Як РПЦ половину Польської Церкви відбирала: друга відповідь кир Хризостому

Архієпископ Хризостом неправдиво звинуватив РПЦ у відібранні «половини християн з Польщі». Фото: СПЖ

Ми продовжуємо відповідати на «темник» Фанару, озвучений устами предстоятеля Церкви Кіпру Архієпископа Хризостома на адресу Руської Церкви. У попередній публікації ми детально розбирали звинувачення предстоятеля Кіпру в тому, що РПЦ «відняла» дві єпархії у Грузинської Церкви, тепер звернемося до Польської, у якій, на думку кир Хризостома, Руська Церква «відібрала половину християн».

Нагадаємо, що на початку листопада архієпископ одноосібно, всупереч попереднім рішенням Синоду власної Церкви, визнав т.зв. «Православну церкву України» пом'янувши її «предстоятеля» на Літургії, чим викликав розжілення всередині Кіпрської Церкви.

Слідом за цим кир Хризостом в спілкуванні з мас-медіа зробив низку дуже різких заяв як щодо Руської Православної Церкви, так і по відношенню до архієреїв Церкви, незгодних з визнанням ним українських розкольників.

Висловлені ним звинувачення були, з одного боку, парадоксальні. З іншого боку, очевидно спрямовані на дискредитацію Руської Церкви в очах православного світу. Зокрема, явним завданням подібних звинувачень є роз'єднання Руської Церкви з іншими Помісними Церквами: Грузинської, Польської, Румунської та іншими.

Незважаючи на абсурдність звинувачень, ми не можемо пройти повз них, бо аналогічний «компромат» фанаріоти використовують в кулуарах при переговорах з Помісними Церквами, а значить є необхідність в публічній і докладній відповіді і з нашого боку.

Цитата зі звинуваченнями владики Хризостома звучить так: «Архієпископ також повідомив, що після падіння комунізму Вселенський патріархат звернувся до Руської православної церкви з проханням повернутися до статусу до 1917 року, що було відхилено тодішнім патріархом Московським Олексієм. І тепер вони так себе ведуть. Запитуючи Вселенського Патріарха: якщо кодекси існують, чому вони заважають (Московський Патріархат - Ред.)? Я знаю, що сьогодні він взяв дві єпархії з Грузії, дві єпархії з України, він прийняв більше половини християн з Польщі, він взяв єпархії з Румунії. Хто дав їм право заснувати автокефальну Церкву в Америці? Це втручання інших у юрисдикції викликало потрясіння в усьому Православ'ї».

«Він (Московський Патріархат) прийняв більше половини християнства з Польщі»

Складна манера кир Хризостома викладати звинувачення знову ставить в тупик. Тільки шляхом виключення можна припустити, що мова йде про події 1939 року, коли сталінський СРСР приєднав до себе землі Західної України і Західної Білорусії. Слідом за цим, на цих територіях були створені і єпархії РПЦ. Для якихось інших версій звинувачень кіпрського предстоятеля історичних передумов просто не існує.

Почати, мабуть, варто з того, що Польська Православна Церква ніяких претензій з даного питання до РПЦ не має і не висловлює.

Також варто задати питання архієпископу Хризостому: раз тепер ви разом з патріархом Варфоломієм визнаєте «Православну церкву України» і вважаєте, що вся Україна входить саме в її юрисдикцію, то може ви переконаєте «повернути» Польській Церкві західноукраїнські єпархії? Виходячи з вашої ж думки, що вони «були відібрані» у Польської Церкві? Або тепер, за традицією, ви пошлетеся на 34-е Апостольське правило, на яке люблять посилатися в ПЦУ – що в «кожній незалежній державі повинна бути своя Церква»?

Так на підставі цього ж правила, після включення даних територій до складу СРСР, і була відновлена на них юрисдикція Руської Церкви.

Втім, вся справа в тому, що в існування в 1939 році автокефальної Польської Православної Церкви вірять тільки в Константинополі. В Руській Церкві, як і в самій Польській Церкві, вважають, що в цьому часі мав місце неканонічний розкол. Тобто, кажучи іншими словами, ніякої автокефальної Польської Церкви не існувало.

Трохи історії:

З 1918 року польська влада (націоналістичний режим Пілсудського) блокують доступ до Польщі архієреїв з СРСР. В цей час Руська Церква приймає рішення про створення в Польщі автономної Церкви з розташованих на її території єпархій.

І ось тут доречно згадати про 34-е Апостольське правило, а також 17-е правило IV Вселенського Собору, на яке любить посилатися Фанар. Обидва ці правила говорять в питанні влаштування церковних кордонів:

«Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і признавати його яко главу, і нічого, що перевищує їх владу не творити без його міркування: творити ж кожному тільки те, що стосується до його єпархії, і до місць, що до неї належать...» (34 Ап. пр.), «...розподілення церковних парафій, нехай іде по цивільному і земському порядку» (17 пр. IV Вс. Собору). Саме на ці норми часто посилаються прихильники створення нових автокефальних Церков.

Суть їх така: церковні кордони слідують за політичними. Однак насправді ні в одному церковному каноні немає визначення слів як «автокефалія», «автономія», «самоврядування», «екзархат». Тобто, канонічне право визначає необхідність створення церковної структури в кожній державі, але не визначає чи повинна вона бути автокефальною, автономною, самокерованою або митрополією. Наочно нам про це свідчить і історія Церков, також, як і їх сучасність. У складі Константинопольської Церкви є три автономні Церкви (в США, Фінляндії та Естонії) і численні митрополії в різних країнах. Також, як і в складі РПЦ є різні структури з різним ступенем самостійності в Японії, Китаї, Середній Азії, Україні, Білорусії, Естонії, Латвії, Литві і т.д.

Саме тому в 1918 році, після постання незалежної Польщі, Московський Патріархат проголошує автономію Польської Церкви. Однак польська влада взяла курс на відділення Польської Церкви від РПЦ, а разом з тим і на утиск Православ'я. Православні храми захоплювалися і віддавалися під католицькі.

У 1922 року відбувся перший польський Собор єпископів, в травні – другий, а в середині червня того ж року – третій Собор.

«Собор цей був відкритий промовою міністра-президента Польщі, який висловив побажання уряду про необхідність ієрархічного устрою Православної Церкви в Польщі і невідкладного прийняття, з огляду на усунення в Москві канонічної влади Православної Церкви, рішення про самостійність Православної Церкви в Польщі на засадах автокефалії», – писали єпископи Православної Митрополії в Польщі Патріарху Тихону 16 серпня 1924 року.

«Таким чином, зараз вже немає ніяких підстав сумніватися в тому, що автокефалія Польської Православної Церкви виникла в 1924 р. під явним тиском уряду Пілсудського, а цей тиск міг диктуватися лише цілями полонізації руського православного населення Польщі і поневолення Православної Церкви Ватикану через унію. Ясно тепер і те, що Константинопольський патріарх Мелетій IV, в якихось політичних чи інших цілях, пішов назустріч цим намірам польського уряду, затвердивши автокефалію Польської Православної Церкви крім Матері-Церкви Руської, якій лише і належало за канонами це право», – писав про цю ситуацію доцент Московської духовної академії Анатолій Ведерников.

Константинопольський томос для Польської Церкви

У 1924 році Польська Церква отримує томос про автокефалію від Константинопольської Церкви. Обгрунтування для цього в томосі наводяться наступні: «З любов'ю розглянувши це прохання, приймаючи до уваги приписи святих канонів, які визначають те, що улаштування церковних справ має слідувати політичним і громадським формам (Правила 17, 28 IV Вселенського Собору), а також апофегму Фотія: "Прийнято, що права, що стосуються церковних справ, а особливо до справ парафій, повинні узгоджуватися з політичними і адміністративними змінами", з іншого боку, підкоряючись настійному голосу канонічного боргу, що накладає на Наш Святійший Вселенський Престол турботи про Православні Церкви, що знаходяться в нужді; розглядаючи одно і факт, з чим погоджується і історія (бо написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви і Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви, відбулося аж ніяк не за приписами канонічних правил, а також не було дотримано всього того, що було домовлено щодо повної церковної автономії Київського митрополита, що носить титул Екзарха Вселенського Престолу), наша Мірність і найсвятіші митрополити, наші у Святому Дусі улюблені брати і співслужителі визнали обов'язком почути прохання, з яким звернулася до Нас Свята Православна Церква в Польщі, і дати Наше благословення і твердження на її автокефальний і незалежний устрій».

Для аналізу наступних подій нам важливо запам'ятати ці підстави і розібратися в них. Важливі вони як для розуміння церковної історії ХХ століття, так і для розуміння наступних вже в наші дні дій Константинопольської Церкви щодо України. Як ми бачимо, Фанар використовує майже тотожні підстави як в 1924 році в польській ситуації, так і в 2018 році по відношенню до України. Тим важливі ці підстави, бо саме історія з Польщею є першою явною спробою агресії Константинопольської Церкви на територію інших Помісних Церков. Розглянемо їх уважно:

1. Заперечування дійсності томосу 1686 року про передачу Київської Митрополії (що включала себе тоді і частину Польщі) в підпорядкування Московській Патріархії.

2. Апофегму Фотія.

3. Правило 17 IV Вселенського Собору.

4. Правило 28 IV Вселенського Собору.

Відносно спроби обнулити значення томосу 1686 року ми наведемо цитату із заяви Синоду РПЦ, прийнятого вже з приводу української ситуації в 2018 році:

«Акт 1686 року, який підтверджує перебування Київської митрополії в складі Московського Патріархату і підписаний Святішим Константинопольським Патріархом Діонісієм IV і Священним Синодом Константинопольської Церкви, перегляду не підлягає. Рішення про його "відкликання" канонічно мізерно. В іншому випадку було б можливе анулювання будь-якого документа, що визначає канонічну територію і статус Помісної Церкви – незалежно від його давнини, авторитетності і загальноцерковного визнання.

У Синодальній грамоті 1686 року і інших супутніх їй документах нічого не сказано ні про тимчасовий характер передачі Київської митрополії у відання Московського Патріархату, ні про те, що даний акт може бути скасований. Спроба ієрархів Константинопольського Патріархату в політичних і корисливих видах переглянути цю постанову через більше трьохсот років після того, як вона була винесена, суперечить духу священних канонів Православної Церкви, що не допускають можливість перегляду сталих і не оспорюваних протягом тривалого часу церковних кордонів.

Так, правило 129 (133) Карфагенського Собору говорить: "Якщо хто... звернув яке місце до кафоличного єднання і в продовження трьох років мав оне у своєму віданні, і ніхто оного не вимагав від нього, то після нехай не буде оне від нього взискуємо, якщо, до того ж, в це триріччя існував єпископ, який має стягнути, і мовчав". А 17 правило IV Вселенського Собору встановлює тридцятирічний термін давності для можливого соборного розгляду спорів про приналежність навіть окремих церковних парафій: "Парафії в кожній єпархії ... повинні незмінно перебувати під владою єпископів, завідувачів ними – і в особливості, якщо протягом тридцяти років безперечно вони мали їх у своєму віданні та управлінні"».

Зауважте, в питанні, пов'язаному з українською експансією Константинополя в 2018 році Руська Церква посилається на те ж саме 17 правило IV Вселенського Собору, на яке сам Константинополь посилався при своїй експансії в Польщу в 1924 році... Пізніше ми повернемося до цього важливого моменту.

Крім того, слід врахувати, що в 1924 році межі Польщі (і проголошуваної ППЦ) зовсім не вкладалися в межі Київської Митрополії 1686 року, а значно їх перевершували.

«Апофегму Фотія» ми заперечувати не будемо. Хоча Руська Церква у відповідь на польський томос Константинополя і оскаржувала її, бо вона не була затверджена жодним з Соборів, а значить не має для Церкви канонічного значення. Ми ж просто її запам'ятаємо.

Аналіз 28 правила IV Вселенського Собору

Окрему роль грає 28-е правило IV Вселенського Собору. Так, зокрема, в 1924 році, видаючи томос про автокефалію Польської Церкви, Фанар посилається саме на нього:

«У всьому наслідуючи визначень святих отців, і визнаючи читане нині правило ста п'ятдесяти боголюбезнійших єпископів, що були у соборі за днів благочестиві пам'яті Феодосія, в царстві граді Константинополі, новому Римі, тожде саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої церкви тогожде Константинополя, нового Риму. Бо престолу ветхого Риму батьки пристойно дали переваги: оскільки то був пануючий град.

Дотримуючись того ж спонукання і сто п'ятдесят боголюбезнійших єпископи, надали рівні переваги найсвятішому престолу нового Риму, праведно розсудивши, так град отримавши честь бути містом царя і синкліту, і має рівні переваги з старим царственим Римом, і в церковних справах звеличений буде подібно до того, і буде другим по ньому.

Тому тільки митрополити областей, понтійські, азійські та фракійські, і такожде єпископи в іноплемінників вищеназваних областей, нехай поставляються від вищепойменованого святійшого престолу найсвятіші константинопольські церкви: сиріч, кожен митрополит вишепомянуних областей, з єпископами області, повинні поставляти єпархіальних єпископів, як наказано божественними правилами. А самі митрополити вищезазначених областей повинні й поставляєми бути, як речено, константинопольським архієпископом, по чиненні згідного, по обичаго, обрання, і при представленні йому оного».

КПЦ трактує дане правило, як вказівку на наявність якоїсь першості влади у вселенському Православ'ї. Однак, якщо ми уважно придивимося до тексту даного правила, то побачимо такі:

По-перше, отці Собору посилаються на 3-е правило II Вселенського Собору: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі по римському єпископі, тому що град цей є новий Рим». Як ми бачимо, мова в ньому чітко йде про першість честі, а не про першість влади. Якщо раптом, всупереч тексту канону, ми визнаємо, що чомусь мова йде про першість влади, то слідом за цим нам доведеться визнати, що володів ним єпископ Риму, а значить і претензії римських пап на першість влади були обгрунтовані, що відкинуто Церквою, в тому числі Константинопольською.

Якщо всупереч тексту канону, ми визнаємо, що мова йде про першість влади, а не честі, то слідом за цим нам доведеться визнати, що володів ним єпископ Риму, а значить і претензії римських пап на першість влади були обгрунтовані

По-друге, отці обох Соборів чітко визначають причину цієї першості честі: «тому що град цей є новий Рим», «бо ж то був пануючий град», «так град отримавши честь бути містом царя і синкліту». Тобто наведена цілком чітка політична причина того часу: перенесення столиці Імперії з Риму до Константинополя, що робить кафедру Константинопольського єпископа столичною. Нагадаємо, що за часів як Другого, так і Четвертого Вселенських Соборів, всі автокефальні Церкви знаходилися в межах і на рубежах Візантійської імперії.

Але в 1924 році вже немає Візантійської імперії. Константинополь вже не місто «царя і синкліту». Більш того, це вже навіть не столиця Туреччини, а в 1930 році Константинополь зникне і зовсім, будучи перейменований в Стамбул.

По-третє, якщо стати на точку зору Фанару і вважати, що даний канон незмінний у своїй актуальності незалежно від історичного контексту, то доведеться цю оцінку застосувати до всього тексту канону. Саме до всього тексту, а не тільки до тієї його частини, яка подобається Константинопольським патріархам. Адже в тексті канону ми бачимо чітке визначення меж КПЦ: «Токмо митрополити областей, понтійські, азійські та фракійські, і такожде єпископи в іноплемінників вищеназваних областей, нехай поставляються від вищепойменованого святійшого престолу найсвятіші константинопольські церкви».

Більш того, вважаючи непорушним даний канон, ми побачимо, що кордони Церков визначаються не Синодом КПЦ, а Вселенськими соборами. Ставши на цю точку зору, нам доведеться всі Помісні Церкви повернути до кордонів V століття, бо ні в одному з канонів Вселенських Соборів, ми не знайдемо згадки про «делегування» їх влади єпископу Константинополя, що стверджують на Фанарі.

Ставши ж на позицію значущості історичного контексту канону і прийнятих на його основі рішень, ми змушені будемо визнати – свою актуальність він втратив. І до цього дня на його основі віддавати першість честі єпископу Нового Риму – не більше ніж данина поваги до церковної історичної пам'яті.

Ставши на позицію значущості історичного контексту канону і прийнятих на його основі рішень, ми змушені будемо визнати – свою актуальність він втратив. Віддавати на його основі першість честі єпископу Нового Риму – не більше ніж данина поваги до церковної історичної пам'яті.

Аналіз 17-го правила IV Вселенського Собору

Наступне правило, на яке спирається КПЦ при видачі польського томосу – це 17-е правило IV Вселенського Собору, яке в повному варіанті говорить: «По кожній єпархії, в селах, або передмісті сущі парафії, повинні незмінно пребувати під владою завідуваних ними ж єпископів: і особливо, аще, в продовженні тридесяти літ, безперечно мали оні в своєму віданні та управлінні. Якщо ж не далі тридесяти літ був, або буде про них якийсь спір: то нехай буде дозволено тим, хто шанує себе скривдженими, почали про те справу перед обласним собором. Якщо ж хто буде скривджений від свого митрополита: нетак судиться перед екзархом великії області, або перед константинопольським престолом, якоже речено вище. Але аще царською владою знову улаштований, або надалі влаштований буде град: то розподіл церковних парафій, нехай іде у цивільному і земському порядку».

У цьому правилі ми можемо виділити наступні важливі положення:

По-перше, збереження адміністративних церковних кордонів на підставі практики останніх тридцяти років. Справедливості заради слід зазначити, що мова йде не про єпархії чи митрополії, а лише про приходи і їхнє ставлення до конкретної єпархії. Так пояснює його значення відомий богослов XII століття монах Іоанн Зонара, що є найбільш авторитетним тлумачем канонів в Константинопольській Церкві. Однак в томосі канон застосований так, ніби-то мова може йти в цілому про межі Церков. І ця норма канону якраз очевидно викриває дії КПЦ. Адже польські єпархії були в складі РПЦ вже сторіччя, що значно більше тридцяти років. Здавалося б, це повинно вказувати на непорушність їх юрисдикційної приналежності. Тим більше, суперечить цій нормі канону спроба скасувати дії томосу 1686 року, прописана в тому ж томосі про автокефалію. Але, ймовірно, фанаріотам довелося використовувати цей канон через брак іншого, через інші його положення.

В томосі канон канон застосований так, ніби-то мова може йти в цілому про межі Церков. І ця норма канону якраз очевидно викриває дії КПЦ. Адже польські єпархії були в складі РПЦ вже сторіччя, що значно більше тридцяти років.

По-друге, принцип розгляду спорів в соборах по ієрархії. Виходячи з цього принципу, протиріччя між польськими та московськими ієрархами повинен був розглядати Собор Руської Церкви. На чому, власне, і наполягав Московський Патріархат, не маючи принципових заперечень проти канонічного проголошення польської автокефалії. Чому, якщо дивитися з канонічної точки зору, замість Собору РПЦ питання взявся вирішувати Фанар? Через поспіх? Але канонічних норм, що вимагають нагального вирішення подібних питань, не існує. Більш того, в цей же час в 1924 році, в самій КПЦ існує вже два роки албанський розкол, цілих 52 роки налічує вже болгарський розкол, і поспіху у вирішенні цих питань Константинополь не проявляє, вважаючи за краще вирішувати питання з розколами на території Руської Церкви. Чому? І навіть до розколів в Руській Церкві КПЦ відноситься вибірково.

Легалізувавши в цей час розколи в Польщі, Фінляндії, Естонії, КПЦ ігнорує Грузію, в якій також самочинно проголошена автокефалія ще в 1917 році. Чому? Чи не тому, що грузинські ієрархи не готові поступатися своєю незалежністю на користь Константинополя? Нагадаємо, що Грузинську автокефалію Фанар визнав аж в 1990 році. Хоча навіть РПЦ визнала її в 1943 році, на першому ж Соборі, який змогла зібрати після найстрашнішого етапу гонінь. Отже, ще раз підкреслимо: канон передбачає розгляд спірних питань по ієрархії знизу – вгору. Навіть якщо стати на амбітну точку зору КПЦ, що їй належить право «вищої інстанції», то в будь-якому випадку була пропущена наступна інстанція за зборами польських єпископів – Собор єпископів РПЦ.

По-третє, кінцеве право суду у Константинополя, що і важливо для Фанару. Для чого, ймовірно, це правило і приведено в томосі, незважаючи на те що в інших його положеннях воно як раз вказує на безчинні дії КПЦ. Але кращого, ймовірно, обґрунтування не знайшлося.

Специфіка деяких канонів Вселенських Соборів в тому, що вони відображають розгляд актуальних питань не тільки значення Вселенської Церкви, але часто і саме Церкви Константинопольської. Оскільки проходять на її території і збирають, в першу чергу, її єпископат. В історії Церкви особливо ніхто на цьому не робить акцент, бо до ХХ століття ця обставина не становила особливої проблеми для православного світу. Але в ХХ столітті Константинопольська Православна Церква втрачає свій вплив в Османській імперії у зв'язку з її крахом (нагадаємо, в ній патріарх Константинополя був офіційним етнархом – главою всіх православних християн імперії при дворі султана). Також втрачає своїх прихожан в Туреччині – бо в ній відбувається спочатку різанина грецького населення, а потім депортація майже всієї решти його частини в Грецію. Це змушує КПЦ шукати собі паству на території інших Церков і підбирати для цього підстави в канонічному праві.

Для того, щоб зрозуміти – йдеться в каноні про Вселенську Церкву або тільки про Константинопольську, потрібно звернутися до самих константинопольських богословів давнини – тлумачів канонів.

Отже, найбільший авторитет в даному питанні візантієць Іоанн Зонара пише:

«...Коли єпископ має справу з соєпископом або клірик з єпископом, тоді суддею їх поставляється митрополит, якого правило називає і екзархом округу, а коли єпископ має звинувачення проти свого митрополита, тоді правило доручає суд константинопольському патріарху. Але не над усіма без винятку митрополитами константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. Бо він не може залучити до свого суду митрополитів Сирії, або Палестини і Фінікії, або Єгипту проти їх волі; але митрополити Сирії підлягають суду Антіохійського патріарха, а палестинські – суду патріарха єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у патріарха олександрійського, від яких вони беруть і висвячення і яким саме і підпорядковані...».

По-четверте, послідовність цивільному і земському порядку влаштування адміністративних церковних кордонів. Всі авторитетні тлумачі даного правила говорять, що мова йде про випадки установи в державі нових міст. У цьому сходяться і Іоанн Зонара, і Арістен, і Феодор Вальсамон. Але ми не будемо оскаржувати застосування даного положення до питання Польської Церкви, а також просто запам'ятаємо його.

Отже, в 1924 році Польська Церква отримала томос про автокефалію від Константинополя. Фактично, томос давав ППЦ обмежену автокефалію, бо в ньому було заборонено самостійно варити священне миро, взаємодія з іншими Помісними Церквами мала відбуватися через Константинополь, а також були присутні вказівка на право суду Константинополя, заради чого і були приведені вищевказані канони.

Звичайно ж, вторгнення на свою канонічну територію КПЦ не було схвалено Руською Церквою і дана автокефалія не була визнана: «Проголошення автокефалії є "церковне розпорядження" і до того ж розпорядження першорядної важливості, а в канонах, зокрема і в 2-му правилі II Вселенського Собору ... суворо забороняється єпископам однієї церкви виконувати розпорядження щодо іншої. А з 8-го правила III Вселенського Собору, 39-го правила VI Вселенського Собору та 24-го (17) правила Карфагенського собору видно, що справи про самостійність відомої частини Церкви повинні вирішуватися на прохання єпископату цієї частини або Вселенським Собором або повним собором тієї церкви, до якої дана частина належала, але ніяк не другою церквою».

Повернення західних України і Білорусії

У 1939 році СРСР приєднує до себе землі Західної України і Західної Білорусії, що раніше входили до складу Польщі. Судячи з усього, саме цей момент в історії архієпископ Кіпру Хризостомом і називає тепер «відбиранням у Польської Церкви половини християн». Звичайно ж, дане твердження є однозначною брехнею. Кір Хризостом знову підміняє поняття, змішуючи дії держави (в даному випадку комуністичного СРСР) і Руської Церкви. Подібне змішання так само недоречно, як змішання дій турецької влади (наприклад, при вторгненні на Кіпр в 1974 році) і Константинопольської Церкви. Адже СРСР був гонителем Руської Церкви, особливо в 30-х роках минулого століття, періоді страшних репресій.

Але тим не менш, державні кордони були змінені і на ці землі повернулася фактична юрисдикція Руської Церкви, порушена раніше самочинним розколом. Тобто, ні у якої автокефальної Польської Церкви Руська Церква нічого не забирала, бо з канонічної точки зору ніякої автокефальної Польської Церкви просто не було.

Звичайно, з цим твердженням не погодяться на Фанарі. З їх точки зору, автокефалія ППЦ вже була. Але що ж, ми можемо подивитися на цю ситуацію і з точки зору Фанару:

Давайте згадаємо, що ми запам'ятали і відклали раніше з обґрунтування своїх дій Константинополем в томосі для Польської Церкви? На «апофегму Фотія» і 17-е правило IV Вселенського Собору, в послідовність цивільному і земському порядку влаштування адміністративних церковних кордонів.

Отже, якщо кордони держав змінюються в 1939 році, то відповідно до логіки Константинополя, повинні змінитися і кордони церковні. Або ця логіка працює тільки, якщо потрібно щось відібрати у якоїсь іншої (наприклад, Руської) Церкви? А якщо повернути їй же, то ці правила вже перестають працювати?

Якщо кордони держав змінюються в 1939 році, то відповідно до логіки Константинополя, повинні змінитися і кордони церковні. Або ця логіка працює тільки, якщо потрібно щось відібрати у якоїсь іншої (Руської) Церкви? А якщо повернути їй же, то ці правила вже перестають працювати?

Крім того, не можна забувати 34-е Апостольське правило, яке вказує на необхідність одній ієрархії в межах однієї держави і аналогічні за змістом інші численні правила (Антіох. 9 та ін.).

Але насправді, всі вищевказані обставини, аргументи і думки можна було не приводити зовсім. Бо в даному питанні є набагато більш значущі обставини. І полягають вони в покаянні учасників польського розколу.

Покаяння і канонічна автокефалія

В результаті Другої світової війни Польська Церква звільняється як від влади польських націоналістів, так і від гітлерівців, які прийшли їм на зміну, які також намагалися використовувати її в своїх цілях. На зміну їм приходять польські комуністи, пов'язані з Радянським Союзом. Це могло б здатися відповідним моментом для скасування самочинної автокефалії і повернення Польської Церкви до складу РПЦ. Однак все відбувається абсолютно інакше. У 1948 році саме ієрархи Польської Церкви звертаються до Московської Патріархії:

«1. Польська автономна Церква визнає неканонічною і недійсною автокефалію Польської Церкви, проголошену Томосом Константинопольського Патріарха Григорія VII від 13.ХI 1924 р. (№ 4588) і просить благословення Матері-Руської Церкви на канонічну автокефалію.

2. З огляду на те, що Митрополит Польської Церкви Діонісій перебуває у відділенні від Матері-Руської Православної Церкви, причому він не раз в листах Патріарху Московському стверджував, що Польська Церква отримала від Церкви Константинопольської канонічну автокефалію, – Польська Церква не може продовжувати з ним молитовного і літургійного спілкування і не буде надалі підносити його ім'я за богослужінням як ім'я свого Предстоятеля.

3. Так само, Польська Церква припиняє молитовне спілкування з усіма священнослужителями і мирянами Польської Церкви, які поділяють згадану оману Митрополита Діонісія, надалі до їх каяття».

Отже, ієрархи Польської Церкви, приносять покаяння в розколі (неканонічної автокефалії) і тим самим фактично відмовляються від константинопольського томосу 1924 року. Більш того – визнають статус своєї Церкви як автономний, яким він і був до початку розколу.

У відповідь на це звернення надійшло таке рішення Святійшого Патріарха і Священного Синоду:

«1. Беручи до уваги відмову Польської Церкви від її неканонічної автокефалії, Святіший Патріарх і Священний Синод нині ж відновлюють з нею канонічне молитовне і літургійне спілкування і дають їй право на повне самостійне управління.

2. За затвердження Собором єпископів Православної Руської Церкви автокефалії Польської Церкви, Польська Церква обирає Главу своєї Церкви. До цього часу Польська Церква отримує устрій, необхідний канонами для автокефалії».

В результаті, на відміну від свого положення по статусу константинопольського томосу, Польська Церква отримує повну незалежність, включаючи право самостійно варити священне миро, незалежний церковний суд і повноцінні права у спілкуванні з іншими Помісними Церквами.

Слідом за цим, 22 серпня 1948 року, отримала своє завершення і історія розколу митрополита Діонісія, який направив на адресу Патріарха Олексія наступний лист:

«Ваша Святосте, Святіший Владика Патріарх Олексій! «У нашому Богові, милість та прощення», – цими словами святого старозавітного пророка, сповнений приниження, скорботи і плачу за гріхи своїх, звертаюся до Вашої Святості і молю Вас бути моїм заступником і Заступником перед Великою Матір'ю-Церквою.

Тяготи погрози, які настигли мене від Вашої Святості купно зі Священним Синодом, не в змозі винести душа моя, і за обов'язку совісті я благаю Вас прийняти моє, хоча і запізніле, але щире покаяння у всіх вчинених мною по відношенню до Матері-Церкви гріхах.

Усвідомлюючи тимчасовість і канонічну неповноту автокефалії, дарованої Святішим Константинопольським Патріархом в 1924 р., я визнаю і сповідую святу необхідність благословення Великої Матері-Церкви Руської на автокефальне буття Її юнейшої дочки-Польської Православної Церкви.

Я синівне молю Ваша Святосте не позбавляти мене в подальшому літургійного та канонічного спілкування з Великою Матір'ю-Церквою Руської, яка мене виховала і піднесла на висоту Єпископства, ні з її найвірнішу для Дочкою-Церквою Польською, з якої пов'язує мене двадцятип'ятилітня страда святительского служіння і праці.

Вустами Псалмоспівця кличу до Вашої Святості: «Господи! Почуй голос мій, вислухай голос благання мого. У Тебе бо пробачення, щоб боятись Тебе!»

Тими ж думками і почуттями сповнений і я, грішний, в даний час і жорстоко мучуся і страждаю. Все ж я не втрачаю надії і твердо уповаю і вірю у всепрощаючу любов Вашої Святості і Великої Матері-Церкви Руської: «Я надіюсь на Господа, має надію душа моя, і на слово Його уповаю».

Вашої Святості найнижчий послушник Митрополит Діонісій» (лист Митрополита Діонісія від 22 серпня 1948 р.).

Святіший Патріарх і Священний Синод, вислухавши принесене в листі до Патріарха Митрополитом, кол. Варшавським, Діонісієм «щире покаяння у всіх вчинених стосовно Матері-Церкви гріхах» і його старанне клопотання про зняття з нього тяжіючої на ньому погрози Матері-Церкви і про прийняття його в канонічне спілкування, постановив:

«1. Задовольнити клопотання Митрополита Діонісія і, заради щирого каяття його, вважати канонічне спілкування його з Матір'ю-Руською Церквою відновленим.

2. Вважати можливим залишення за ним, через виповнене 35-річчя його служіння в єпископському сані, – сану Митрополита, але без присвоєного йому в період його виходу з юрисдикції Московської Патріархії титулу «Блаженнійший».

3. Повідомити Преосвященному Митрополиту Діонісію про постанову Патріарха Московського і Єпископату Руської Православної Церкви, що відбулося 22 червня 1948 р., про дарування Православній Церкві в Польщі прав автокефалії».

У КПЦ вважали за краще не помітити цих подій, зробивши вигляд, що в 1948 році Руська Церква лише визнала автокефалію, даровану їй Фанаром в 1924 році і дотримуються цієї думки до цього дня. Однак факти і документи свідчать про протилежне.

Підсумки аналізу:

Таким чином, ми бачимо наступне:

1. З боку Польської Церкви немає яких-небудь територіальних претензій до Руської Церкви, вигаданих кір Хрізостомом.

2. На момент зазначених подій – в 1939 році, автокефальної Польської Церкви не існувало, а була лише автономна у складі РПЦ, яка перебувала в розколі. Це визнано і самою Польською Церквою і лідером того самого розколу, котрі принесли своє покаяння. З 1948 року Польська Церква ніяких документів, що дозволяють вважати її позицію іншою, не приймала.

3. Повернення під омофор Руської Церкви територій західних України і Білорусії був не тільки відновленням історичної і канонічної справедливості, але і відповідає підставам, які вважала достатніми для зміни церковних кордонів Константинопольська Церква в 1924 році.

4. Історія з польським розколом 1924-1948 років піднята з минулого кіром Хрізостомом даремно, бо вказує якраз на втручання Фанару на території інших Помісних Церков, нехтуванні церковних канонів і скоєнні канонічних злочинів. А також на характер дій Руської Церкви, заснованої на християнській любові і смиренності, прощення гріхів і помилок як власних ієрархів, що піддалися на спокусу розколу, так і спокушаючих їх представників іншої Помісної Церкви.

5. В контексті того, що сьогоднішній конфлікт між РПЦ і КПЦ (з примкнувшим до нього кіром Хрізостомом) розгорівся навколо видачі томосу про автокефалію українським розкольникам (на відміну від польських розкольників 1924 року, які не мають навіть апостольської спадкоємності), то хотілося б дізнатися, кому ж Фанар разом з кіром Хрізостомом присвятив єпархії Західної України? Чи повинні вони в майбутньому залишитися в складі визнаної ними т.зв. «Православної церкви України» або повернутися до складу Польської Церкви, від якої, за словами кір Хризостома, вони були «відірвані Руською Церквою»? Але це вже скоріше питання для вправи розуму...

Читайте також