У чому трагедія нинішньої лжецерковності

Коли людина знаходить Христа, вона стає преподобною, і там, де стоять її ноги – Небо сходить на землю. Фото: ridus.ruu

«А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового... аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф. 4:7-13). Коли я читаю ці рядки недільного апостольського читання, то в голові мимоволі виникає образ мого доброго, улюбленого старця Симона Безкровного. Людини, яка вже досягла цього «повного віку Христового», ставши «чоловіком досконалим». Людини, яка навчилася любити не тільки простих людей, смиренних, чуйних душею, але і тих, хто вважає себе «премудрими» і «складними», хто безнадійно заплутався в своїх пристрастях і пов'язаних з ними нескінченними «проблемами». Людини, через серце якої безперешкодно ллється потік благодатної любові.

Але що ж робити таким як ми? Тим, хто вже відірвався від земного, а до небесного ще не прийшов? Хто завис між небесним і земним в порожнечі безпросвітної самотності? Хто не хоче змушувати себе знову і знову вичавлювати з себе любов, а бажає чисто, по-дитячому любити Бога і людей, але не вміє цього? Адже насправді наївно думати, що через покаяння Бог повертається до нас назад. Ні, це ми повертаємося до Нього, знаходячи знову Його милість і благодать. Бог же, як був, так і залишається незмінним. Він, як і раніше, кличе нас на інший берег, до Нового Життя, туди, де ми тільки і можемо знайти справжню свободу. Перебуваючи на цьому березі, ми залишаємося рабами своєї ненависті і своїх уподобань.

Будь-яке активне неприйняття – це теж любов. І чим більше його в нас, чим сильніше ми обурюємося, тим міцніші наші узи, тим надійніші ланцюги, якими нас зв'язали.

Не так давно старець мені відкрив одну важливу істину, на яку я ніколи не звертав уваги. Не тільки те, що ми любимо, до чого палко прагнемо, що нас вабить і вабить, робить нас рабами, але і те, що ми ненавидимо. Тому що будь-яке активне неприйняття – це теж любов. І чим більше його в нас, чим сильніше ми обурюємося, тим міцніші наші узи, тим надійніші ланцюги, якими нас зв'язали.

Тільки людина, яка повністю померла для світу, може ожити для Бога. Коли наш мозок перестає генерувати з себе нескінченні помисли, тоді і серце починає пробуджуватися до вічного життя. В ньому починає народжуватися благодатний радісний трепет, душа прозріває дрібність і незначність всіх наших мирських сподівань і земних прагнень. Тоді відпадає всяка потреба доводити собі і іншим свою значущість і потрібність. Після того, як всередині тихо, спокійно і м'яко пробивається джерело Живої води, втрачає значення те, що колись здавалося таким важливим і потрібним.

І навпаки, той, хто живе для світу, залишається мертвим як для Бога, так і для самого себе. Він схожий на нежитловий будинок, давно залишений людьми. Така людина боїться самої себе, своєї порожнечі і бездушності. Тому так важливо, щоб поруч постійно грала музика або працював телевізор, щоб йому ні в якому разі не залишитися одному. Він не уявляє життя без розваг, сміху, видовищ і т. п. Все тому, що він розуміє – якби він залишився наодинці сам з собою, то в цій тиші він зустрінеться зі своєї власною мертвістю.

Така мертва душа засинає і прокидається в страху перед майбутнім, а у всьому, що відбувається, бачить лише передвісники близького жаху. Різницю між живою і мертвою душею добре видно на прикладі дитини і старого. Дитинство безтурботне, воно не боїться майбутнього і не задається питаннями про смерть. Дитинство живе радістю, надією і подивом. Безцільна старість буркотлива, стурбована тим, яка буде її смерть, тим, що все для неї навколо погано, а життя набридло, нудне і безбарвне.

Почути клич Голосу можна тільки в глибокій тиші і самоті. А це якраз те, чого більшість сучасних людей панічно бояться.

Людина в сучасному світі схожа на утопленика, який потрапив у життєвий вир. Через деякий час сам вир він перестає помічати, тільки душа звично важким каменем падає на дно, лише іноді здригаючись від болю і жаху перед цим кошмаром. Якщо до такої людини підійти і розказати, що десь там нагорі світить яскраве сонечко, співають птахи, вітер колише лугові трави, на вершинах гір білими баранчиками пливуть хмари, а в тихій озерній гладі кришталевими смарагдами грає сонячний промінь – вона тебе за це тільки зненавидить.

Хтось думає, що знання про Бога є в книжках, де про Нього написано. А в цей час Бог чекає нас у нашому власному серці. Ключ, що відкриває двері до цих знань — наша молитва. Без неї немає і не може бути ні благодаті, ні порятунку, ні навіть простої «втіхи», а тільки нервове збудження й емоційність. Але важливо не тільки молитися, але й прислухатися до того, що Він тобі відповідає.

Ми шукаємо допомоги і поради ззовні, в словах або книгах. Але як часто ми прислухаємося до Того, Хто говорить нам зсередини нашого серця? Не випадково старець Кирил Павлов щоразу, коли отець Симон Безкровний до нього звертався за порадою, насамперед запитував: «А як у тебе на серці?» Але почути цей Голос можна тільки в глибокій тиші і самоті. А це якраз те, чого більшість сучасних людей панічно бояться.

Досвід усіх Святих Отців від давнини до наших днів говорить про те, що осягнення Бога всередині людського серця, а потім і життя в Дусі Святому, і є те саме Царство Боже, яке «всередині вас». Це не утопія і не чуттєве переживання, а реальне набуття Христа, що живе в нашому дусі. Коли християнин знаходить Його, він стає преподобним, і там, де стоять його ноги – Небо сходить на землю. До такої людини весь світ повертається обличчям, і будь-яка чуйна душа чує аромат її пахощів. Вона несе на собі не тільки хрест власних страждань, але і страждань усього людства, день і ніч проливаючи про нього перед Богом сльози. Завдяки молитвам таких людей ще і тримається наш світ.

Осягнення Бога всередині людського серця, а потім і життя в Дусі Святому, і є те саме Царство Боже, яке «всередині вас». Це не утопія і не чуттєве переживання, а реальне набуття Христа.

Ці праведники підносять свої молитви до Господа про тих християн, які живуть тільки однією думкою – як би врятуватися, не страждаючи. Моляться про тих, хто намагається це зробити виключно через обряди, молебні, читання, не відчуваючи ні скорбот, ні болісної боротьби з власним злом. Плачуть про тих, хто замість того, щоб стояти біля Хреста Господнього з Матір'ю Божою, поклав своє життя на те, щоб критикувати первосвящеників і Пілата, безглуздо витрачаючи роки на осуд і «боротьбу за справедливість». Плачуть про тих «богословів», які захищають дисертації, пишуть книги про Бога, але так і не можуть показати Його в самих собі...

Скільки б не збирати воєдино знань про Бога, всі вони нічого не варті у порівнянні зі знанням Самого Бога. Володіючи цим знанням, людина з'єднується з Духом Божим і входить у той простір, де вже немає слів, де у внутрішньому великому спокої мовчання чути лише тихе віяння Духа Святого. Таких людей Церква називає Богословами. Це ті, хто пізнав на власному досвіді, що є ні з чим на землі не порівнянний благодатний стан серця, що злилося воєдино з нествореною енергією всеблагого Бога.

А поки цього немає, людина задовольняється мертвими схемами, зрощуючи в собі штучні чесноти і засуджуючи тих, хто таких не має. Штучна «духовність» відділяє себе від усіх «не духовних», виховуючи в собі фальшиву «любов» і гніваючись на тих, хто до них самим любові не має.

Вся трагедія нинішньої лжецерковності в тому і полягає, що дияволові не становить ніякої праці підпорядкувати собі митри, ряси, чини і нагороди. Єдине, з чим він не може впоратися, так це з чистим серцем, в якому живе Христос.

Читайте також