Нова жертва Фанара: що сталося з руськими парафіями в Західній Європі

Через дії патріарха Варфоломія Європейську Архієпископію може спіткати розкол. Фото: СПЖ

7 вересня 2019 р Архієпископія Православних Руських Церков в Західній Європі, яку розпустив патріарх Варфоломій і яка відмовилася цьому підкорятися, вирішувала свою долю. На порядку денному її Генеральної асамблеї (головного органу управління) стояло всього одне питання – входження Архієпископії як єдиного цілого в юрисдикцію РПЦ.

Результати голосування: за – 104 делегата (58,1%), проти – 75 (41,9%). За французьким законодавством, в рамках якого діє Архієпископія, а також за власним статутом, для позитивного вирішення питання необхідно було 2/3 голосів або 117 депутатів. Не вистачило 13 голосів.

Таким чином, статус і подальша доля Архієпископії залишаються невизначеною. 

В пошуках свого місця в православному світі

Спочатку трохи про історію Архієпископії. Її створили російські біженці, які опинилися в Західній Європі після Революції 1917 в Росії.

У 1920 році, під час Громадянської війни (1918-1922 рр.), керуючим руськими парафіями в Західній Європі призначили архієпископа Житомирського і Волинського Євлогія (Георгієвського). Однак святитель Патріарх Тихон при підтвердженні повноважень архієпископа Євлогія підкреслив тимчасовий характер призначення, виходячи з умов Громадянської війни.

У 1921 р утворилася Руська Православна Церква закордоном (РПЦЗ), і в 1923 р. парафії під управлінням архієпископа Євлогія увійшли до її складу в статусі митрополії. Однак практично відразу між архієпископом Євлогієм і керівництвом РПЦЗ виникли розбіжності.

Владика Євлогій був незадоволений яскраво вираженим політичним забарвленням діяльності РПЦЗ, яка закликала до якнайшвидшого повалення влади більшовиків в Росії і реставрації монархії. Він вважав, що Церква повинна зосередиться на власне релігійній діяльності. А не займатися політикою, посилюючи і без того трагічне становище православних в Радянській Росії.

Для входження Архієпископії до складу РПЦ не вистачило 13 голосів.

Внаслідок цих розбіжностей владика Євлогій в 1926 р. вийшов зі своїми приходами з юрисдикції РПЦЗ і в 1927 р. повернувся в безпосереднє підпорядкування Московській Патріархії.

У 1930 р. заступник патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій (Страгородський) позбавив митрополита Євлогія посади, однак той рішення не визнав і перейшов разом зі своїми приходами в юрисдикцію Константинопольської Церкви.

Всі учасники подій особливо підкреслювали тимчасовий характер такого підпорядкування, а сама структура під керуванням митрополита Євлогія отримала найменування «Тимчасовий екзархат святого апостольського і патріаршого трону Константинополя в Західній Європі».

У 1945 р. митрополит Євлогій з двома вікарним архієреями возз'єднався з Руською Православною Церквою, не дивлячись на те, що Константинопольський патріархат не дав йому відпускної грамоти. Більшість парафій Архієпископії вирішили залишитися в юрисдикції Фанара. У 1946 р. митрополит Євлогій помер в Парижі.

У 1965 р. вже сам Константинопольський патріархат вирішив передати Західноєвропейську архієпископію в юрисдикцію РПЦ. Вона це рішення виконувати відмовилася і проголосила себе «незалежною і самостійною архієпископією Православної Церкви Франції та Західної Європи», а в лютому 1966 року перейменувалася в «Православну Архієпископію Франції та Західної Європи і руських західноєвропейських Церков розсіювання».

У 1971 р. Архієпископія повернулася під омофор Константинополя і опинилася в підпорядкуванні галльської митрополії. А в 1999 р. Константинопольський патріарх Варфоломій I видав Томос, яким відновив статус екзархату для Архієпископії Православних Руських Церков в Західній Європі.

Така ось непроста доля, пов'язана з постійною зміною статусу, пошуком прийнятної юрисдикції та усвідомленням свого місця в православному світі. Для кожного повороту цієї долі, для кожного рішення Архієпископії про свою подальшу долю були свої аргументи, обумовлені поточними історичними подіями.

Не будемо давати оцінку цим рішенням, але зауважимо, що не менш складна і трагічна доля РПЦЗ все ж привела цю Церкву в 2007 р. до возз'єднання з РПЦ.

Знову на роздоріжжі

Зараз Західноєвропейська Архієпископія перебувала за крок від подібного подолання історичного поділу. Але чомусь цей крок не зробила.

Сучасні поневіряння Архиєпископії почалися 27 листопада 2018 року, коли патріарх Варфоломій анулював Томос 1999 року про надання їй статусу екзархату і запропонував усім російським парафіям увійти в підпорядкування грецьким (Константинопольським) архієреям в своїх країнах.

Через три дні після рішення Фанара про розпуск Архиєпископії її рада заявила про відмову підкоритися. А 23 лютого 2019 року Генеральна асамблея Архиєпископії офіційно відмовила Константинополю. За збереження Архиєпископії подали 191 голосів (93%), проти – 15 (7%).

Однак рішення, в яку юрисдикції увійти, відклали. Глава Архиєпископії архієпископ Іоанн (Реннето) заявив, що розглядають три варіанти: приєднання до РПЦ в статусі автономії, приєднання до РПЦЗ, яка сама є частиною РПЦ, і перехід під юрисдикцію Румунської Православної Церкви.

Але далі предметно опрацьовували тільки перший варіант, і все йшло до того, щоб саме це рішення прийняли на засіданні Генеральної асамблеї 07.09.2019 р.

Цього побоювався патріарх Варфоломій, який 17 серпня 2019 р. зустрівся з архієпископом Іоанном (Реннето), наполегливо вимагаючи не проводити засідання Генеральної асамблеї і погрожував відлученням від Церкви тим, хто спробує проголосити автономію Архиєпископії. «Ми оголосимо їх поза Церквою», – наводить слова патріарха архієпископ Іоанн.

А 31 серпня Константинопольський патріархат фактично вигнав архієпископа Іоанна (Реннето) зі своєї юрисдикції (без парафій, зрозуміло). Фанар заявив, що архієпископ Іоанн «звільнений від турботи про приходи руською традиції в Західній Європі» і більше не є ієрархом Константинопольської Церкви. Всі західноєвропейські руські парафії передали в підпорядкування митрополиту Галльському Еммануїлу (Адамакісу), який тут же зажадав, щоб його поминали на богослужінні як правлячого архієрея.

Патріарх Варфоломій пригрозив відлученням від Церкви всім, хто спробує проголосити автономію Архиєпископії Православних Руських Церков в Західній Європі.

Архієпископ Іоанн не підкорився. А управління Архиєпископії оприлюднило комюніке від 3 вересня 2019 року про те, що рішення Фанара про виключення архієпископа Іоанна унеможливило розгляд питання про подальше перебування Архієпископії в складі Константинопольського патріархату. В комюніке було сказано, що Генеральна асамблея відбудеться і «на загальних зборах 7 вересня буде прийматися рішення по "проекту приєднання до Московського Патріархату", який протягом шести місяців розроблявся спільною комісією "Архієпископія – Московський Патріархат"».

Новий розкол?

Конфлікт між Константинопольським патріархатом і Західноєвропейською архієпископією загострився до межі. І Генеральна асамблея могла його вирішити 7 вересня, але не зробила цього. Це досить дивно, оскільки з озвучених архієпископом Іоанном варіантів подальшого існування Архиєпископії як єдиної церковної структури, по суті, можливий був лише один – входження в РПЦ.

Юрисдикція Руської Зарубіжної Церкви для Архиєпископії не цілком прийнятна в силу історичних розбіжностей, що тягнуться ще з 1920-х років, різних місіонерських традицій і стилів управління. Найімовірніше, якшо питання про входження в РПЦЗ було б поставлено на голосування, воно мало б ще менше прихильників, ніж входження в РПЦ.

Перехід в юрисдикцію Румунської Православної Церкви скрутний з тієї причини, що ця Помісна Церква, хоча і не визнає останніх рішень Фанара по Україні, все ж не хоче конфліктувати з Константинополем, що було б неминуче в разі прийняття Західноєвропейської Архиєпископії в свою юрисдикцію.

Таким чином, Архієпископія Православних Руських Церков в Західній Європі виявилася в дуже скрутному становищі.

• Вона не може увійти в РПЦ як єдина структура, оскільки для цього не вистачило голосів.
• Вона не може залишатися в Константинопольському патріархаті, оскільки останній її просто ліквідував.
• Вона не може стати повністю самостійною церковною організацією, оскільки це означає розкол з усією Православною Церквою.
• Вона не може перейти в юрисдикцію жодної іншої Помісної Церкви, оскільки ці Церкви не бажають ще більше загострювати конфлікт з Константинополем.

Але і залишатися в стані сьогоднішньої невизначеності теж довго не можна.

В цих умовах найбільш вірогідним варіантом розвитку подій представляється розкол самої Архиєпископії. Швидше за все, архієпископ Іоанн (Реннето) перейде особисто в юрисдикцію РПЦ і закличе до того ж парафії, які хочуть зберегти свою ідентичність, а не розчинитися в Константинопольській юрисдикції. Більшість парафій, найімовірніше підтримають свого предстоятеля.

На користь такого варіанту говорять слова єпископа Зеленоградского Савви (Тутунова), який приймає участь в переговорах з Західноєвропейською архієпископією зі сторони РПЦ. Уже коли стали відомі підсумки голосування Генеральної асамблеї, він заявив, що консультації про приєднання до РПЦ тривають.

А заступник голови Синодального Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ протоієрей Миколай Балашов заявив, що всі громади Архиєпископії, які захочуть покинути Константинопольський патріархат і перейти в юрисдикцію РПЦ, будуть прийняті. Організаційна форма, в якій вони будуть існувати в РПЦ, буде залежати від кількості парафій.

У тих же парафій, що не побажають увійти в РПЦ, не залишиться ніякої іншої альтернативи, як визнати свою історичну поразку, виконати волю фанаріотов і підкоритися митрополиту Галльському Еммануїлу (Адамакісу). Чи збережуться вони як руські парафії в Західній Європі зі своїми богослужбовими, місіонерськими і іншими традиціями – велике питання.

Глава чи рана на Тілі Церкви?

Як далі буде розвиватися ситуація, звичайно ж, покаже час. Але один висновок можна зробити вже зараз. Константинополь вустами патріарха Варфоломія та інших ієрархів не втомлюється повторювати, що він діє виключно в інтересах єдності всіх Православних Церков. Але на ділі ми бачимо абсолютно протилежні результати дій Фанара.

В Естонії до 1990-х років існувала єдина Православна Церква – тепер, завдяки інтригам Константинополя, їх дві і між ними взаємна недовіру і навіть ворожість.

В Україні до втручання Фанара існувала Церква (УПЦ), існував розкол (УПЦ КП і УАПЦ) та існувала надія на возз'єднання розкольників з Церквою. Зараз цієї надії практично немає, а завдяки Фанару розкол виявився зацементуваним на багато десятиліть, якщо не більше. Більш того, сама ПЦУ вже почала розколюватися.

Зараз Фанар вніс розділення в архієпископію Православних Руських Церков в Західній Європі.

І вже є черга з бажаючих розширити цей список. Наприклад, так звана Чорногорська Церква, яку тамтешні політики хочуть відокремити від Сербської Православної Церкви і влаштувати те, що діється в Україні.

Все це змушує задуматися: може, Фанар – не голова Тіло Церкви, як він себе позиціонує, а рана на Її Тілі? Рана, яка вимагає лікування. Добре, що глава Церкви – не Фанар, а все ж Христос, який може вилікувати будь-яку рану одному Йому відомими шляхами. Нам же слід безперестанно взивати: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Лк. 11, 2).

Читайте також