Синдром Іуди: навіщо священики переходять в ПЦУ

Говорячи про переходи священиків в ПЦУ, не можна не згадати історію Іуди

Після створення нової релігійної організації під назвою ПЦУ відносно спокійне релігійне життя України фактично перестало існувати. Кожен день церковні ЗМІ повідомляють про чергове захоплення храму УПЦ, а світські радісно рапортують про ще один «перехід» в ПЦУ.

Природно, що і цифри при цьому подають дуже різні. Якщо офіційні представники Української Православної Церкви говорять про приблизно три десятки дійсно добровільних переходів, то нецерковні ЗМІ стверджують, що перейшло близько п'яти сотень.

Звичайно, не можна назвати «добровільним переходом» ту ситуацію, коли з храму зривають замки, а віруючих людей, які прийшли захистити свої святині, просто б'ють. Тому в більшості випадків ми стикаємося з тим, що сільська громада, а не релігійна, приймає рішення, що храм УПЦ повинен змінити свою юрисдикцію. Люди, які збираються в клубі, голосують, паплюжать Церкву Христову, а потім приходять і силою вторгаються в храм – ніякого відношення ні до віри, ні до Христа вони не мають. Ми сумуємо про те, як вони поводяться, молимося, щоб Господь пробачив їм, тому що вони «не відають, що творять». Але разом із тим розуміємо, що іншої поведінки від цих людей чекати не можна – вони звичайні язичники, для яких ще не засяяло світло віри Христової, а називаючи себе «християнами», вони лише ганьблять ім'я Боже.

Набагато болючіше спостерігати ті випадки, коли ініціатором «переходу» в ПЦУ стає священик або навіть єпископ (яких на сьогодні два) канонічної Церкви. Адже в цьому випадку йдеться про зраду, і ми задаємо собі дуже складне запитання – як могла людина, яка стояла біля престолу Божого і здійснювала Безкровну Жертву, яка подавала Святі Дари вірянам, була безпосереднім учасником таїнств і свідком багатьох чудес Божих – як моглатака людина раптом зрадити Бога і Його Церкву в обмін на тимчасові земні блага? Як міг той, хто причащався Тіла і Крові Христа, в якийсь момент вирішити, що національні чи інші принципи найважливіше за те, з чим була пов'язана його доля? Взагалі, як міг священик або єпископ, тобто, чоловік, який розуміє, що таке розкол, який багато років виступав проти нього, пояснював вірянам його згубність, як міг він потім просто взяти і відвернутися від Церкви?

Тим більше, що дуже часто справжні парафіяни, ті, для кого храм – це не тільки місце освячення пасок, але в першу чергу місце освячення душі, залишаються вірними Церкві і в розкол не йдуть. У цьому випадку виходить, що священик зраджує своїх духовних чад, зраджує тих, з ким буквально з нуля піднімав храм, зраджує тих, хто підтримував його у важкі хвилини життя, тих, хто з ним у прямому сенсі цього слова часто ділився останнім шматком хліба. Адже якщо зраджують священики, то як їм можна вірити?

Ці питання дуже непрості, і відповісти на них – значить, відповісти, хто і навіщо зраджує свого Спасителя. І в зв'язку з цим нам не обійтися без історії про Іуду…

Зрадник і зрада

Христос знав, що Іуда може зрадити. Але все одно обрав його одним зі Своїх найближчих учнів. Він знав, що Іуда страждає пристрастю сріблолюбства. Але все одно вручив йому скарбницю (ящик для збору пожертвувань). Більш того, Господь знав, що злий дух може увійти в серце Іуди. Але все одно дав йому, як і іншим апостолам, владу над духами нечистими. Навіщо він все це робив?

По-перше, потрібно відразу відкинути думку про те, що Іуда був обраний сліпим знаряддям Промислу Божого. Господь міг постраждати на Хресті і без його участі. Тому зрада – це абсолютно вільний вибір Іуди Іскаріота. Він – тільки потенційний зрадник, тільки потенційний злодій. Іншими словами, він такий же грішник, як ... кожен із нас.

Ось як з цього приводу міркує святий Іоанн Златоуст: «Так як… Іуда був паном своїх помислів і в його владі було не коритися їм і не схилятися до сріблолюбства, то він, очевидно, сам засліпив свій розум і відмовився від власного спасіння… Подивися, скільки зробив Христос, щоб схилити його на Свою сторону і спасти його: навчив його всякій любомудрості і справами, і словами, поставив його вище за бісів, зробив здатним здійснювати багато див, лякати погрозою геєни, повчав обітницею царства, постійно викривав його таємні думки. Але, викриваючи, не виставляв на вид всім, омив ноги його разом із іншими учнями, зробив учасником Своєї вечері і трапези, не опустив нічого – ні малого, ні великого; але він добровільно залишився невиправним».

Іуда – тільки потенційний зрадник, тільки потенційний злодій. Іншими словами, він такий же грішник, як ... кожен із нас.

По-друге, ця людина отримала благодатні дари Святого Духу, щоб боротися зі своїми пристрастями і перемогти їх. Але не скористався ними. Святий Єфрем Сирін говорить, що Господь вибрав Іуду, щоб «показати досконалу любов Свою і благодать милосердя Свого, щоб потім навчити Церкву Свою, що хоча в ній бувають і неправдиві вчителі, однак (саме) вчительське звання істинне, бо місце зрадника Іуди не залишилося пустим, нарешті, щоб навчити, що хоча і бувають негідні управителі, однак правління Його домобудівництва істинне».

Ну, і по-третє, Христос прийшов в цей світ, щоб спасти грішників, і Іуду – в тому числі. Той факт, що Іуда не захотів стати на шлях спасіння, тільки підкреслює любов Божу до нього.

Перша причина зради – відпадіння від Тіла Христового

Іуда не відразу став зрадником. Більш того, можна говорити, що його вчинок має певну причину. Блаженний Феофілакт, міркуючи про цього апостола, висловлює цікаву думку. Він вважає, що доти, поки Іуда «вважався одним із учнів і членів святого лику, доти сатана не мав до нього такого доступу». І лише коли на Таємній вечері Іуда причастився собі на засудження, «сатана опанував ним як залишеним від Господа і відлученим від Божественного лику». Тільки в той момент, коли Іуда причастився негідно, «сатана… проник у глибину його серця і заволодів його душею».

Виходить, що до тих пір, поки людина – священик чи мирянин – перебуває в Церкві, вона в якійсь мірі захищена. А як тільки така людина внутрішньо відступає від Церкви – тут же слідує і її моральне падіння. Блаженний Августин зауважує, що «ті, хто не може винести чогось в Церкві, спокушаються і віддаляються або від імені Христа, або від Церкви. Але якщо ти будеш триматися любові, то не спокусишся і ні Христа не залишиш, ні Церкви. Бо хто залишає Церкву, як може бути у Христі, не будучи серед Його членів? Як може бути у Христі той, хто не в тілі Христа?.. І чому немає спокуси в тому, хто любить брата? Бо хто любить брата, терпить все заради єдності, оскільки братство полягає в єдності любові».

Про те, що гріх проти Церкви – це гріх проти любові, говорить ще один святий, за часом дуже близький до нас – священномученик Іларіон (Троїцький). У його знаменитій книзі «Християнства немає без Церкви» ми читаємо:

«Церква є здійснення любові Христової, і всяке відділення від Церкви є саме порушення любові. Проти любові грішать однаково і єретики, і розкольники. Це і є основна думка Кіпріанового трактату "Про єдність Церкви"; та ж думка постійно повторюється і в листах святого отця. "Христос дарував нам світ; Він наказав нам бути згідними і одностайними; заповів непорушно і твердо зберігати союз прихильності і любові. Не належатиме Христу той, хто віроломною незгодою порушив любов Христову: хто не має любові, той і Бога не має. Не можуть перебувати з Богом ті, хто не забажав бути одностайними в Церкві Божій".

У єретиків і розкольників немає любові, тобто основної християнської чесноти, а тому вони християни тільки по імені. "Єретик або розкольник не зберігає ні єдності Церкви, ні братської любові, діє проти любові Христової". "Маркіян, з'єднавшись з Новатіаном, став противником милосердя і любові". Про єретиків відомо, що вони відступили від любові і єдності Кафолічної Церкви. "Якої дотримується єдності, яку любов зберігає або про яку любов думає той, хто, віддавшись поривам розбрату, розсікає Церкву, руйнує віру, збурює світ, викорінює любов, опоганює таїнство?"».

Як тільки людина внутрішньо відступає від Церкви – тут же слідує і її моральне падіння.

З цих слів можна зробити висновок, що, незважаючи на всі недоліки, які сьогодні присутні в житті як окремих християн, так і Церкви в цілому, ніякого іншого рятівного ковчега, окрім Тіла Христового, у нас немає. Це не означає, що нам має подобатися все, що відбувається, що ми повинні закривати очі на гріх свого ближнього і т. д., це означає, що навіть викриваючи, треба зберігати любов і єдність.

Другий висновок: гріх проти любові призводить до негідної участі в таїнствах Церкви, що в підсумку стає причиною духовної смерті.

Друга причина відпадіння – осуд

Другу причину зради ми знаходимо все у того ж Іоанна Златоуста – це засудження: «Перебуваючи поруч із Христом, Іуда вже починає діяти всупереч Йому, проти Нього: ось він вже краде з подаяння, обурюється на Христа (Мф. 26, 8), засуджує, якщо не повчає Його ("Чому б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати жебракам? – Ін. 12, 5; "До чого така трата?" – Мф. 26, 8), затягує до обурення своїм "лукавим підбурюванням" інших учнів ("Побачивши це, учні обурилися" – Мф. 26, 8), а потім і відправляється до людей, що хочуть вбити його Вчителя, щоб віддати Його в їхні руки та ще розраховує отримати за це винагороду».

Причому засудження Іуди не мало нічого спільного з конструктивною критикою, тому що диктувалося не ревнощами по вірі, наприклад, а бажанням привласнити собі те, що було віддано Христу. Святий Інокентій Іркутський каже, що якраз помазання ніг Христа під час Віфанської вечері і стало останньою краплею, яка спонукала Іуду на зраду: «Сильно зворушений втратою прибутку, який можна було – крадіжкою – отримати грошей за продаж світу і, можливо, засмучений докором, який зроблений з тієї нагоди Іісусом, сріблолюбник в припадку пристрасті зважився винагородити уявну втрату свою продажем Самого Вчителя, Який безкорисливістю і убогістю Своєю ставав йому з дня на день все більшим тягарем».

Гріх проти любові призводить до негідної участі в таїнствах Церкви, що в підсумку стає причиною духовної смерті.

 

Тобто зауваження Іуди, хоча і здавалося справедливим (бо й інші апостоли, за словом євангеліста, підтримали його), насправді було лицемірним і брехливим. Святитель Інокентій пише:

«Прекрасний вчинок Марії здався йому недоречним марнотратством, більш пристойним для якогось пишного фарисейського наставника, який любить розкіш, а не його Вчителю, Який любить простоту і не терпить надмірності, далекий від усякого виду розкоші і завжди повстає проти жорсткосердності багатих до бідних. Пристойність вимагала, принаймні, не виявляти подібних думок: Іуда, навпаки, не забарився висловити їх тим з учнів, які сиділи біля нього, а потім простяг свою зухвалість до того, що почав вголос засуджувати Марію. "До чого така трата? – міркував він, – чи не краще було продати це миро за триста (стільки, принаймні, дали б за нього) динаріїв, і ці гроші роздати бідним?" Такий слушний привід до докору, мабуть, вплинув і на інших учнів, і деякі також мали думку, що якщо і зухвале зауваження Іуди, то саме зауваження зроблено не без підстави і в цьому випадку не суперечить власним правилам Вчителя і що взагалі чи не було б краще, якби зі світом вчинили так, як говорив Іуда (Мф. 22, 8).

Якщо учні, засуджуючи зроблене Марією, порушували деяким чином зобов'язання поваги до неї, тим паче до свого Вчителя, то це відбувалося у них не від злого наміру, тим більше не від злого серця, а від простоти, звички висловлювати вільно перед Учителем всі свої думки, деякої на цей раз нездатності оцінити гідність і, так сказати, сердечність вчинку Марії, похвального, але передчасного піклування про жебраків, і отже, – захоплення прикладом Іуди, який по зухвалості й нахабності свого характеру і не в цьому одному випадку міг захоплювати своїми думками інших. Але в самому Іуді діяло тепер зовсім інше; його уявний жаль про жебраків відбувався з самого нечистого джерела… Без сумніву, і в цьому випадку низький лицемір, висловлюючись настільки зухвалим чином, не думав через те зробити яку-небудь неблагопристойність; сподівався, можливо, ще заслужити схвалення за свою відвертість, уявну прямоту характеру і любов до бідних, яка спостерігає їхні вигоди і тоді, коли інші вважали б за краще мовчати».

Третя причина – пристрасть сріблолюбства

Звідси випливає і третя причина зради – це одержимість гріхом. Іншими словами, пристрастю сріблолюбства, яка повністю поневолила душу Іуди. Все той же великий святитель Церкви Іоанн Златоуст говорить, що гріх сріблолюбства – це «отвір (Ін. 12, 6), крізь який цей древній змій заповз в душу нещасного апостола і непримітно обплутав собою його розум і серце. Це – пристрасть до срібняків, яка, здавна зародившись в душі, що тліла весь час перебування його з Іісусом, харчуючись крадіжками грошей громадських, а тепер розгорілася в полум'я абсолютно пекельне, де, як у своєму чертозі, сидів і царював сатана».

Блаженний Феофілакт говорить про це так: «Якщо ж Іуда був любостяжатель і злодій, то чому Господь поклав на нього розпорядження грошима? Через те саме, що він мав гатунок, щоб відняти у нього всяке вибачення. Бо він не міг сказати, що зрадив Його (Іісуса) по любові до грошей. Грошовий ящик втішав його, але, і носячи ящик, він не був вірний. Бо Він забрав, тобто крав те, що туди опускали, і був святотатець, привласнюючи собі подаяння на справу святу. Нехай чують святотатці, яка їхня доля. Верх зла в тому, що Іуда згодом зрадив Іісуса і Господа. Бачиш, до чого доводить зажерливість? – до зради. Отже, апостол Павло пристойно назвав сріблолюбство коренем всіх зол (1 Тим. 6, 10), тому що воно зрадило Господа і завжди так робить».

Зрада Іуди і ПЦУ

З наведених вище прикладів ми можемо побачити, що зрада Іуди і зрада тих священиків, які сьогодні йдуть в ПЦУ, мають багато спільного.

Справді, у розкол йдуть, насамперед, ті, кого обтяжує Церква, кому важко молитися, хто ставиться до своїх священицьких обов'язків з байдужістю. Тобто в більшості випадків Церкву залишають чужі їй елементи, люди, які в силу тих чи інших причин так і не змогли стати частиною тіла Христового. Так само, як Іуда. Причому даний факт визнають навіть ті, хто поза самою Церквою. Відомий історик, а також автокефальний (розкольницький «єпископ») Іван Огієнко пише, що в XVII і XVIII століттях «до уніатської Церкви перейшло найгірше священство… Церква розкладалася, Церква втрачала силу, а оскільки Україна була пов'язана з Православною Церквою, так само втрачала силу і сама Україна. Це сильно било всіх».

Це твердження Огієнка безпосередньо застосовне і до тих, хто сьогодні йде в ПЦУ. Адже вони – найгірша частина нашого священства. Вони не люблять літургії, вони не розуміють, що таке Церква, їм чужа молитва. І повірте, це не голослівні твердження – це факт, який підтверджується численними прикладами як з сучасного життя, так і з історії. Наприклад, один з «обновленців» початку ХХ століття, єпископ Антонін Грановський, називав тих, хто переходив з РПЦ в «Живу Церкву» «асенізаційною бочкою Православної Церкви», а дослідник розколу Анатолій Краснов-Левітін говорив про них як про прохвостів, які «приєдналися до оновленництва в гонитві за швидкою кар'єрою, що поспішали скористатися "свободою звичаїв", дозволеної "оновленцями"».

Більш того, ПЦУ служить свого роду «асенізаційної бочкою» не тільки для Православної Церкви, але і для тих же уніатів. Ось, наприклад, що говорить відомий уніатський «єпископ» Борис Ґудзяк: «Мене питали навіть на цій конференції, чи не боїмося ми, що будуть окремі священики, які захочуть під цей клич перейти до такої об'єднаної Помісної Православної Церкви (ПЦУ – Ред.). Я думаю, що масового руху не буде, але поодинокі випадки, мабуть, будуть. І тут, на жаль, треба попередити наших православних братів, що першими будуть рухатися священики, які мають дисциплінарні проблеми, які у нас під якимись санкціями. І такий відхід був би для нашої Церкви очищенням».

І тут як раз і виникає та сама друга (а з нею і третя причина) зради – «дисциплінарні проблеми» і пристрасті (зокрема, пристрасть грошолюбства).

Ще до виникнення ПЦУ багато священиків УПЦ, яких забороняли в служінні, йшли в УПЦ КП. Правда при цьому вони найчастіше мовчали про справжні причини свого переходу і оголошували себе патріотами або звинувачували Церкву в «проросійських настроях». Страждаючі різними гріхами – від блуду до пияцтва – вони воліли і воліють залишатися в цих гріхах і зрадити Церкву, ніж покаятися і змінити своє життя. При цьому не слід забувати, що доти, поки вони в Тілі Христовому, всі вчинені ними Таїнства є дійсними – точно так само, як і Іуда, поки перебував серед апостолів Христових, і мертвих воскрешав, і духів нечистих виганяв.

Потім, можна знову ж таки зауважити, що сучасні зрадники Христа ще до того, як остаточно відпали від Нього, постійно засуджували все, що відбувалося в Церкві. І колишній митрополит Олександр (Драбинко), колишній протоієрей Георгій Коваленко постійно виливали буквально тонни бруду на Церкву, яка зростила і виховала їх. Робилося все це з неабиякою часткою лицемірства, тому що ні один, ні другий не відмовлялися від тих нагород, які їм вручало священноначалля. Як не відмовлялися і від тих почестей, які їм, як пастирям, віддавали прості миряни.

ПЦУ служить свого роду «асенізаційною бочкою» не тільки для Православної Церкви, але і для уніатів.

 

Крім того, навіть вороги Церкви визнають, що ще однією суттєвою причиною, що штовхає священика на зраду і зближає його з Іудою, можна назвати як раз те саме грошолюбство: «Якщо батюшка погодиться з більшістю, тобто сільською громадою, яка рідко ходить в церкву, то ризикує залишитися без кліру, який буде вважати його "зрадником" і "Іудою". Якщо ж він стане на бік меншини, тобто постійних парафіян, може потрапити в немилість сільської громади і залишитися без вагомої кількості треб та матеріальної підтримки села» (журналіст Денис Таргонський).

Підводячи висновки всьому, про що ми говорили вище, можна сказати, що за 2 000 років не змінилося нічого. Христос все Той же, як все той же Іуда і його послідовники. Нехтування пастирськими обов'язками, відсутність любові, моральні проблеми, засудження Церкви і грошолюбство як тоді, так і сьогодні служать причинами для зради Христа. Але як тоді, так і зараз ця ситуація, зрештою, тільки принесе користь Церкві. Іуда зрадив Христа, але цей вчинок послужив до більшої слави Спасителя. Так само і ті, хто сьогодні зраджує Церкву, насправді очищають її, роблять її вбранням Божества і світлою ризою Христовою.

Це не означає, що ми радіємо їх погибелі. Навпаки, ми сумуємо про відпалих, благаємо їх повернутися і закликаємо до покаяння. Але разом з тим пам'ятаємо, що кожна людина повинна приймати самостійне рішення, з ким їй бути – з Христом чи веліаром. Тому що від цього рішення залежить не тільки життя земне, а й життя майбутнього століття.

Читайте також