А что изменилось?
Кто спасается в УПЦ, тому политика вряд ли станет аргументом для радикальных изменений в духовной жизни.
Если вдруг взять и выключить оголтелый вой томосной пропаганды, выжигающей мозг из всех девайсов, то сразу всплывает вопрос: а что, собственно, изменилось?
Завезли из космоса новых священников/епископов/проведников? Или Дух святой вдруг снизошел на клириков УАПЦ/КП и заговорили они «на всех языках», исправив свое образование, укрепив духовный опыт, нарастив уровень и степень праведности?
Можно прогуляться любым воскресным утром по киевским храмам разных конфессий и увидеть, сколько и куда людей реально приходит на богослужения. Не на Пасху с харчами, а в самое рядовое воскресенье, на Литургию. Вся липовая социология рассыпается, как трухлявый пень. Почему? Да потому, что душу не проведешь. Человек в церковь идет не за геополитической безопасностью, политической незалежностью и не потому, что «куда все туда и я». Как правило, в храм идут (бегут, ползут), когда внутренний мир выть начинает. Когда жаренный петух в одно место, когда комфортный мирок вдребезги, когда близкие минус и болячки плюс. И в храме человек ищет не «исторычнэ право», а Бога. Который в конце концов остается единственным прибежищем и надеждой.
А приближаясь к Богу, приближаешься к тому, что называют термином «благодать Божья». Это то, что так естественно знакомо для воцерковленных людей и дебри непроходимые для площадных горлопанов. То, что ощущается где-то на невероятно тончайшем, сакральном уровне. К чему самостоятельно прийти невообразимо сложно, и за помощью в чем человечество не одну тысячу лет прибегает к услугам (от слова служить) священнослужителей.
И тут уже вышиванка точно не сертификат аутентичности. Священник либо Богу служит, либо религиозно-политическим бизнесом занят. Поэтому к одним очереди и до, и после службы, а у других вроде и храм в золоте-мраморе, и облачение с камнями, а на праздничной службе три бабули, два туриста.
Кому было до 15 декабря комфортно и благодатно в УАПЦ/КП, тот там и останется. А кто спасается в УПЦ, то политика вряд ли станет аргументом для радикальных изменений в духовной жизни.
Церковь – это институт человеческий, но учрежденный и опекаемый Богом. И контрафактом душу не обманешь. Никто не в состоянии принудить верующего сменить Церковь, потому что того требуют политические реалии. Этого не смогли достичь сто лет тому назад большевики v1.0, с их мощью и напором, а этим нынешним, v2.0, не под силу уж и подавно…
Читайте також
Правда, про яку не хочуть говорити!
Сьогодні ми всі спостерігаємо дуже показову картину. Від пересічної людини до представників влади — майже всі приїхали. Навіть ті, хто не є віруючими або належить до іншого віросповідання, оглянули наслідки ракетного удару російської федерації по Успенському собору. І майже кожен назвав Лавру Святинею, яку потрібно берегти, захищати та виносити питання її збереження на міжнародний рівень.
На чиєму боці Бог — Росії чи України?
Духовні роздуми на основі Біблії Це питання нині кричать на кожному кутку. І питають не від великого розуму чи простої цікавості — тут крик душі, лють, біль і пекуче бажання знайти бодай якусь опору в цьому бардаку.
Зусилля, що змінює: чому піст починається з простого
Останнім часом усе частіше звучить думка: мовляв, у пості головне — «не їсти одне одного», а те, що в тарілці, не має значення. Часто повторюють: їжа не віддаляє і не наближає до Бога, поститися треба «як виходить», і це взагалі другорядне.
Танці перед Вівтарем: що насправді відбулося у Троїцькому соборі Чернігова
Різдвяний перформанс у Троїцькому соборі Чернігова викликав гостру дискусію про межі допустимого в сакральному просторі. Чи є танці в храмі відродженням традицій, чи зневагою до святині?
Різдво чи день програміста: про віру, вибір і відповідальність
7 січня для багатьох — не просто дата в календарі, а питання віри й особистого вибору. Спроба надати цьому дню новий зміст змушує замислитися, без чого людині справді важко жити.
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади