Відмінність шахової фігури від шахіста

Потрібно зрозуміти, що люди – шахісти, а не фігурки на шахівниці. Фото: windoweb

«Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява!» (Мф. 6:22-23).

Бог є Світло. Думка – темрява. Тому Бог недоступний для думок. Думки – це те, що заступає наш дух від Світла, «що просвітлює будь-яку людину, що приходить у світ». Бог – це благодать. Думка – безблагодатна та мертва. Таким же мертвим є і той, хто занурив все своє життя в бездонну темряву думок. Бог є любов. Думка любові не має, вона лише уявляє любов і цим убиває її.

Наш розум імітує справжнє життя, підміняючи його думками. Він імітує любов, підміняючи її пристрастями. Імітує світло, замінюючи його знаннями. Імітує благодать, підміняючи її насолодами. Егоїзм – це імітація особистості, він темрява, у якій бродить людина і людство. Саме тому замість Бога ми бачимо довкола себе лише нескінченне море життєвої суєти. Але це не життя, а його антипод.

Так ми, нещасні, і живемо наше життя, пов'язані по руках і ногах кайданами думок та з більмами на очах душі. Адже наша особистість була створена Богом абсолютно вільною, зітканою зі світла для життя вічного. Людина схожа на заживо похованого мерця, пов'язаного в труні по руках та ногах. Тільки дотик Божої благодаті може зробити в нас такі зміни, які дозволять нам ходити у світлі та бачити Світло Невечірнє.

Духовне життя − це не купівля свічок у церковному кіоску, не правило під примусом і не нескінченне читання духовної літератури.

Це постійна боротьба за те, щоб не дозволяти собі перебувати у думках та бути залученим до зовнішнього світу. Це примус розуму жити в серці, відкидати думки і не давати зовнішньому світу опанувати серцем. Звідси різне розуміння сутності віри та й самої суті християнства. Тут прихована різниця між зовнішнім механічним (по суті магічним) розумінням спасіння і внутрішнім християнством, як входженням у Царство Боже, яке перебуває всередині нас (Лк. 17:21).

Це не теорія, не умоглядні філософські міркування, а щонайменше практичне завдання реалізації спасіння. Якщо ми зрозуміємо і усвідомимо, що всі наші проблеми перебувають не у зовнішньому світі, а в нашій власній голові, то боротимемося за свободу від цієї самої голови, а не з зовнішніми ворогами. Житимемо з повною довірою до Бога, залишивши страхи, турботи, довіривши свою долю Його всеблагому промислу. Тоді ми почнемо жити справжньою миттю, а не переживанням за те, що з нами може статися в майбутньому, якого немає і не може бути, бо є тільки те, що зараз, і так завжди буде.

Духовне життя передбачає, що після здійснення щоденного молитовного правила ми не можемо повертатися до Бога спиною і робити все, що завгодно.

Ми вільні лише тоді, коли молимося, коли перебуваємо в пам'яті про Бога, коли ми з Христом щодня і щоночі, мить за миттю. Це і є постійна благодать, постійний спокій розуму, нічим не порушуване сердечне мовчання, невичерпна радість, що не хвилюється ніякими помислами і яка називається блаженством Царства Божого. Це і є свобода у Христі.

Усі мирські піклування – як шахова гра. Ти пішак, але хочеш стати ферзем. Для цього ти будуєш комбінації, розробляєш стратегію досягнень тієї чи іншої життєвої мети. Порятунок від цієї метушні один – людина повинна отямитися і зрозуміти, що люди – шахісти, а не фігурки на шахівниці. Наша свідомість поза грою, ми не пов'язані з дошкою і перебуваємо за її межами. Ми вільні. Така свобода більшості людей сприймається, як смерть. Жити без думок, без вирішення мільйонів проблем, без страху за те, що може статися з нами у майбутньому (а може не статися), для нас рівнозначно загибелі. Так воно і є, тільки загинемо не ми, а той егоїст, який живе в нас, думає нами, харчується нашими страхами, болем, переживаннями та пристрастями. Бог сам веде нас по життю, потрібно лише відпустити кермо, і дозволити Йому стати біля штурвала.

Людський розум, позбавлений суєти думок, страхів та занепокоєння, стає чистим, ясним і проникливим. Замість егоїстичних устремлінь ним починає керувати благодать. Жаліючи себе, ми жаліємо свій егоїзм.

Справжня особистість людини – безмовний дух, створений за образом і подобою Божою. Живе він у тихій глибині серця у безмежному спокої Божественного Буття.

Той, хто утвердився в благодаті духу через покаяння, молитву, смирення, життя за Євангелієм, знаходить спасіння. Воно не в інтелектуальному розумінні, а в радикальній зміні людського єства, що оживив свій безсмертний дух і з'єднався з ним навіки. Спасіння – це народження Нової людини, яка перебуває «в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінно перед Богом» (1 Пет. 3:4).

Таке народження починається з любові до перебування в тиші і безмовності зі спрямованістю душі залишатися якомога частіше і довше без думок, зі співчуття і милосердя до всього живого. Так прокидається всередині нас Нова людина. Але це лише початок шляху.

Його середина починається там, де молитва і безмовність розуму змінюються Божественною присутністю, яка стає для людини найдорожчою на світі. Час нашого перебування в безмовності цінніший за будь-які земні справи. Не треба в ньому шукати якихось високих станів та переживань.

«Молитва сама приводить тебе до тихого повільного дихання, а дихальна молитва потім тихо і непомітно вводить тебе в безмовність і тишу твого розуму. У цій безмовності ти не спиш, ти бадьорий, але твій розум повністю виходить зі світу, виходить із твого "я" і весь без залишку занурюється в твій дух чи свідомість. У момент занурення розуму в дух, егоїзм нарешті залишає тебе, наче жменька пилу, розвіяна легким диханням вітерця. Зі зникненням егоїзму припиняються всі думки. Тоді ти забуваєш не лише про своє тіло, а й про весь світ.

Ти вступаєш у Царство Христове не від цього світу, сповнене тиші, умиротворення і неземного ласкавого сяйва присутності Божої. Там немає часу, бо немає думки про час. Нема миру, бо немає думки про мир. Немає тіла, бо нема кому подумати про тіло, бо дух не мислить, але спочиває у благодаті Святого Духа. Тоді Бог піклується про тебе і про твої потреби і відкриває тобі багато духовних таємниць, даруючи духу твоєму духовний зір і благодатну проникливість» (старець Симон Безкровний).

Але на цьому боротьба не закінчується. Бог продовжуватиме випробовувати нас і навчати душу. Світ, егоїзм з його помислами, що бентежать і лякають, повертатиметься до нас знову і знову. Тільки молитва і розуміння того, що ти не тіло, а дух, і те, що ти сам по собі ніхто і ні на що не здатний без Бога, що тільки Христос твій Помічник і Покровитель, дають змогу не впасти під натиском сил зла. 

Кінець цього шляху для людей, які живуть у світі, знаходиться за обріями земного буття. Для тих же, хто розірвав усілякі зв'язки зі світом, є можливість ще тут, на землі, поринути в розумну безмовність споглядання Бога, яке вище за всякі слова та людські уявлення. Це ангельський стан перетвореного духа. Там немає питань, здивувань, страхів та сумнівів. Там тільки велике Світло і тиша спокою найсолодшого світу Христа. До цього розум виснажував наші сили, слова спустошували наші душі, его користувалося нами для насолод, думки заганяли нас у пастку смерті. Тепер усьому цьому прийшов кінець!

«Смиренність − це стирання Его до самих основ, поки воно не стане нічим, яким воно і є за своєю суттю. Смиренність є повною відмовою від цього пихатого "я", що збиває тебе з пантелику, і уподібнення в дусі Самому Христу. Смиренність є залишенням всієї нашої гордині, оскільки "я" − корінь усякої гордості і марнославства, і поєднання з лагідним Христом у Святому Дусі, оскільки Христос "смиренний і лагідний серцем" (Мф. 11:29).

Тільки тоді пробуджується дух, пробуджується свідомість, пробуджується твоя богоподібність, як сказано: "Устань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освятить тебе Христос" (Еф. 5:14)» (старець Симон Безкровний).

Читайте також