Не занапастивши душі, дух не оживити

Співчуття – це те, чого зараз найбільше потребує світ. Фото: foma

Співчуття – це те, чого зараз найбільше потребує світ. Любов – все, що нам потрібно, щоб жити на землі, як у раю. Але, на жаль, ненависті та злості ставиться дедалі більше, а милосердя зустрічається дедалі рідше. Любов і співчуття масово залишають людські серця – і це головна ознака всесвітньої катастрофи, що насувається. Ми не можемо уникнути страждань – це «шлях усієї землі». Поки ми живемо в цьому тілі, біль і страждання будуть супроводжувати нас. Ми не можемо на це вплинути. Але ми, принаймні, маємо постаратися уникнути тих страждань, які відбуваються з нашої вини.

Одним із головних генераторів наших страждань є наш розум, який, як ми вважаємо, живе вільно і незалежно. Він якраз і вносить найбільшу плутанину в наше життя. Немає образи, є наші думки про образу, немає злості та ненависті, є наш розум, який перебуває в цих станах, тощо. Він має гріховну звичку скрізь сунути свій цікавий ніс: «Чому Бог зробив те? Чому люди роблять це?». Ми своїм гріховним розумом не можемо пізнати світ, створений Непізнаним і Незбагненним Богом. Неможливо знайти мирний дух, допоки ми будемо дозволяти розуму судити людей і оцінювати дії Бога.

Дозволяючи розуму занадто багато, ми зробили своє життя нестерпним. Скільки страждань нам зараз приносить т.зв. науково-технічний прогрес.

Люди винайшли ракети, які тепер можуть за один удар перетворити величезне місто на братську могилу. Люди «пізнали» таємниці природи для того, щоб поставити її на коліна, але стали на коліна вони самі, зробивши себе повністю залежними від своїх власних винаходів. Усі ці знання роблять нас руйнівниками світу, а не творцями.

Ми не можемо вплинути на ті страждання, які приносять нам злі, безбожні люди, яких водять помисли і які служать дияволу. Але ми можемо спробувати не посилювати їх своїми власними думками. Коли наш розум, як собака, обвішаний реп'яхами, чіпляється то за одне, то за інше, ми впадаємо в смуток і тугу. Прихильності розуму завжди спричиняють згасання внутрішнього духовного життя.

В який би бік ми не подивилися, завжди побачимо, що світ сповнений страждань. Страждають люди, дерева, птахи, звірі – весь світ стогне і страждає від болю. Якщо постійно пропускати через себе біль цього світу, то можна збожеволіти. Але саме так, несучи у своїх серцях біль усього світу, і живуть величні святі, молитвами яких ще тримається цей світ.

Таємниця цього болю нам трохи відкрита в плачі преподобного Силуана Афонського про всесвітнього Адама. І в наш час такі ж великі преподобні отці, яких не знає світ, але знає Бог, стоять розп'ятими духовними атлантами між небом і землею, не даючи тяжкості людського гріха та горя розчавити наш тендітний світ.

А інші... інші в цей час радіють, п'ють, веселяться, живуть на своє задоволення, ніби нічого поганого навколо них не відбувається.

Мене особливо вражає те, що сьогодні відбувається у нашому суспільстві. З одного боку – море людського горя: люди, які втратили домівки, всі заощадження, роботу, здоров'я. Все знищила війна. Щодня я бачу сльози матерів, дружин, дітей, які втратили своїх синів, чоловіків і батьків. Молоді, гарні обличчя витіснили з цвинтарних портретів старих і літніх.

А з іншого боку, багато людей живуть так, ніби нічого не відбувається: музика, кафе, танці, розваги, шопінг тощо. Хтось краде й наживається, хтось будує на крові бізнес, хтось сіє ворожнечу та поділи. Одні чекають хоч якоїсь звістки від сина з фронту, інші стурбовані тим, щоб не обмежувалися права ЛГБТ.

Я загубився в цьому божевіллі. Те, що відбувається, здається якимось сатанинським гротеском, божевільнею. Вмістити і зрозуміти, як можна так жити, я не можу. Але багато хто так і живе, і нічого. Очевидно, зі мною щось не так. Не виходить жити так, як живуть інші, не морочачись. Душа не може змиритися з тим, що відбувається, і прийняти це божевілля як норму життя суспільства.

Єдиним місцем, де можна знайти відносний спокій і мир душі, є мій особистий простір, але і його в мене стає дедалі менше. Найкращий притулок, як навчають святі отці – наше духовне серце, але туди ще треба знайти дорогу.

Десь там, у цих глибинах, живе те саме світло, до якого нас закликає Євангеліє: «Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути синами світла» (Ін. 9:36).

Якщо нам вдасться позбутися свого помилкового «я», то ми подібно до блудного сина повернемося до Батьківщини, що знаходиться всередині нашого духовного серця.

А поки що в нас живе лише егоїзм. Це він каже людям, що треба смачно поїсти та приємно провести час. Він навіює нам, що йому потрібно зараз одне, потім інше. Це він лякає нас смертю, тяжкою хворобою, лихами, які можуть обрушитися на нашу голову. Егоїзм вимагає від нас не «зациклюватися» на вірі. У нього одне завдання – зробити так, щоб ми забули про існування нашого духу і, найголовніше, про те, що нам потрібно будь-що-будь позбавлятися цього самого егоїзму. Тому що він і є нашим головним джерелом страждань.

Егоїзм вчить нас тому, що ми «повинні» і що нам «потрібно». Але насправді мені потрібно тільки одне – дотримуватися того, до чого м'яко, смиренно і лагідно закликає мене Божа воля. Тільки якщо слідувати цьому шляху, Господь спочатку зміцнить нас, потім просвітить, навчить і допоможе Своєю благодаттю. Це і є сповнення Царства Небесного в нашому духовному серці, коли душа позбавляється егоїзму і знаходить спасіння і спокій у Христі. Тоді тільки й почнеться наше справжнє життя, яке називається життям вічним.

Біля того, хто набув серцевого миру, спасаються тисячі. Спасаються, бо знаходять людину, яку шукали все своє життя.

Чому християни втрачають сіль і стають прісними? Чому нас все менше, а духовне життя все слабше? Здавалося б, все необхідне для духовного зростання у нас є: Святе Письмо у будь-яких форматах, молитвослови один краще за інший (і зі звичайними молитвами, і з рідкісними, і з «затриманням»). Тільки щось не затримується в душі нічого доброго. Все прочитане, почуте, намолене видмухується з серця, як протягом.

Ходімо порожні, як «мідь, що дзвенить і кимвал, що звучить». Все тому, що нема людей. Точніше, вони є, їх багато, тих, хто вчить, як правильно жити, як спасатися, як боротися з гріхом, як молитися та інше. Немає тих, хто міг би на своєму прикладі показати, як це правильно робити.

А слова… Що слова? Вони, як пожовкле листя на осінніх деревах. Повіяв вітер, загомоніли гілки, і немає цих слів – покотилися землею, впали під ноги. Так і виходить, одні егоїсти вчать інших тому, як не бути егоїстом, як треба не шкодувати себе, не прив'язуватися до помислів і тлінних красот світу, людей і речей; як спасатися від хибної любові до самого себе і осягати в серці нетлінну любов Божу; як відмовитися від суджень, вигадок і фантазій свого розуму.

Як це все правильно і добре сказано, але тільки б побачити живцем того, хто не тільки вчить про це, але і сам так живе. Тоді й без слів душа сама б розкрилася і потяглася до цього живого світла. Вона тягнеться не до того, хто говорить про світло, їй потрібне саме це світло.

Воно світить і живе у кожному з нас. Але знаходиться десь глибоко, під спудом, завалене безліччю гріхів, тому й невидиме. А той, хто розчистив ці завали і відкрив у собі джерело цього світла, вже не може не світити людям, бо осягнув внутрішні глибини самого себе. Він зрозумів, що наша життєва основа – це той самий мирний дух, в якому живе нетлінне Світло Христове. Не душа, а дух – основа вічного життя.

Невігласи називають свій егоїзм «душею» і намагаються її «спасти». Але її якраз і треба «занапастити», щоб врятувати свій дух, чи особистість, від індивідуальності душі. Саме про це і вчить нас Господь у Євангелії: «Якщо хтось хоче йти за Мною, відкинься себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною. Бо хто хоче душу свою зберегти, той втратить її; а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її. Бо що за користь людині набути весь світ, а себе саму занапастити чи зашкодити собі?» (Лк. 9: 23-25).

Читайте також

Як зцілитися від кровотечі душі

Недільна проповідь.

У всіх спокусах йди в духовне серце, більше нікуди

Сердечна розмова про важливе.

Бідний Лазар: найкращий засіб порятунку від пекла

Недільна проповідь.

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?