Євангеліє від моря

Море. Фото: artinheart

Море – це моя перша й остання любов. Перша, тому що з раннього дитинства – відтоді, коли я став із батьками щоліта їздити в Кирилівку на базу відпочинку «Лазурні далі» – Азовське море стало моєю першою і незмінною любов'ю. Але найглибші почуття морської любові я відчув на смарагдових берегах Кримського півострова. Алупка відтоді у мене завжди асоціюється з раєм на землі. Війна давно забрала в мене цю любов, але пам'ять про неї залишилася назавжди.

Біля моря я завжди відчував якийсь надсвітовий простір, якусь глибину, в яку хотілося зануритися душі. Туди, де немає воєн, ненависті, розбіжностей, де ніхто ні з ким не сперечається, де вщухають усі наші думки, почуття та бажання, де панують безумовний спокій та мир.

Море – як ікона світу. Ми всі живемо, плаваючи в морі благодаті Божої, що нас містить. Якби у риби запитали: «А що таке вода?», вона б відповіла: «Не знаю. Не зустрічала таку».

Так і ми живемо, не розуміючи й не усвідомлюючи, що все навколо нас просякнуте Божественною силою, яка містить кожну клітинку, кожну молекулу нашого світу.

Море нагадує нам про умовність масштабів. Є в житті така міра, до якої нам ще потрібно дорости. А поки що ми більше схожі на невелику зім'яту часом грудочку глини на березі нескінченного буття. Кожна душа покликана увійти в цю широту, глибину, бездонність вічного, нескінченного життя, в якому відбивається нескінченність неба, освячувана променями Божественної любові.

Про що Господь хоче сказати людям цим безкрайнім простором, бездонним небом із розвішаними на ньому гронами блискучих зірок? Про те, що весь цей простір може вміститися в наше невелике людське серце. Потрібно тільки знайти в ньому дверцята, куди він може увійти.

Часто здається, що у воді відбивається не просто небо, не хмари над головою, а якась незбагненна для розуму суть буття. Обриси берегів малюють межі нерозуміння нами цієї суті. Ми лише ходимо вздовж цієї лінії, але не можемо переступити через її межу, через своє его, що відокремлює нас від того, що є життя істинне, те, яке Бог обіцяв людям з надлишком.

Заграва заходу сонця, пурпурний світанок на обрії, крик чайок над головою – хіба це не давно забуті відгомони райських барв і звуків?

Море – місце, де Бог говорить із нами музикою прибою, мовчанням штилю, шепотом хвиль. Тут замовкають усі питання. Море та небо – ось відповіді Бога.

Весь світ створений із води вселенської першоматерії. У ній незламна міць гігантських хвиль, стихій, у яких кувалися світи нескінченного всесвіту. Якою ж маленькою та безпорадною почувається душа перед цим всесиллям.

Маленькі творіння Божі, які уявили себе казна-чим, ділять Землю, вбиваючи одне одного. Навіщо? Заради чого? Мине зовсім небагато часу, і всі вони будуть подібні до порожніх черепашок, що валяються на узбережжі, а покоління, що житимуть слідом за ними, дуже скоро забудуть, заради чого вони воювали, навіщо вбивали, чого домагалися. Босі ноги ходитимуть по їхньому праху і не згадуватимуть про те, що ви колись жили на землі.

То чи варта чужа земля того, щоб скорочувати й без того короткий термін людського життя? Хіба для того народжують у муках своїх дітей матері, не сплять ночами, навчають, годують, одягають, щоб потім стояти біля їхніх могил?

Море бачило все це неодноразово. Воно прийняло в себе безліч кораблів, снарядів, тіл, списів і щитів, ввібрало в себе незліченну кількість криків та крові, але все в ньому зникло й заспокоїлося. А море залишилося таким самим, яким було сто, тисячу, мільйон років тому. Нічого в ньому не змінилося. Такими ж залишилися і небо, і зірки над головою. Так само Молочний Шлях годує морську гладь своїм молоком. Ті самі сузір'я відбиваються в темному бездонному дзеркалі блакитної тиші.

У світі, як і в морі, нема на що спертися. Хоч би куди ти став, скрізь підеш на дно. Немає нічого надійного, нічого такого, ставши на яке ти б зміг сказати: «Ось тепер я не впаду». Здоров'я тане, як лід навесні, близькі вмирають; робота, заощадження, дім, сім'я – все таке хитке, непевне. Опору можна знайти тільки десь у глибині, на дні морському, на камені серця, яке пізнало сенс свого життя.

Чайки кричать нам: «Ростіть крила, вчіться літати!» А люди не чують, їм би пивка більше та музики голосніше, шашличка та розваг, адже приїхали на море відпочивати.

Так ніхто з них і не побачив справжнього моря і неба, так і не почув, що вони хотіли їм сказати. А по цих морських барханах, промінчиках сонця, що просвічують хмари, були протягнуті доріжки в позамежні простори духу. Ними сходили ангели з небес і махали нам своїми крилами в сонячних і місячних відблисках на воді. Стрункі хори ангелів співали в шумі хвиль, дивлячись на ноти чайок, що ширяли у небі. Художники-архангели щоранку і щовечора малювали небесні полотна заходів і світанків. Розсипи нічних зірок, відбиваючись у воді, писали нам вірші про нетутешнє...

Ми так і не зрозуміли, що море – це пауза між світами. Там удалині, на горизонті, де зливається небо і море, проходить межа між світом земним і світом небесним. Море – тире між дольним і горнім. Але щоб це зрозуміти, треба втратити відчуття часу й увійти хоча б по коліно чи по пояс у нескінченність. Потрібно застигнути на березі скелею, схилитися нам морем побожною сосною, замовкнути гірським кряжем. Тоді перед нами заграє хвилями таємна ліра Господня, а в серці, як на небі, відкриються таємниці світобудови. Губи моря зіллються з душею безмежним, ніжним поцілунком, що сповнить душу бездонною радістю й захватом.

Лот тиші моря вимірює, наскільки глибока наша душа. Чи є в ній узагалі хоч якась глибина? Гірська гряда визначає розмір душі. Як високо наш дух зможе піднятися на його простори? Хто ми – маленькі піщинки, що загубилися в нескінченному просторі світів, чи ті, хто покликаний стати за даром Божим спадкоємцями всього цього простору? Але для цього потрібно зуміти вмістити в себе весь цей світ. А якщо в нашій душі не знайдеться місця комусь із людей?

Якщо знайдуться такі, кому ми готові сказати: «Для тебе в моєму серці немає місця». Можливо, тоді в ньому не знайдеться місця і Богу, який є безумовна Любов, що вміщає в Себе всіх і все. Тоді море стане для нас бездонним провалом у небуття, а небо – темрявою над цією безоднею. Мегатонни води над головою будуть відокремлювати нас від Сонця Любові й занурять у непроникний морок.

Ось те, чого потрібно найбільше боятися, ось те, за що потрібно переживати. Але люди воліють краще вбивати один одного, красти, наживатися на горі та сльозах, ніж думати про те, де ж їхні душі опиняться у вічному світі. Чи не тому так тривожно кричить чайка? Чи не про це плаче сосна краплями смолистих сліз? Чи не тому так важко зітхають гори кам'яними обвалами?

Випрати б душу в морській безодні, прополоскати б її на гребенях хвиль, відтерти б із неї весь бруд дрібним піском, провітрити від поганого запаху соленим вітром, висушити й випрасувати, розстеливши на гарячому, нагрітому сонцем камені. Так, щоб вона ожила, прокинулася, стала свіжою, молодою та чистою, як прозора морська вода. Так, щоб чайкою змогла вона злетіти над усім цим нескінченним простором, злетіти до неба, дістати до зірок і закричати на весь світ: «Я ожила!!!»

Людський гріх проник усюди. Тварини, птахи, земля, дерева були ним уражені. Тільки небо і море залишилися такими, якими були в раю. Море – ласкавим, закутаним пледом ранкового туману другом. Скільки в ньому ніжності та краси! А над морем, у небі, все той самий мовчазний Бог, Який не втомлюється чекати, коли ж ми нарешті зрозуміємо, що нам потрібно для вічного щастя.

Можливо, море – це ікона душі без берегів, з якої знято всі покриви? Розгорнута нескінченність духу, що живе в нашому серці? А може, море схоже на дихання Бога? Вода і небо – Його очі, що дивляться на нас через потік часу. Море причащає нас до таємниці власної нескінченності. Колись наша душа так само зможе відбитися зіркою в морі вселенського буття. Або ж впаде каменем у темну безодню вічного забуття. Що на нас чекає? Куди ми прямуємо? Бог мовчить. Море мовчить.

Тільки хмарні вежі веселих повітряних замків, що пропливають, дають нам надію на те, що все буде добре. На те, що непоправних бід немає, що Бог Своїм мудрим Промислом веде нас до дару нескінченної любові. Хоч ми кричимо й упираємося, Він робить так, щоб врешті всіх решт було й справді все добре. Щоб наприкінці світової історії Творець повторив нам ті самі слова, що сказав і на самому її початку. Але тепер уже для нас із вами. «Все добре, все дуже добре!» Тоді ми заплачемо, обіймемося одне з одним і нічого не захочемо в Бога питати.

Зникнуть усі наші претензії та «вічні» питання. «Ні про що ж того дня ви Мене не спитаєте» (Ів.16:23). Ми зможемо вимовити лише одне: «Господи, пробач нас за все...» А Він обійме та пробачить. А ми ще раз заплачемо від щастя та радості.

Читайте також