упомянутая тенденция нередко оборачивается курьёзами.
Лет пятнадцать назад служил я в селе. Будучи за годы учёбы в семинарии избалован помянниками, где правильные, полные имена красиво написаны "чёрной тушью на веленевой бумаге", я далеко не сразу привык к тем обрубкам имен, которые были в ходу у местных жителей и в большом количестве украшали собой записки и поминальные книжечки.
Однако навык – великое дело. Через пару месяцев я, неместный и русскоговорящий, почти безошибочно ориентировался в Тодоськах, Нюсях и Мусиях. Чуть дольше меня держал в недоумении таинственный Али, кочевавший из помянника в помянник, причем поминавшийся как за здравие, так и за упокой, в селе где живого мусульманина никто в жизни не видал. Потом, правда, вся интрига исчезла - оказалось, некоторые так пишут имя Алла. По-украински, в родительном падеже и с ошибкой в виде пропущенной буквы.
И только я-было расслабился, как наступил Великий пост. В алтаре выросла гора помянников, а с нею появилась новая интрига. Оказалось, что в моём приходе молитвенно чтут память... генерала Франко. Нет, серьёзно. Я встречал Франко в каждой третьей записке и даже стал всерьёз задумываться, что же такого хорошего сделал каудильо нашим соотечественникам, что о нём молятся в подольской глубинке даже через тридцать с лишним лет после его смерти.
Хотя, в конце концов, почему бы нет? Ну диктатор, ну католик... Но вот ведь даже в Москве и даже в патриаршем соборе после смерти Хомейни кто-то подал записку "о упокоении новопреставленного Аятоллы". Мы, поди, не хуже. Одного лишь недоставало – объяснить почитателям памяти генерала, что Франко – это фамилия, а зовут его Франсиско Паулино Эрменхильдо Теодуло. Пусть бы писали хоть одно имя на выбор, хоть все сразу. Я все равно читаю записки в алтаре и про себя – всяко бы язык не сломал. Но тут, совершенно неожиданно, меня просветил знакомый мужичок: оказывается, Франко (с ударением на последний слог) – достаточно распространенное в нашем регионе мужское имя. Ну или было таковым лет пятьдесят назад. То есть к тому, что оно через раз встречается в записках не имеет никакого отношения ни покойный испанский диктатор, ни его воображаемые заслуги перед жителями Центральной Украины, ни местная тенденция к упрощению имен...
Просто к жизни нужно относиться проще. Ко всему – проще: к паспортам и именам, к запискам и поминовениям, к историческим личностям и тем, кто живет рядом с нами.
Проще. И будет нам счастье.
Читайте також
Правда, про яку не хочуть говорити!
Сьогодні ми всі спостерігаємо дуже показову картину. Від пересічної людини до представників влади — майже всі приїхали. Навіть ті, хто не є віруючими або належить до іншого віросповідання, оглянули наслідки ракетного удару російської федерації по Успенському собору. І майже кожен назвав Лавру Святинею, яку потрібно берегти, захищати та виносити питання її збереження на міжнародний рівень.
На чиєму боці Бог — Росії чи України?
Духовні роздуми на основі Біблії Це питання нині кричать на кожному кутку. І питають не від великого розуму чи простої цікавості — тут крик душі, лють, біль і пекуче бажання знайти бодай якусь опору в цьому бардаку.
Зусилля, що змінює: чому піст починається з простого
Останнім часом усе частіше звучить думка: мовляв, у пості головне — «не їсти одне одного», а те, що в тарілці, не має значення. Часто повторюють: їжа не віддаляє і не наближає до Бога, поститися треба «як виходить», і це взагалі другорядне.
Танці перед Вівтарем: що насправді відбулося у Троїцькому соборі Чернігова
Різдвяний перформанс у Троїцькому соборі Чернігова викликав гостру дискусію про межі допустимого в сакральному просторі. Чи є танці в храмі відродженням традицій, чи зневагою до святині?
Різдво чи день програміста: про віру, вибір і відповідальність
7 січня для багатьох — не просто дата в календарі, а питання віри й особистого вибору. Спроба надати цьому дню новий зміст змушує замислитися, без чого людині справді важко жити.
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади