Християнин – це революціонер

Свята Катерина. Фото: triptonkosti

Коли папа римський Павло VI 14 лютого 1969 року своїм посланням «Mysterii Paschalis» видалив з католицького календаря ім'я святої Катерини з формулюванням: «Страждання святої Катерини зовсім неймовірні, і про неї не можна сказати нічого певного», його можна було зрозуміти.

Житіє цієї мучениці справді дивне. Можна, звичайно, засумніватися в справжності деталей опису її мученицького страждання, але ми не можемо сумніватися в тому, що така свята справді жила і постраждала за Христа свого часу. Коли Мати Божа явилася преподобному Серафиму Саровському, серед інших дів, що супроводжували Богородицю, була й великомучениця Катерина.

Були й інші, менш відомі, явлення цієї святої. Але хіба взагалі всі мученицькі акти перших християн, які дійшли для нас у великих кількостях, не можуть здатися такими ж абсурдними для нашого розуму та здорового глузду, як і страждання святої Катерини? Що й справді було небезпечного для душі в тому, щоб покласти шматочок ладану перед якимсь кам'яним чи дерев'яним бовваном, не вкладаючи в цей жест жодного сенсу? Що змушувало християн упиратися, не погоджуючись звершити якусь формальну дію, яка ні до чого не зобов'язує?

Щоб зрозуміти суть їхнього подвигу, потрібно уважніше придивитися до себе.

Коли ми прийшли до храму, у наших душах щось справді змінилося на краще. Настало інше розуміння життя, почалися нові стосунки з Богом. Ми стали переосмислювати свої вчинки, каялися, намагалися не повторювати колишніх помилок. Але потім наше духовне зростання зупинилося, принісши з собою багато розчарувань. Ми стали «жити як усі», відрізняючись від інших лише тим, що дотримувалися деяких правил і вели дещо інший спосіб життя, не поділяючи загальноприйняті цінності.

Швидше за все, ми досягли того, що могли зрозуміти, що вкладалося в нашій голові. А те, що там не могло вкладатись, природно, ми й не могли зрозуміти. Але якщо ми подивимося на життя не лише давніх, а й сучасних святих, то побачимо багато чого з того, що розум зрозуміти не може. Як йому зрозуміти те, що преподобний Порфирій Кавсокалівіт розмовляв телефоном, який був далеко від нього, не знімаючи слухавки? Як усвідомити, що тіло мученика Філумена Святогробця допомагало себе одягати в морзі?

Можна навести багато таких прикладів. І все це не казки і не вигадки, а свідчення очевидців, які заслуговують на довіру. У нашу логіку та здоровий глузд такі факти вміститися не можуть.

Наш розум до певного часу був помічником у справі спасіння, але лише до тих пір, поки нам не настав час від нього відмовитися, щоб поступитися місцем свідомості, створеній за образом і подобою Божою. Для людей свята Катерина, втім, як і інші мученики, поводилася божевільно. Навіщо їй було терпіти всі ці муки? Що толку вмирати такій молодій? Але всі ці люди керувалися у своєму подвигу не розумом, а духом.

Віддати життя за Христа, прийнявши смерть, до того ж болісну, може тільки та людина, яка розіп'яла в собі свою власну самість, самолюбство, саможаління.

Той, хто розіп'яв свою індивідуальність, щоб стати особистістю, хто став божевільним заради Христа (1 Кор. 4:10), щоб жити духом (Гал. 5:25). Дух людський безмовний і не має думок. Він вічний, нескінченний, богоподібний, мудрий і досконалий. Не розуму, інтелекту та освіченості святої мучениці Катерини не могли протиставити нічого язичницькі ритори. Не своїм мистецтвом говорити і логічно доводити істинність Христової віри вона звернула їх у християнство. А тим, що, проходячи повз розсудливість і здоровий глузд, входить прямо в серце і змушує його відгукнутися на голос Істини.

Наша душа не думає, вона просто переживає. Наш дух також не думає, він усе знає Духом Божим. Думає наш розум, плетучи спицями думок все нові й нові шкарпетки синапсових мозкових волокон. Це він каже нам: «Я хочу», «Я бажаю», «Я мислю – значить, Я існую».

Але що ми надумали за цей час? Дуже багато! Ми сформували своє(!) уявлення про Бога, мир, людину, свято вірячи, що воно істинне. Ми навіть не думаємо, що всі ці т.зв. знання є лише дзеркало, що відбиває наші думки. Те саме стосується і наших уявлень про життя і смерть, про спасіння, про Спокуту, про життя майбутнього віку. Слово Боже ми також читаємо через окуляри власного егоїзму.

Що ж ми у ньому бачимо? А те, що закон відплати і справедливості вищий за закон любові та милосердя. Інакше не довелося б невинному Сину Божому страждати за винних людей. Втім, навіть справедливості у Бога наш розум не знаходить. Іноді доводиться чути від людей такі претензії до Бога: «Яка може бути справедливість у тому, що грішна людина буде нескінченно мучитися в геєні вогненної за провину, обмежену часом і мірою? Бог – це селекціонер, який виводить для себе елітні сорти праведників і відбраковує всіх інших у пекло на вічні муки. Господь – тиран, який творить душі, знаючи при цьому наперед, що вони вчинять непробачні гріхи, не будуть каятися і отримають нескінченну відплату. Бог є винуватцем усіх страждань світу, тому що Він його будівельник і архітектор і, отже, у будь-якому разі відповідальний за все, що в ньому відбувається».

Можна ще довго перераховувати список претензій людського розуму до Бога, він дуже довгий.

Наукове знання, як світське, і богословське, мертве за своєю суттю. Духовне знання не здобувається розумом, воно не випливає з думок. Воно народжується з розуміння Бога як наслідку духовного подвигу.

Саме тому його цінність непорівнянна зі світським знанням. Внаслідок цього подвигу руйнуються повітряні замки, побудовані з хибних раціональних і логічних доказів. Кожна людина народжується для того, щоб бути блаженною в Бозі. Але поки ми не прокинемося від непритомного стану розуму, в якому перебуває наша душа, ми цього щастя досягти не зможемо. «Устань, сплячий, і воскресни з мертвих, і Христос висвітить тебе» (Еф. 5:14).

Сутність людини – постійний і безсмертний дух. Як початок для такої праці треба взяти за правило навчитися нікого і нічого не засуджувати. Архангел Михаїл не наважився засудити навіть диявола, коли сперечався з ним про тіло Мойсея (Юд. 1:9). Погана, глибоко укорінена звичка нашого розуму до засудження, його настирливе бажання давати всьому свою оцінку, робить нас схожими на біснуватих.

Доброта Божа живе в тихості серцевій. Преподобний Порфирій Кавсокалівіт бачив навколо себе Нетварне Світло, що тягнеться на всі боки, і нічого іншого. Він духовним зором безпосередньо осягав Бога, що є «все в усьому» (1 Кор. 15:28). Старець бачив, що немає такого місця, де не було б Бога. Те саме бачила і свята Катерина. Якби їй запропонували ще тисячу разів пройти через усі ті муки, які їй довелося перетерпіти за Христа, вона б, безперечно, на це погодилася, аби не втратити любові Христа, який їй відкрився у містичному баченні як наречений душі.

Християнин – це революціонер. Кінцева мета його внутрішнього діяння – зробити радикальний військовий переворот усередині себе. Скинути з престолу душі розум, щоб звільнити з ув'язнення дух. А цей переворот можна зробити, лише відмовившись від самого себе.

Власне, у цьому є подвиг усіх мучеників. Вони відмовилися заради Христа від своєї плоті, від саможаління, від прихильності до світу, до друзів, до дітей, дружин, чоловіків, матерів. Розчистивши у своїй душі місце від усіх уподобань, вони здобули в ній тишу спокою розуму та чистоту серця. Тоді до цієї тронної зали душі зайшла сама Любов. А в ній і через неї вони знову знайшли всіх своїх коханих, але тепер вони любили їх уже по-іншому. Не тією тваринною, власницькою любов'ю, яка була в них раніше, а любов'ю Божественною, вічною, неперехідною, яка ні від чого не залежить. Так вони продовжують любити нас і зараз.

Спасіння не в силі наших подвигів, хоча вони й потрібні. Воно виключно у Божій любові. Той, хто слідує за Христом, не залишаючи молитовного розпорядку і добрих справ, не буде давати оціночних суджень своїм трудам. Кінцеві результати всіх духовних зусиль нашого життя в Божих руках, а не в нашій самовпевненості. Не треба думати про себе, про свої справи, не потрібно ставити собі залік, коли прочитав правило або зробив щось добре. Думаючи про себе, неможливо не думати про інших, неможливо не оцінювати інших, щоб їх потім засудити.

Тому думки про себе – це початок гріха, а осуд інших – його завершення. Спасіння не в працях, а в знищенні егоїзму. Не треба намагатися запам'ятовувати прочитане у духовних книгах, це нічого не дасть. Набагато краще відчувати прочитане серцем. Нехай воно своїми переживаннями засвоює зміст прочитаного тексту.

Земне життя – це перехід із царства земного до Царства Небесного. Спасіння – це набуття Царства Божого в собі, а не просто моральне життя.

Поки ми чіпляємося своїми прихильностями за цей світ, за наше тіло, зробити це буде не просто. Не треба турбуватися про те, що турботи про набуття Царства Небесного призведуть до хаосу в нашому особистому житті. Бог знайде способи подбати і про нас, і про наших близьких. Але люди, які стали громадянами неба, принесуть земним громадянам незрівнянно більше користі, ніж якби вони так і залишалися жити землею. Той, хто навчиться глибоко в собі чути живий подих істини, може й інших цього навчити. Людина, яка торкнулася неба, сама стає небом. Той, хто доторкнувся до Христової любові, сам стає цією любов'ю. Наш розум не зможе нас переконати бути добрими, вміти любити і співчувати. Це може зробити лише той, хто відмовився від своєї волі і навчився слідувати Божій волі.

Благодать знаходиться у глибинах духовного серця. Якщо це серце вмирає, людина стає непохитною і жорсткою. У нападах гніву, а також у всіх інших пристрастях і гріховних помислах, вона перетворюється на тирана, руйнуючи своє життя і життя оточуючих її людей.

Навпаки, коли серце любить, воно стає сильнішим, чистішим і благодатнішим, а розум стає слабшим, спокійнішим та покірнішим. У благодатній любові, співчутті та доброзичливості серце швидко приходить до спасіння, а розум повністю втрачає свою силу і перестає завдавати страждань, залишаючи всі свої пристрасті та помисли. Такий незаперечний духовний закон.

«Життя в Святому Дусі – це і є істинна духовність християнина. Це є вічне життя в Отці й Сині за благодаттю Святого Духа, нескінченне життя в Царстві Божому, у неприступному Світлі Пресвятої Трійці, Єдиносущній і Нероздільній. Справжній прояв такого життя є сокровенним серцем людини в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінно перед Богом (1 Пет. 3:4). Єдиний шлях до істинної християнської духовності – відкинься себе та візьми хрест свій, і йди за Мною (Мф. 16:24)» (старець Симон Безкровний).

Читайте також