Крах експерименту з «возз'єднання» розкольників без покаяння

Філарет Денисенко і патріарх Варфоломій. Фото: СПЖ

У чині таїнства Сповіді є такі слова: «примири і з'єднай його святій Твоїй Церкві, у Христі Ісусі Господі нашому...» Це означає, що вчинений гріх розлучає людину з Церквою, ставить її за церковну огорожу. І така людина дійсно потребує возз'єднання з Церковним Тілом.

11 жовтня 2018 р патріарх Варфоломій разом з Синодом Константинопольської Церкви не просто «возз'єднав» Філарета Денисенка з Церквою, він по суті провів експеримент: що буде, якщо «возз'єднати» людей без їх щирого покаяння у скоєному гріху. В даному випадку в гріху розколу. Що ж у нього вийшло?

Кожен, напевно, бачив у храмі людей, які на сповіді невтішно плачуть над своїми гріхами, дивляться не на оточуючих людей, а на свою душу. Саме такі випадки – найбільш яскраві приклади покаяння, коли людина раптом бачить всю глибину свого падіння і розуміє, що своїми силами вона ніяк не зможе піднятися з глибини падіння. Що їй потрібна допомога Божа. І що цю допомогу вона може знайти тільки в таїнстві Покаяння.

Може, таких випадків не так багато, але вони наочно показують необхідність покаяння. Церква постійно говорить, що покаяння – неодмінна умова виправлення, і наскільки щиро кається людина, настільки вона і отримує і прощення, і допомогу для зцілення від гріха.

Так, каятися дуже важко, часом навіть нестерпно. Соромно... Часом людина і уявити не може, що вона візьме і скаже: «Боже прости мене, я згрішив».

«Ти соромишся і червонієш, коли потрібно сказати гріхи свої? Соромся краще грішити, ніж сповідатися. Подумай: якщо не буде принесена сповідь тут, то все буде сповідатися там перед цілим всесвітом. Де більше муки? Де більше наруги? На справи ми відважні і безсоромні, а коли маємо сповідатися, тоді соромимося і зволікаємо. Якщо будете сповідувати гріхи свої, немає в цьому сорому, навпаки, в цьому правда і чеснота. А якби не було в цьому правди і чесноти, то сповідь не мала б собі нагороди... Говори ти гріхи твої раніше, та виправдаєшся (пор.: Іс. 43, 26). Наказує сповідатися не для того, щоб ти був покараний, але щоб ти був прощений» (прп. Єфрем Сирін).

Але сповідання своїх гріхів, покаяння в них необхідно, щоб зцілиться від гріха.

Церква постійно говорить, що покаяння – неодмінна умова виправлення, і наскільки щиро кається людина, настільки вонга і отримує і прощення, і допомогу для зцілення від гріха.

«Розкрий совість свою перед Богом, покажи Йому свої рани і проси у Нього лікування, покажи Тому, Який не докоряє, а лікує, Він бачить все, хоча б ти і промовчав. Скажи ж, щоб тобі отримати користь, скажи, щоб, склавши з себе тут всі гріхи, відійти туди чистим і безгрішним і позбутися від майбутнього нестерпного їх виявлення» (свт. Іоанн Златоуст).

А преподобний Іоанн Ліствичник дає настанови і по зовнішньому поводженню того, хто кається: «Під час сповіді нехай буде, як зовнішнім виглядом, так і внутрішнім почуттям і думкою, як засуджений злочинець, поникни лицем на землю; і якщо можна, то змочуй сльозами ноги судії і лікаря твого, як ноги самого Христа».

Правда, все це нинішній «ієрарх» Православної церкви України Олександр (Драбинко) назвав «падінням на коліна перед ханом у білій шапці». Очевидно, актуальні нині не повчання святих отців про покаяння, а слова Драбинка: «Куди дивляться батьки, куди дивляться вчителі, куди дивиться суспільство? Діти стають на коліна перед дядьком у рясі – саме дядьком! Чиїх рабів вирощуєте? На чию службу ставите? Яку вільну Україну будуєте?»

Звичайно, тут у наявності різниця в цілепокладанні. Святі отці кажуть, що треба робити, щоб спасти свою безсмертну душу, а Драбинко – як побудувати вільну Україну.

Але біда в тому, що Константинопольський патріарх Варфоломій теж вважає, ніби покаяння не обов'язково для возз'єднання з Церквою.

У 1992 р. колишній митрополит Київський Філарет Денисенко вчинив гріх розколу. Він не підкорився рішенню Харківського Собору, який постановив відсторонити його від управління Українською Православною Церквою і організував свою власну релігійну організацію – Київський патріархат.

Цей гріх розколу, вчинений Філаретом, визнавали всі, крім, природно, його самого. Патріарх Варфоломій так само, як і всі інші предстоятелі Помісних Церков, повною мірою визнавав Філарета розкольником.

26 серпня 1992 р. патріарх Варфоломій написав у відповіді на лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II з приводу позбавлення влади митрополита Київського Філарета: «Наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Найсвятішої Руської Церкви, приймає синодально вирішене про вищесказане».

«Синодально вирішене» – це рішення про виверження Філарета сану за гріх розколу і визнання всіх його «таїнств» недійсними.

А 7 квітня 1997 року в відповіді Патріарха Олексія II на лист про анафемування Денисенка патріарх Варфоломій писав: «Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

І в інтерв'ю, і в усних заявах аж до осені 2018 р. патріарх Варфоломій визнавав Денисенка розкольником, що знаходяться поза Церквою, і говорив, що повернення з розколу можливо тільки шляхом покаяння. Все у повній згоді з вченням Церкви і настановами святих отців.

У наявності різниця в цілепокладанні. Святі отці кажуть, що треба робити, щоб спасти свою безсмертну душу, а Драбинко – як побудувати вільну Україну.

І ось 11 жовтня 2018 р. патріарх Варфоломій зважився на небачений досі експеримент – спробував возз'єднати розкольників з Церквою без покаяння. Відповідний пункт рішення Константинопольського Синоду звучав так: «приймати і розглядати клопотання про звернення Філарета Денисенка, Макарія Малетича і їх послідовників, які опинилися в розколі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха на отримання таких клопотань ієрархами і іншим духовенством від всіх автокефальних церков. Таким чином, вищезазначені особи були канонічно відновлені у своєму ієрархічному або священичому чині, а їх віруючі – відновлені в спілкуванні з Церквою».

Тобто вони вже ніьи не зробили гріх розколу, а «виявилися в розколі не з догматичних причин». Гріх ніби перестав бути гріхом.

Але ж за словом святителя Іоанна Златоуста, «визнання в гріхах вельми багато сприяє їх виправленню, так само заперечення гріха, після скоєння його, становить найтяжчий з гріхів».

Але патріарх Варфоломій вирішив, що він, як «найголовніший» в Церкві, може бути вище цих правил. Що він цілком має право скасувати покаяння для повернення до Церкви. Що він може навіть наплювати на свої власні слова, що гріх розколу лікується покаянням і нічим іншим. Глава Фанару навіть договорився до того, що переклав провину за розкол Філарета на керівництво РПЦ: «Руська сторона за 30 років нічого не зробила, щоб вилікувати цей розкол в Україні. А де любов до розкольників? Її немає. Саме руські зробили розкол, а не Вселенський патріархат чи українці, як вони зараз говорять. Отже, руські зробили розкол і протягом 30 років не робили ніяких кроків для його лікування. <...> Саме руські зробили розкол, а не Вселенський патріархат чи українці, як вони зараз говорять» (з інтерв'ю інтернет-виданню Кurir.rs в грудні 2019 р.).

«Покаяння» (грец. Μετάνοια) буквально означає – зміна розуму, зміна думок, свідомості. Людина, що кається, обов'язково повинна змінитися, відректися від своїх колишніх гріховних оман. Але патріарх Варфоломій вирішив, що він може прийняти до Церкви Філарета Денисенка і його послідовників не змінившимися, а такими, як є. І в цьому полягав його експеримент.

Що ж, будь-який експеримент має право на життя, але правоту експериментатора повинен підтвердити результат. Дерево пізнається по плодах. А плоди ці наступні: розкольник Філарет залишився розкольником і у своєму «возз'єднаному» стані. Нічого не змінилося.

«Визнання в гріхах вельми багато сприяє їх виправленню, так само заперечення гріха, після скоєння його, становить найтяжчий з гріхів».

Святитель Іоанн Златоуст

Як в 1992 р. Денисенко пішов у розкол з РПЦ через те, що йому не вдалося стати патріархом Московським у 1990 р., так у 2019 році він вийшов з ПЦУ через те, що йому не вдалося стати реальним, а не «почесним патріархом». Про це він не раз заявляв у своїх численних інтерв'ю. Як з приводу анафеми, накладеної на нього Архієрейським Собором РПЦ у 1997 році він заявляв, що вона його «не турбує», так і з приводу можливих анафем Фанару заявив: «Якщо будуть накладати анафеми або ще щось, то це ніякого значення для мене не має. <...> Мене це не стосується. Що б вони по відношенню до мене б не приймали – мене це не стосується».

Грубо кажучи, плювати він хотів на погрози як з боку РПЦ, так і з боку Константинопольської Церкви. Ось вам людина, прийнята такою, як є. І це незважаючи на те, що в інтерв'ю тому ж інтернет-виданню Кurir.rs. патріарх Варфоломій дуже тепло відгукувався про Денисенка: «Митрополит Філарет, якого росіяни називають самопроголошеним митрополитом, – це людина, яку дуже поважають і люблять люди...»

Загалом, минулий рік з моменту початку експерименту з «возз'єднання» людей з Церквою без покаяння наочно показав: експеримент з тріском провалився, пора ставити крапку. Приклад Філарета Денисенка в цьому експерименті є дуже яскравим і очевидним через те, що він все говорить відкрито, не боячись і не соромлячись. І в силу свого віку, і в силу свого характеру, і в силу свого минулого досвіду.

Але ж те ж саме можна сказати і про всіх інших розкольників: вони нітрохи не змінилися з легалізацією. Просто проявлять себе трохи пізніше. І як би не старався патріарх Варфоломій, але «вдосконалити» Євангеліє ще нікому не вдавалося, а воно каже однозначно: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4, 17).

Читайте також