Чому одні розпалюють, а на інших кримінальні справи заводять?

Правоохоронці не бачать розпалювання проти УПЦ. Фото: СПЖ

Тернопільська поліція порушила кримінальну справу стосовно віруючого УПЦ Миколи Бодасюка за те, що він, критикуючи ПЦУ і Константинопольський патріархат, нібито розпалює релігійну ворожнечу. При цьому правоохоронні органи зберігають глухе мовчання з приводу висловлювань багатьох осіб, які прямо ображають громадян України, які асоціюють себе з Українською Православною Церквою. Чому так відбувається?

Кримінальна справа

Про те, що проти віруючого УПЦ порушено кримінальне провадження повідомив ресурс «Klymenko Time». Там стверджують, що співробітники управління СБУ в Тернопільській області прочитали Facebook Миколи Бодасюка і виявили, що автор критикує ПЦУ і Константинопольський патріархат. Дану критику вони визнали розпалюванням релігійної ворожнечі і відіслали поштою матеріали в поліцію м. Збараж Тернопільської області. В результаті було порушено кримінальну справу за ч.1. ст. 161 Кримінального кодексу України, яка має назву: «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками».

Текст цієї статті говорить наступне: «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань <...> караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого».

Тобто за свої публікації Микола Бодасюк може відправитися до в'язниці на три роки. Давайте подивимося чи заслуговують дані публікації такого суворого покарання? З усієї їх безлічі виберемо най-, нібито образливіші.

 Про що писав Микола Бодасюк?

Ми зв'язалися з Миколою і взяли у нього коментар. І перш, ніж цитувати його публікації, наведемо його позицію по відношенню до ПЦУ і її прихильників.

Бодасюк не вважає, що його пости в соцмережах покликані когось образити, а тим більше – спрямовані на «образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями». Його мета – «щоб послідовники ПЦУ дізналися правду про те, чим вона є, адже серед них є багато моїх друзів, близьких». Він не вважає себе винним і впевнений, що «з Божою допомогою і підтримкою вірних справедливість восторжествує».

Тепер давайте подивимося, про що ж писав Микола.

Ось цитата з публікації від 20 січня 2021 р.: «Диявол – мавпа Бога. Антихриста, який має з'явитися перед кінцем світу, називають мавпою Христа. Подібним чином і самосвятський Київський лжемитрополит є мавпою канонічного Київського митрополита. На відміну від попередніх ватажків самосвятських угруповань, предстоятель самосвятської «Православної церкви України» лжемитрополит Епіфаній (Думенко) є вже таким, який раніше не мав взагалі ніякого священного сану в Православній Церкві. Жахливим фактом є і те, що самосвят Епіфаній у всі ступені служителя УПЦ КП – диякона, священика та єпископа – був висвячений відлученою від Церкви і підданою анафемі особистістю – лжепатріархом Філаретом (Денисенком). Так що гіршого варіанту на посаду глави лжецеркви ПЦУ при її утворенні вже було і не знайти. <...> Сам же цей обман під назвою «ПЦУ» в один час повинен лопнути, як мильна бульбашка».

Чи може цей текст образити релігійні почуття прихильників або членів ПЦУ? Напевно, може. Нікому не сподобається якщо релігійну організацію, до якої він належить, будуть називати «самосвятською», а її главу – «лжемитрополитом». Але справа в тому, що дані визначення Микола Бодасюк засновує не на якихось власних домислах, а на фактах, які і наводить у своїй публікації, а саме: «Самосвят Епіфаній у всі ступені служителя УПЦ КП – диякона, священика та єпископа – був висвячений відлученою від Церкви і підданою анафемі особистістю – лжепатріархом Філаретом (Денисенком)».

Того факту, що в 1997 р. Філарет Денисенко був підданий анафемі Архієрейським собором РПЦ не заперечує навіть він сам. Правда, відноситься він до цієї анафеми зневажливо, заявляючи, що вона його «нє пече». Те, що Сергій (Епіфаній) Думенко був «висвячений» у всі ступені «священства» людиною, відлученою від Церкви – це теж факт. І якщо людина, що не одержала в Церкві висвячення у священство називає себе «священиком», то до неї можна застосувати термін – самосвят, а якщо така людина називає себе митрополитом, то з точки зору Церкви вона – лжемитрополит.

До слова сказати, точно такої ж позиції з приводу «хіротонії» Думенка дотримуються і в більшій частині Помісних Церков. Наприклад, Предстоятель Польської Церкви Митрополит Савва сказав буквально наступне: «Цій молодій світській людині (Сергію Думенку - Ред.) було завдано великої шкоди, коли призначили його митрополитом, – відповів Предстоятель на питання журналіста. – У світлі канонічного права він не священнослужитель. Він не висвячений в канонічну Церкву».

Точно такої ж позиції з приводу «хіротонії» Думенка дотримуються і в більшій частині Помісних Церков. Наприклад, Предстоятель Польської Церкви Митрополит Савва.

Так в чому ж тоді неправий Микола Бодасюк? Може, тоді й проти Предстоятеля Польської Церкви українська поліція заведе справу?

А ось публікація Бодасюка від 3 березня 2021 р.: «Між канонічною Українською Православною Церквою і самосвятською групою під назвою «Православна церква України» різниця така. Істинна Церква, якою на території України є очолювана Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм канонічна УПЦ, була створена Самим Господом Ісусом Христом і народилася вона в Зішесті Святого Духа на апостолів в день П'ятидесятниці...».

Зауважимо, що дане твердження про УПЦ взагалі ніким не спростовується. Ніхто ніколи, включаючи Сергія Думенка, Філарета Денисенка, патріарха Варфоломія і так далі не заявляв про те, що УПЦ – це не Церква Христова або що її ієрархи не мають апостольського спадкоємства в освяченні. Далі М. Бодасюк наводить коротку історію створення прабатьків ПЦУ – УПЦ КП і УАПЦ, яку можна знайти в тій же Вікіпедії, і на закінчення призводить ілюстрацію, на якій зображено ходи УПЦ і УАПЦ з УПЦ КП на свято Хрещення Русі в 2018 р.

Знову ж таки, чи сподобається прихильникам ПЦУ, якщо їх релігійну організацію будуть називати «етно-сектою»? Звичайно, не сподобається. Але факти, як говориться, у наявності: УПЦ йде з іконами, прабатьки ПЦУ – з прапорами України. І ікон не видно ВЗАГАЛІ! На приналежність до релігійної організації на нижній фотографії вказують тільки архієрейські облачення Філарета Денисенка і Макарія Малетича, виготовлені, швидше за все, на підмосковному підприємстві РПЦ «Софріно».

Так що ж такого неправильного сказав М. Бодасюк?

Насправді питання про «образливість» не таке вже просте. На перший погляд, якщо людина відчуває себе ображеною і при цьому така реакція зарані відома, то начебто все зрозуміло – образа має місце. Але якщо «образа» заснована на факті, а тим більше на дії самого «ображеного»? Якщо слова, які сприймаються як образа є правдою, то як їх розцінювати в такому випадку?

Якщо у вищезазначених публікаціях Сергій (Епіфаній) Думенко названий лжемитрополитом, то хто в цьому винен? Філарет Денисенко, який, будучи сам відлучений від Церкви возвів його в цей «сан» або Микола Бодасюк, який про це сказав?

Хто заважав представникам УПЦ КП і УАПЦ в 2018 р. взяти в руки ікони, хоругви і йти з ними в свято Хрещення Русі? Але вони самі взяли замість ікон національні прапори, а Микола Бодасюк просто звернув на це увагу. Правда дуже часто буває неприємною, але від цього вона не перестає бути правдою.

Хто заважав представникам УПЦ КП і УАПЦ в 2018 р. взяти в руки ікони, хоругви і йти з ними в свято Хрещення Русі? Але вони самі взяли замість ікон національні прапори, а Микола Бодасюк просто звернув на це увагу.

Тепер про мету, яку ймовірно переслідував М. Бодасюк. У науково-практичному коментарі Кримінального кодексу в поясненні до ст. 161 сказано: «Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим), оскільки суб'єкт діє з метою викликати національну, расову або релігійну ворожнечу і ненависть».

Ми вже наводили коментар Миколи, в якому він стверджує, що серед послідовників ПЦУ багато його друзів і близьких, і своїми публікаціями він хоче змусити їх задуматися про природу «церкви», в якій вони опинилися.

В цілому ж публікації не тільки Миколи Бодасюка, а й взагалі всіх прихильників УПЦ, а також заяви та проповіді її єпископату і духовенства на подібні теми переслідують дві мети:

• показати людям, що ПЦУ не є Церквою Христовою,
• підвести до думки, що для спасіння своїх душ її прихильники повинні покаятися в гріху розколу.

Ні про яку ненависть тут і мови немає. І Господь наш Ісус Христос і його апостоли часом говорили людям дуже неприємні речі, викривали їх у гріхах і пороках. Але чи прагнули вони розпалити релігійну ворожнечу? Безумовно, ні. Всі ці викриття мали на меті закликати заблукалих до покаяння.

Крім того, вже згаданий науково-практичний коментар стверджує: «Стаття 161 Кримінального кодексу України захищає рівноправність громадян, яка закріплена Конституцією України». Які права прихильників ПЦУ були обмежені в публікаціях М. Бодасюка? На перший погляд може здатися, що це право на честь і гідність. Але знову ж таки: хто винен в тому, що Сергій Петрович Думенко висвячений відлученою від Церкви людиною? Невже М. Бодасюк?

Публікації прихильників и членів ПЦУ

Тепер кілька слів про інші публікації, з приводу яких правоохоронні органи мовчать.

Ось слова «єпископа» ПЦУ Адріана Кулика: «Бажано всім, хто живе в Україні і не любить її, на вухо пластиковий номерок прикріпити, як це роблять з безрідними собаками. Щоб українці бачили хто перед ними». А до тих, «хто не любить» Україну Кулик і йому подібні готові записати мільйони громадян України не згодних з ними. І всім їм, виходить, повісити номерки на вухо.

Ось заява «священика» ПЦУ Олександра Дедюхіна про те, що представники невизнаних ДНР і ЛНР, громадяни України між іншим, є «біосміттям»: «Прочитав про інспекцію українських позицій біосміттям. Пріфігел».

Той же Дедюхін в 2016 році назвав Всеукраїнський хресний хід УПЦ «походом московських упирів».

Можна згадати і журналістів. Ось, наприклад, співробітник порошенківського «5 каналу» Роман Чайка говорив рік тому: «Захоплена українська святиня Києво-Печеськах лавра, в якій сидять мракобісні московські сатаністи-українофоби, скорочено УПЦ МП, досягли цифри майже в 100 інфікованих. І це ще не вечір».

А ось заступник генерального директора першого кримськотатарського телеканалу «ATR» Айдер Муждабаєв заявив, що УПЦ – це Церква-зло, для якої її паства – барани. До речі, правоохоронці не побачили в заявах Муждабаєва ознак розпалювання релігійної ворожнечі і ненависті, у зв'язку з чим відмовилися внести справу в ЕРДР.

Ось зовсім недавня публікація давньої пропагандистки Ярослави Міщенко.

Ця остання публікація відрізняється вражаючим цинізмом. У Києво-Печерській лаврі зібралися віруючі, які зазнали побоїв, образ, погроз, які втратили свої храми і майно, які пройшли через приниження і несправедливість. І при цьому не змогли знайти захисту своїх законних прав у держави. І ось ці люди приїхали до Києва, щоб поділитися своєю бідою з усіма небайдужими і чують на свою адресу подібні глузування.

Ми навели лише кілька прикладів відвертого розпалювання проти УПЦ. Масштаби однієї статті не дозволяють привести їх всі, оскільки рахунок там йде на десятки і сотні. Але якщо порівнювати наведені публікації з тим, що пише М. Бодасюк можна побачити наступне:

По-перше, публікації прихильників ПЦУ – це саме образи, а не аргументовані твердження. Людей називають «біосміттям», сатаністами і українофобами, прирівнюють до бездомних собак, звинувачують у продажності та інше. Це просто бруд, який виливається на голови громадян України.

По-друге, ці публікації не засновані на фактах. Якщо М. Бодасюк призводить якісь історичні події, факти, дає їх оцінку і приходить до певних висновків, то в публікаціях прихильників ПЦУ або брехня, або злісна насмішка, або і те, і інше разом.

По-третє, метою публікацій є не прагнення розібратися, де істинна Церква а де підробка, не з'ясування того, де можна знайти спасіння душі, а де загрузнути в гріху розколу, і, тим більше, не заклик до покаяння. Як пише вищезгаданий коментар Кримінального кодексу: «Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим), оскільки суб'єкт діє з метою викликати національну, расову або релігійну ворожнечу і ненависть».

Але на ці та дуже багато інших публікації, що дійсно розпалюють релігійну ворожнечу, правоохоронні органи уваги не звертають.

На ці та дуже багато інших публікації, що дійсно розпалюють релігійну ворожнечу, правоохоронні органи уваги не звертають.

Чому таке різне ставлення?

Згідно з Конституцією України, всі громадяни незалежно ні від чого є рівними перед законом. Отже, якщо на М. Бодасюка заводять кримінальну справу про розпалювання релігійної ворожнечі, то аналогічні справи треба заводити на вищезазначених прихильників ПЦУ і багатьох інших, що дозволяють собі принижувати і ображати релігійні почуття віруючих УПЦ. А якщо ж на них справи не заводяться, то і Бодасюк повинен бути вільний від переслідування. Але відбувається все інакше. Чому?

Для того, щоб відповісти на це питання слід заглянути в історію, а саме в той період, коли більшовики, які прийшли до влади в 1917 р. висунули свій підхід до прав людини і взагалі до законності. Називався він – принцип революційної доцільності і згідно з ним, виконанню підлягали тільки ті закони, які служили на благо революції. А які цьому не сприяли – не виконувати.

Наприклад, рівність перед законом вважалася недоцільною, оскільки цілі верстви населення: дворяни, купці, поміщики та інші визнавалися ворогами і відповідно не могли розраховувати на рівні права з пролетаріатом. Сьогодні в Україні не дивлячись на те, що радянська влада оголошена злом і піддана всілякому осуду, використовуються абсолютно ті ж більшовицькі методи. Так само замість закону діє принцип політичної (назвемо так) доцільності. Точно так же цілі верстви населення, а саме віруючі УПЦ, безпідставно вважаються щонайменше неблагонадійними або недостатньо патріотичними і щодо них рівність перед законом не діє. Їх можна ображати, у них можна забирати храми, їх можна принижувати і обмежувати в правах і це буде залишатися безкарним. А коли вони спробують хоч якось заявити про свої права, зібравшись в Києво-Печерській лаврі і просто розповісти, що з ними сталося, їх можна звинуватити в «замаху на стабільність і державну безпеку» України, як це зробив депутат від партії «ЄС» Ростислав Павленко.

Однак історія показує, що дійсно стабільною є та держава, де застосовується не принцип революційної або політичної доцільності, а принцип справедливості і рівності для всіх громадян, незалежно від їх переконань чи інших ознак. А використання більшовицьких методів і принципів ні до чого хорошого привести не може.

Читайте також