Як звучить виправдувальний вирок на Страшному суді

«Страшний суд», Ієронім Босх. Фрагмент. Фото: wikimedia.org

Ми на цьому Суді і судді, і прокурори, і адвокати, і, звичайно ж, підсудні. Ми засудили себе на те, щоб жити в лицемірстві, брехні, підлості, обмані, блуді, злості і ненависті. Але нам і цей вирок видався надто гуманним. Ми продовжуємо засуджувати себе на страждання все більш важкі і витончені, не пускаючи на суд Бога – засідання проходить у закритому режимі залізних, іржавих сердець.

Так ми і живемо в темниці духовного скам'яніння, де наша душа гниє і вмирає. Тому їй вже не хочеться нічого починати або продовжувати робити. Їй все стало байдужим і остогидлим. Наша особистість зруйнована, тому вона не бачить в своєму житті ніякого сенсу і мети. Ми вже засудили весь світ і все, що його населяє, на неминучу катастрофу. Хоча ні одна тварина, комаха або рослина на цій планеті, ні в чому перед нами не винна. Однак, чи так важлива вина для людини – вінця творіння? Вона вирішила – значить, всі перед нею винні і засуджені.

Все, до чого прийде людство до кінця часів, буде представляти із себе жалюгідні уламки амбіцій, гордині й егоїзму. Все це сміття спалять, а попіл від багаття розсіють над темрявою у безодні.

Віддати своє єдине життя нісенітниці і намагатися в безглуздості знайти якийсь сенс, що може бути гіршим вироком?

У нашому розпорядженні був дуже короткий проміжок часу, коли ми жили у свободі дитинства. Але після нього почалася каторга безрадісного існування, яка безжально розбила всі наші дитячі мрії. Так по дорозі часу пройшли мільярди порожніх і безглуздих доль. Віддати своє єдине життя нісенітниці і намагатися в безглуздості знайти якийсь сенс, що може бути гіршим вироком? Можна було б ще встигнути зачепитися за Божий світ, коли наше дитинство переходило в юнацький вік. Але, на жаль, ми віддали юність добровільному божевіллю, втративши в ньому не тільки цнотливість, але і дар дитячості серця – вміння всьому радіти і дивуватися.

Треба було б хоч у зрілості спробувати докласти сили, щоб звільнитися від рабства диявола, але і на це у нас не вистачило рішучості. Залишається тільки жалюгідна надія на те, що хоча б у старості, побачивши як наше життя перетворюється в ніщо, ми спробуємо знайти опору в Бозі і здобути в Ньому Життя Вічне.

Наша неспокійна совість тремтить перед смертю, а гордість і марнославство бояться довіряти Богу. З самого дитинства і до смерті людина поспішає довести іншим, що вона не гірше, а навіть краще. Перевершити інших в успіху і благополуччі стає заповітною мрією для прихованого почуття власної неповноцінності. Навіть знайшовши Бога і прийшовши до віри, ми живимо свою самовпевненість своєю право-славністю, ототожнюючи себе зі своєю власною правдою. Від цього з'являється пекуче бажання вчити інших, знаходити в них недоліки, повчати, як треба правильно жити і молитися.

Наша неспокійна совість тремтить перед смертю, а гордість і марнославство бояться довіряти Богу.

Суд іде, він не припиняє свою роботу ні на хвилину. Правда цього суду все приймає, перетворює все, все перемагає, відпускаючи нас на вічну свободу. Але брехня нашого серця все відкидає, знецінює, руйнує і засуджує нас на вічну муку. Бачачи самовдоволених, самозакоханих, самовпевнених, надутих пихою, владою і грошима «товстунів», хочеться кожен раз у них запитати: «Ну і що?» Гордість любить владу над душами, вона одержима цією владою. Але далі що? Яма, черв'яки і вічна темрява самотності, болю і страждань. Чи не завелика плата за шістдесят, у кращому випадку вісімдесят, років, солодко, але підло прожитого життя. Вартувало воно того?

Вчені-богослови прагнуть знайти святість у цитатах і добрих справах. Але її там немає. Святість – це непохитне, нерозсіяне перебування людського духу в благодаті Духа Святого. Добрі справи потрібні і навіть необхідні для порятунку. Але найбезнадійніша – допомагати тим, хто вибрав світ і його скорботи.

Благодать – це все, що нам потрібно. Тільки вона може звільнити нас від гріха і смерті.

Суд завершує свою роботу тут, на землі. Рай і пекло починаються тут же. Залежно від того, до чого тягнеться наша свідомість, те й буде нами завжди володіти. У диявола на землі тільки одне завдання – перемогти через помисли нашу свободу духу, тому що тільки в ній дух стає богоподібним. Тому зло усього світу ополчилося зараз на літургію, молитву, споглядання.

У Православній Церкві Дух Святий і перетворює тільки невладну людину, тому що Бог «смиренним дає благодать».

Без Православної Церкви спасіння людей неможливо і сатана це добре знає. Тому всі сили пекла будуть в кінці часів боротися за те, щоб знищити Церкву. Вони будуть боротися грошима і владою тих, хто служить в Церкві, знаючи, що це найкраща наживка. Смиренна душа завжди відмовляється від будь-якої влади, розуміючи, що це велика спокуса, а не привілей. А гонорова навпаки намагається зробити собі кар'єру. Всі ми повинні бути слухняні Христу і в Його Особі Отцю і Святому Духу. Вся влада в Церкві тримається на цій слухняності. Тому той, хто прагне влади над людьми, вже засудив себе. У Православній Церкві Дух Святий і перетворює тільки невладну людину, тому що Бог «смиренним дає благодать».

Гнана Церква завжди служить Христу, але якщо вона буде зливатися з миром, то легко стає здобиччю диявола. Тому Православна Церква кожну мить вмирає і воскресає з Христом. Те ж відбувається і з душею віруючого християнина.

Виправдувальний вирок на Страшному Суді звучить наступним чином: «Це смиренна людина».

Смирення – це не печаль і не смуток. Це не кислі обличчя і опущені вниз очі. Це завжди радість у Святому Дусі. Смиренний той, хто позбавився від кошмару диявольського рабства і звільнився від прокляття гордості. Смиренному нічого в цьому світі, крім благодаті, не потрібно. Він шукає лише любов, бо тільки в ній нев'януча краса, благодатна святість і досконала чистота.

А що ми шукаємо? Чого прагне і чого потребує наша душа?

Читайте також