Стрітенський сон із широко розплющеними очима

Дуччо «Стрітення». «Маеста», фрагмент, 1308–1311. Фото: wikipedia.org

Святий праведний Симеон Богоприємець чекав свого відходу з земного життя, згідно з переказами, близько трьохсот років. За цей час він встиг багато чого побачити й пережити. Але він не нарікав й не сумував, тому що в нього була мета. І праведник терпляче чекав, коли Бог приведе його до цієї мети.

Якщо ми порівняємо розміреність і тиху течію того періоду людської історії, коли жив Симеон Богориємець, із нашим, то побачимо, що за свій короткий вік сучасні люди встигають пережити не менше, а то й більше подій, ніж пережив старозавітний старець за сотні років. Що далі, то більше прискорюється стрімкий плин часу, занурюючи нас у вир дедалі трагічніших подій. Катаклізми, землетруси, штучні епідемії, кровопролитні війни, божевільні правителі, які прирікають мільйони людей на страшні страждання...

Усе, що відбувається, настільки очевидно божевільне, що наш розум відмовляється вірити в реальність цих подій. Що більше ми намагаємося борсатися, щоб якось вилізти з цього болота, то дедалі більше воно нас засмоктує. Що нам робити і як жити, будучи залученими у круговорот цих непростих обставин?

Насамперед, як вчать нас духоносні мужі, потрібно заспокоїти свій панічний та істеричний розум. Єдиний спосіб, який може його приборкати, – це молитва. Усі наші проблеми насправді не у світі, що кипить вируючою вогненною лавою, а в нас самих.

Святий Симеон Богоприємець знав, що там, наприкінці шляху, на нього чекає Світло, що прийшло у світ. Він побачить Сонце Правди і Любові, що зійшло на людському небосхилі. Побачивши це Світло, обійнявши Його, притиснувши до своїх грудей, він пішов у темряву ночі смерті, несучи у своєму серці Його сяйво. Пішов для того, щоб знову чекати в сутінках смерті того часу, коли Божественний Логос виведе його з іншими праведниками у притвор Царства Небесного.

Але навіть після цього святому Симеону знову потрібно чекати. Чекати кінця світу, Другого пришестя Сина Божого на Землю, Страшного суду, щоб уже з усіма святими, які від віків догодили Богові, увійти в Царство Боже.

Ми перебуваємо у значно кращих умовах, ніж Симеон Богоприємець. Бо Євангеліє нам відкрило те, що цей старець ще не знав. Ми знаємо, що наше «я» – це не тіло і не душа. У людині є дух – незворушний, прекрасний, піднесений. Він, немов незгасима свічка, горить у нашому духовному серці, не задувається й не коливається ніякими земними бурями.

Дух Божий, сходячи в серце, як Тихе Світло, з'єднується з духом людським і обожує його. Наша біда в тому, що суєтний і неспокійний розум закриває від нас сяйво цього Духа. Дух Божий у нас згаснути не може, але «ти, не піклуючись про Дух і не узгоджуючись із Ним своєю волею, згасаєш для нього» (прп. Макарій Великий).

«Коли духом живемо, то й духом ходімо» (Гал. 5:25), – застерігає нас апостол Павло.

Якщо ми озирнемося на прожиті роки, то виявимо, що всі вони пролетіли, як одна мить. Так само пролетить і все наше життя. Усе воно подібне до сну з широко розплющеними очима. Коли ми захоплені сном, то не усвідомлюємо, що це сон. Він нами сприймається як реальність. Тільки коли в сон приходить жах, ми підхоплюємося в холодному поту від того, що наснилося, зітхаючи з полегшенням – це всього лише сон.

Я сподіваюся, що коли ми прокинемося від кошмару нашого земного життя, ми також зітхнемо з полегшенням. Це було всього лише тимчасове життя. І слава Богу, що воно минуло.

Але що нам робити зараз, поки ми ще спимо? Поки душа людини з головою занурена в образи й видовища цього світу, їй важко згадати про Бога. Але коли в наше життя приходить кошмар, ми починаємо шукати Бога самі. Немов прокинувшись від сплячки, ми намагаємося підносити молитви й шукати Того Єдиного, Хто може дати нам великий спокій та розраду.

Прожитий день – це міні-життя. Після нього настає сон – подоба смерті. З таких маленьких життів складається все наше велике життя. Тому потрібно кожен вечір проводити в сугубому покаянні, як перед смертю. Усвідомити, де та як наше серце відокремилося від Христа, чому наша душа була занурена в суєту. Таке покаяння зберігатиме нас у смиренні й допоможе усвідомити, де ми віддаляємося від Бога, а де наближаємося до Нього.

Так само й ранок треба починати не з читання телефонних новин, а з того, щоб, тільки-но розплющивши очі, одразу ж зосередитися на молитві.

Добре засинати з Ісусовою молитвою в серці, поновлювати її вночі, коли раптом прокинешся, і одразу ж із неї починати свій день, щойно прийдеш до тями.

Зранку подумай, як ти збираєшся провести цей день: занурений у вихор помислів, або ж зберігаючи увагу в серці? Ранок – це щоразу початок нового життя, не прогав його, розпочавши з пам'яті Божої. Тоді й увесь день, де б ми не були і куди б не йшли, ми пам'ятатимемо про Бога і про те, що живемо тільки заради нашого спасіння. Наша духовна практика має починатися одразу ж, щойно ми прокидаємося від сну.

Розум – хитре створіння. Зітканий із наших помислів, він підступно управляється спокусником людства. Хтось живе для себе, за принципом «можна робити все, аби ніхто не дізнався». Хтось має благородні наміри й бажання зробити цей світ кращим. Але ні ті, ні інші не пам'ятають про своє спасіння. Хоч би яких зусиль докладали люди, світ як був, так і залишається підступним і брехливим спокусником. Скільки не гладь хвіст дворняжки, він від цього прямим не стане. Те ж саме можна сказати й про світ. Він був, є і буде сповнений гордості та похоті. Так само і наш егоїзм, хоч би що ми з ним робили, він зрештою нас обдурить і притисне до стінки, коли наше життя добіжить кінця.

Усе, що ми знаємо про світ, всесвіт, себе та інших, ніколи не зробить нас святими. Навіть якщо ми перечитаємо всі богословські книжки світу, то ні на крок не наблизимося до спасіння. Знання будуть тільки глибше занурювати нас у земний сон, присипляючи колисковою під назвою «Думка про себе».

Якби для спасіння душі потрібна була б богословська освіта, то нам довелося б викреслити зі святок, я гадаю, не менше ніж дев'яносто відсотків святих. Святість досягається не через семінарську освіту, а через самопізнання. Коли людина осягає в духовному досвіді власний дух, переживаючи його блаженну безмовність, то одна крапля такого досвіду буде ціннішою за всі академічні дисертації світу.

Для спасіння не потрібно «гризти граніт науки», потрібно упокорити розум молитвою і постом та з'єднати його з духовним серцем. Тоді він починає слабшати і зникає, повертаючись назад у серце, звідки вийшов ще в нашому дитинстві. Упокорений розум сам собою повертається до своєї духовної обителі, залишаючи далеко позаду всяке мирське знання. Тоді в нашому духовному серці спалахує Небесне світло, яке пробуджує людину від смертного сну своїм безсмертям.

«Спочатку має бути стяжання безпристрасності, а тільки потім входження у святая святих – у благоговійну безмовність духу. Безмовність духу, який прийняв Духа Божого, є закінчення смертного сну. Залиш усе Богові: думки, турботи, планування, неспокій, мріяння. Це велике щастя – ні про що не думати. Це велике благо – постійно перебувати в благодаті. Це велике диво – жити в серці з Христом» (старець Симон Безкровний).

Читайте також