Хто кому Церква-Матір? Навіщо Фанар взявся за Македонію

Константинопольский Патриарх Варфоломей

Так, 30 травня Священний Синод Константинопольської Церкви вирішив взяти на себе розгляд питання про статус невизнаної Македонської Православної Церкви. І знову, як і у випадку з української ЕПЦ, на прохання політиків, зокрема прем'єр-міністра колишньої Югославської Республіки Македонія Зорана Заева. А ще раніше Македонська Церкви, яка відкололася в 1967 році від своєї Церкви-матері, Сербської Православної Церкви, просила вирішити її питання Болгарську Православну Церкву, називаючи цю останню. своєю Церквою-матір'ю. Але Константинополь, устами Патріарха Варфоломія на це заперечив: «Це дія сестринської Церкви Болгарії було неправильним. Це не допоможе. Це ускладнює ситуацію. Мати-Церква всіх балканських народів – Константинополь. Про це говорить справжня історія». Саме час вигукнути: Йолки-палки, так хто кому Церква-мати, врешті-решт?!

Однак згадаємо трохи іншу «справжню історію», як каже Патріарх Варфоломій. «Прийшов у Капернаум, і як був у домі, спитав їх: про що ви дорогою між собою міркували? І мовчали вони, сперечалися бо проміж себе в дорозі, хто найбільший. І, сівши, прикликав Дванадцятьох і сказав їм: хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мк. 9, 33-35). Це було в Капернаумі, але апостоли не зрозуміли чуда про хліби настановою Господа і під час Таємної вечері знову почали сперечатися про те ж: «Був же і суперечка між ними, хто з них має вважатися за більшого. Він же сказав їм: царі в поган панують над народами, і що володіють ними благодійниками називаються, а ви не так: але хто з вас більший, будь як менший, а начальник — як службовець. Бо хто більший: возлежащий або службовець? не возлежащий? А Я серед вас, як службовець» (Лк 22, 24-27).

В цих двох випадках Христос дає аналогічний, по суті, відповідь на питання: хто більше? Згідно святоотцівському тлумачення, спір апостолів про старшинство виник тому, що вони в той час ще не були освічені Духом Святим. Вони, хоча і знаходилося поруч з Христом, однак мислили земними мірками, намагалися досягти того, що цінне в цьому занепалому світі: слави, пошани, першості. Вони повірили в Христа і пішли за Ним, але, як і будь-якій іншій людині, їм було дуже складно позбавитися від мирських стереотипів. Подія, яка перевернула все їх світогляд, відкрило їм таємниці Божі і соделало їх самовідданими проповідниками Слова Божого, була П'ятидесятниця, сходження Святого Духа. Тільки після цього вони до кінця зрозуміли суть справи Христового на землі і стали здатні, не в славі й шані, а в гоніннях і поневіряння йти по всьому світу і проповідувати Євангеліє всьому створінню (Мк. 16, 15). Вони вже не думали про старшинство між собою, а на ділі виконували слова: «хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мк. 9, 35).

Що ж ми бачимо сьогодні? Знову той же спір про старшинство вже серед наступників святих апостолів – нинішніх єпископів Церкви Божої! Ніби і не сходив Дух Святий на П'ятидесятницю!

Перед своїм вознесінням Господь наш Ісус Христос наказав апостолам: «Отже, йдіть, навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа…» (Мф. 28, 19). А чим займаються зараз Помісні Православні Церкви? Що знаходиться в центрі порядку денного? Що обговорюється під час взаємних візитів ієрархів і на міжправославних конференціях? Правильно! Хто кому повинен дарувати автокефальний статус, хто до якої юрисдикції належить і хто кому Церква-мати?!

Пристрій земної церковної організації завжди було питанням другорядним у житті Церкви Христової. Хто кому підпорядковується, хто від кого залежить, хто має першість честі і так далі – все це вторинне. Контури земної церковної організації вже почали вимальовуватися в апостольські часи. Про це можна прочитати в книзі Діянь і в апостольських Посланнях. Святі автори нічого не прикрашають і ні про що не замовчують. Проблеми тоді були приблизно такі ж як і зараз. «Що було, те й буде; і що робилося, те й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем» (Екл. 1, 9). А «…все, що в світі: похіть плоті, похіть очей і гордість житейська…»(1ів. 2, 16). Але те, як вирішували ці проблеми апостоли і як їх намагаються вирішити сучасні ієрархи – велика різниця.

По-перше, різниця у цілях. Апостоли завжди керувалися заповіддю: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6, 33). Всі їх зусилля, всі їх дії, вмовляння і докору, були спрямовані до того, щоб привести своїх пастви в Царство Небесне. Вони зовсім не переймалися про власну славу, про свою гідність і привілеї. Навіть апостол Павло, коли відстоює перед коринфянами своє апостольське достоїнство: «Якщо для інших я не Апостол, то для вас Апостол; бо друк мого апостольства — ви у Господі» (1Кор. 9, 2) робить це не для того, щоб забезпечити собі повага та шанування, а щоб його проповідь не піддалася заслужив докору і не залишилася б безплідна. Про це говорять святі отці, тлумачачи це місце Нового Завіту. Яка ж мета нинішніх ієрархів, які вирішують сучасні негаразди? Враження складається таке, що цією метою є довести всьому світові, хто кому Церква-мати!

По-друге, різниця в методах. Ось універсальне правило розв'язання конфліктів, яке дав Господь: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і йому викажи між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого;якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося всяке слово;якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар». (Мф. 18, 15-17). Саме так вирішував конфлікт з якимось Диотрефом святий апостол Іоанн Богослов. Він пише у своєму Третьому Посланні: «Я писав церкви; але люблячий першими у них Диотреф не приймає нас. Тому, якщо я прийду, то згадаю про справи, які він робить, ганьблячи нас злими словами, і, не задовольняючись тим, і сам не приймає братів, і забороняє бажаючим, і вигонить із церкви» (3 Ін. 9,10).

Що відразу впадає в очі в цих епізодах Нового Завіту? Це те, що з вирішення конфліктів між християнами повністю виключаються світські влади! Апостол Павло в Посланні до Коринтян пише про це ще більш чітко і недвозначно: «Як сміє хто з вас, маючи справу з іншим, судитися у неправедних, а не у святих? Хіба не знаєте, що святі світ судитимуть? Якщо ж вами буде судимий світ, то чи ж ви негідні судити незначні справи? Хіба не знаєте, що ми будемо судити ангелів, чи не тим більше справи житейські? А ви, коли маєте життєві тяжби, поставляєте своїми суддями нічого не значать у церкві. На сором вам кажу: невже немає між вами ні одного розумного, який міг би розсудити між братами своїми? Але брат з братом судиться, та ще й перед невірними. І те вже зовсім сором для вас, що ви судитесь між собою. Для чого б вам краще не залишатися скривдженими? для чого б вам краще не терпіти нестатки? Але ви самі ображаєте і відбираєте, і притому у братів» (1 Кор. 6, 1-8).

У сучасному ж світі церковні конфлікти вирішуються (не вирішуються, а ще більше поглиблюються) за активного втручання світської влади. В епоху апостолів ці влади сповідували язичництво, в наші дні – секуляризм. І невідомо ще що гірше. На це можна заперечити, що мовляв не духовенство вдається до допомоги можновладців, а навпаки, світські влади ініціюють церковні конфлікти і намагаються за допомогою Церкви реалізувати свої інтереси. Більшість сучасних церковних розколів ініційовано саме світською владою. Часто здобуття незалежності тим чи іншим державою штовхало влади на те, щоб ініціювати і розділення церковне, отримавши тим самим, свою власну релігійну організацію, яка буде від них залежати. Але тут закономірно виникає питання: чи змогли б світські влади щось зробити в церковних справах, якби архіпастирі стада Христового не дозволяли б їм цього робити?

Візьмемо, хоча б той же приклад з невизнаної Македонської Церквою. У 1967 році, македонські єпископи за вказівкою тодішніх македонських влади проголосили автокефалію, пішовши в розкол з Сербською Православною Церквою. Метою держави в цій церковно-політичної комбінації, було отримати опосередкований контроль над македонської діаспорою в Америці, Австралії та Західній Європі, «бо як іншим держслужбам це не вдалося». Про це говорить повернувся із розколу до Церкви єпископ Іоанн (Вранишковский). Чому єпископи македонських єпархій дозволили владі використовувати Церкву Христову в своїх політичних цілях?!

А в 2002 році, македонські єпископи підписали з Сербською Православною Церквою, так зване «Нишское угоду» за яким розкол міг бути вилікуваний канонічним шляхом. Але македонські влади сказали: ні! Ніякого зцілення! І Синод невизнаної Македонської Церкви слухняно відмовився від «Нишского угоди». Чому македонські єпископи дозволили владі командувати в Церкві?!

А сьогодні прем'єр-міністр Республіки Македонія Зоран Заев направив лист Константинопольського Патріарха з проханням визнати Македонську Церкву. І Патріарх Варфоломій це лист прийняв і дав йому хід. Знову: чому?! Чому він не сказав, що не справа світської влади втручатися в церковні справи? Чому Патріарх Варфоломій не вказав українському президенту Петру Порошенко на те, що ініціатива в питанні української автокефалії повинна виходити від Української Православної Церкви, а не від глави держави, від якого ця Церква відокремлена по Конституції? У всякому подібному випадку виникає саме це питання: чому сьогоднішні наступники апостолів погоджуються на втручання державної влади у справи Церкви?! Кесарів – кесарю! (Мф. 22, 21). Але Церква це ж Боже!

Але Фанар усіма засобами намагається всім нав'язати ідею про те, що саме Константинопольська Церква є Церквою-матір'ю для всіх слов'янських, балканських й інших народів. І на підставі цього аргументу саме він, Константинополь має право вирішувати всі міжнародні спори, дарувати автокефалію і так далі. Цьому є своє пояснення. Фанар щосили намагається виправдати своє символічне найменування Вселенського патріархату, довести що його повноваження простягаються якщо не на все взагалі Православні Церкви, то, принаймні ті, які колись, багато століть тому входили до складу Константинопольської Церкви. Без цього Вселенський (!) Патріархат залишається з канонічною територією рівній міському кварталу Фанар і паствою трохи більшою, ніж співробітники самого Патріархату. Є ще закордонні єпархії в різних країнах, але тут ще дуже велике питання: хто ким більше керує?

Коли фанаріоти говорять про те, що Константинополь це Церква-мати для інших Помісних Церков, то виникає декілька закономірних питань.

По-перше, чому Церквою-матір'ю не визнати Єрусалимську Церкву, адже саме звідти історично вийшло християнство взагалі? Звідти вийшли апостоли, які заснували кафедри, які стали потім Помісними Церквами.

По-друге, яке відношення має особисто Патріарх Варфоломій, 1940 року народження, до того факту, що в 988 році Патріарх Микола II Хрисоверг надіслав на Русь з Константинополя перших єпископів? Адже вирішувати церковні проблеми в Україні береться саме він, Патріарх Варфоломій.

по-третє, як бути з тим, що і Македонія, і Україна вже багато століть не входять до складу Константинопольської Церкви і на сьогоднішній день, організаційно їхня Церква-мати, це Сербська і Російська Церкви відповідно?

Єдиний метод, за допомогою якого Константинополь може впливати на церковні справи в інших Помісних Церквах – це високий моральний авторитет. А для цього Фанару необхідно не заявляти про своїх історичних привілеї, а показати приклад виконання євангельських заповідей у сьогоднішньому непростому світі і насамперед сказати рішуче: НЕМАЄ втручання світської влади в церковні справи. Боже – Богу! (Мф. 22, 21).

Читайте також