Ще раз про забобони в храмі, або «Поверніть гроші, мені не допомогло...»

Молитва – норма життя для християнина, а у випадку з людьми невіруючими, вона – ще й справа милості. Фото: i1.wp.com.wp.com

Є люди, і їх не мало, що намагаються поєднувати у своєму житті відвідування храму і участь в таїнствах з вірою в дурні прикмети і серйозним ставленням до неіснуючого впливу знаків Зодіаку на характер і звички людей. Глибоко віруючі люди у більшій частині звичайною побутовою марновірністю не страждають. Втім, це зовсім не означає, що витісненням із життя через-поріг-недавання, віри в гороскопи та іншу нісенітницю, віруюча людина автоматично позбавляється від гріха забобону.

Варто лише уважніше придивитися до церковно-побутових традицій і звичок окремих парафіян, як відразу стане ясно: нікуди марновірство не зникає, воно, з дозволу сказати, «воцерковлюється» разом з тими, хто не здатен відкинути його, переступивши поріг Церкви. І якщо, наприклад, наміриться перерахувати всі церковні забобони, то перелік легко потягне на окрему статтю. І, тим не менш, згадати про деякі забобони буде явно зайвим.

Молитва і спокуси

Неабияка кількість забобонів існує навколо, не повірите, молитви. Вже, здавалося б, молитва – розмова людини з Богом, їжа і повітря віруючої душі, життєва необхідність християнина. Де тут взятися забобонам? А ні, якраз тут їх вистачає. Ну ось, хоча б, переконання, що не можна молитися про незнайому людину або ж про давнього грішника.

Я добре пам'ятаю, як одного разу якась ну дуже православна з вигляду особа хвалилася тим, що якийсь старець (імені не пам'ятаю), взявши в руки подану нею записку почав суворо запитувати «Хто це»? «Ти його знаєш»? «А хто це»? І так далі, після чого додав розгорнуте повчання на тему «Не можна молитися за тих, чиє життя не знаєш, тому що можуть бути спокуси».

Взагалі-то спокуси можуть бути вже за фактом молитви. Причому неважливо, чи буде ця молитва про когось знайомого, про когось вельми грішного чи про самого себе. Спокуси будуть обов'язково, оскільки уважної і щирої молитви ворог роду людського боїться, як нічого іншого. Але всі ці спокуси, як правило, з самою молитвою і пов'язані: лукавий або від молитви намагається відвернути, або зосередитися не дає. Але щоб так, як розповідають знавці – сьогодні помолився за грішника, а назавтра, як наслідок молитви, машину розбив, такого, звісно, не буває, та й чи може бути?

Молитва – норма життя для християнина, а у випадку з явно порочними людьми або просто невіруючими вона – ще й справа милості. Насправді, якщо за невіруючих і гинучих у гріхах не будемо молитися ми, християни, то хто ж тоді буде це робити? Чи може бути, хай вони там собі гинуть, а ми собі будемо рятуватися і плювати на все? Комусь, можливо, і до вподоби такий собі «благочестивий» егоїзм, але ви впевнені, що це точно християнство?

Молитися можна і потрібно про всяку людину і, чим важчі її гріхи і безпросвітніша невіра, тим наша молитва повинна бути більше і краще. А щоб після такої молитви не вилетіти в кювет або не «буцнути» бампером роззяву на світлофорі, достатньо за кермом бути уважним і не перевищувати швидкість.

Молитва як оберіг

Втім, якщо ви думаєте, що забобони щодо молитви цим вичерпуються, поспішаю вам заперечити: нічого подібного. Нітрохи не меншу проблему являє собою ставлення до молитви як заклинання, що працює незалежно від віри або свідомості того, хто молиться. «Яку мені молитву почитати, щоб у дочки особисте життя налагодилося», «я вже місяць читаю молитву Миколі Чудотворцю, а він не допомагає», «ой, я записку про здоров'я на панахиду подала, що тепер буде»! Все це абсурдно-анекдотичне саме з цього розряду.

Смійтеся скільки хочете, але одного разу мені особисто довелося спостерігати таку сцену: в храм заходить нічим не примітна особа віку п'ятдесяти з гаком і впевненою ходою прямує до свічкової лавки. Мені, як черговому священнику, що називається, з обов'язку служби, що перебуває поруч, прекрасно чути діалог захожанки зі свічницею.

– Я замовляла у вас сорокоуст, мені не допомогло, я хочу забрати гроші.

Здивована, м'яко кажучи, свічниця намагається відмовити обурену духовними послугами, але її вистачає тільки на три-чотири чергових фрази, завчені за роки до автоматизму і що підходять майже для всіх ситуацій. Для всіх, але не для цієї. Ситуація, що називається, патова: захожанці гроші назад подавай. Свічниця, зазвичай балакуча й жвава, розгублено мовчить, саме час втрутитися священнику.

Та я, чесно кажучи, зовсім і не проти втрутитися. Розповісти, наприклад, що так швидко це не робиться, що потрібно документально підтвердити факт того, що і як не допомогло, а вже потім, після розгляду документів Небесною Канцелярією, свічниця поверне всю належну суму. (Насправді, існує ціла категорія людей, з якими можна вести серйозні розмови, тільки попередньо розсмішивши). Однак, в цій ситуації мені самому вже настільки смішно, що зберегти незворушний вигляд я можу тільки за умови повного мовчання – аж надто комічно виглядає абсурдне, але неймовірно велике прохання нещасливої замовниці сорокоуста на тлі повної розгубленості по той бік прилавка.

Бачачи, що користі з мене в даний момент мало, щоб не сказати жодної, свічниця приходить в себе і приймає воістину соломонове рішення – повертає дамочці гроші, але її ім'я з зошита не викреслює.

Молитва як заклинання

Ось така переконаність. Якщо молитва – це звернення до Бога, то працювати вона повинна автоматично, оперативно і безвідмовно. А віра, щирість, увага, це все неважливо. Я до Тебе, Господи, звернувся, я гроші заплатив і навіть свічку поставив, так що тепер – зволь.

І, адже, не тільки захожани грішать подібним ставленням. Серед парафіян теж вистачає тих, хто, незважаючи ні на проповіді священників, ні на настанови духівників, ні на велику кількість духовної літератури у крамницях і відповідного контенту в інтернеті, продовжують вимагати від нашого брата «молитву від», «молитву для», причому таку, щоб спрацювала відразу і сама по собі.

Між тим, церковна свідомість ніколи не сприймала молитву як заклинання, яке працює саме по собі, незважаючи на віру чи невіру читача, крім його власних зусиль або відсутності таких. Є, звичайно, в церковній практиці й спеціальні заклинальні молитви. Однак їх зовсім небагато, вони мають конкретне призначення (заборонні молитви в чині оголошення перед хрещенням), і, найголовніше, їхня дія ставиться в пряму залежність від уваги і віри молитовника. У всякому разі, в церковній практиці давнини, причиною схильності тієї чи іншої людини страхам бачилася недостатня увага священника при читанні заклинательних молитов.

В цілому ж, молитва – це спілкування людини з Богом. Не спроба випросити «милості на деньок», а Божа милість і благо. Уявіть собі: Святий і Вседосконалий Бог, Творець і Владика світу, приймає молитву грішної, немічної, порочної людини. Молитву розсіяну, нерідко без твердої віри, змішану з егоїзмом, малодушністю і самолюбством. Це не благо саме по собі? Але, мало того, при всьому тому, що єдиною гідною Бога людською молитвою може бути лише молитва хвали і подяки, Бог сприймає наше покаяння, чує наші прохання і дуже чуйно приймає їх. При такій великій милості чого ще чекати людині від Бога?

Втім, щоб це зрозуміти, необхідно хоч скільки-небудь рости. Духовно, морально, інтелектуально. Згадаймо подію Преображення Господнього. Для того, щоб побачити Христа в Божественному світлі, учні повинні були подолати нічний підйом на високу гору. Але навіть тоді, коли, здавалося б, терпіння і труд винагороджені, відповіддю Христа на захоплене «добре нам тут бути» стає повернення до реальності, яка мало того, що встигла грунтовно зблякнути в очах учнів, так ще обіцяла нелегкий спуск в світанковій імлі з тією лише метою, щоб, тільки що долучившись Божественної слави, лицем до лиця зіткнутися з живим втіленням дисгармонії грішного світу – біснуватим юнаком.

*   *   *

Як би тобі не було добре на даному етапі – не зупиняйся, як би ти не комфортно відчував себе зараз – іди. Ось основний принцип духовного життя, в якому будь-яка зупинка дорівнює падінню.

Біда в тому, що багато хто з нас, прийшовши в Церкву, поспішили зупинитися. А може бути, навіть не починали йти. Нам комфортно у звичній системі координат. Ми додали в неї храм по вихідних, трохи змінили гардероб, розбавили лексикон універсальним «спаси Господи» і заспокоїлися. Ну і що, що ми в молитві бачимо заклинання, адже це не від порожніх відер шарахатися. Ну і нехай ми боїмося зайве ім'я в молитві згадати, «щоб біси не мстилися», ми ж чорних кішок боятися перестали. Чи не перестали? Просто у своїй замшілості підмінили одні страхи іншими без всякого бажання побороти звичку боятися?

Пропоную замислитися.

Читайте також