У кожного митаря та фарисея своє Православ'я

«Фарисей і митар», Джеймс Бренан, 1858 рік. Фото: christchurchwindsor.ca

Недільне читання про митаря та фарисея відкриває перед нами цикл підготовчих неділь до періоду Великого посту. Фарисей і фарисейство стало прозивним ім'ям. Про цю притчу сказано чимало слів. У цій публікації ми спробуємо розглянути її з духовно-практичної точки зору.

«Іісус же промовив до них: Стережіться уважливо фарисейської та саддукейської розчини!» (Мф. 16:6).

Фарисейство – це насамперед хвороба розуму. Фарисей – людина, яка за допомогою логічного аналізу хоче увійти до Царства Божого. Він ставить запитання: «Що я маю для цього зробити?». Знаходить, як йому здається, на нього відповідь і слідує прийнятому рішенню. Але до Царства Божого неможливо увійти формальним виконанням закону. Увійти туди може не тільки той, хто робив те, що потрібно, але той, хто став таким, яким задумав його Бог. Спасіння знаходить той, хто здобув милосердне серце за допомогою невпинної молитви та покаяння. Виконавцю законів нема в чому каятися, бо каятися може лише та душа, яка зрозуміла, що без благодаті в ній немає вічного життя.

Я можу з упевненістю свого багаторічного досвіду сказати – всі наші здогади, роздуми, словесні докази щодо таємниці домобудівництва та буття Бога – мудрість тіла. Вони не тільки не наближають нас до Небесного Батька, а, навпаки, віддаляють від Нього. Вченість нерідко призводить навіть до ворожнечі проти Бога. На основі певних інтелектуальних міркувань ми можемо дійти до розуміння деяких істин, але це змінить стан нашої душі. Воно може змінитися тільки в результаті духовної практики, коли ми будемо вести молитовне життя, розуміючи благодать, ні про що земне в собі не мислячи.

Що більше ми знаємо, то більше в нас буде запитань до Бога. Тим більше перед нашим розумом виникатиме невирішених протиріч. Маючи у колі спілкування людей, яких благодать Божа привела у стан споглядання, тобто прямого розуміння Царства Божого, можу сказати з їхнього досвіду, що справжнє знання, яке їм при цьому відкрилося, не залишало по собі жодних питань.

Я пам'ятаю, як один відомий богослов із сарказмом коментував назву книги, тоді ще не канонізованого, старця Софронія Сахарова «Бачити Бога, як Він є». «Хочете пізнати Бога, як Він є, поцікавтеся у архімандрита Софронія», − говорив він із усмішкою. Власне, на цьому прикладі можна побачити суть розбіжностей між досвідом діяльних подвижників та кабінетних богословів.

Поки подвижники бачать Бога через благодать нетварного світла, книжники міркують про те, що Бог, у Сутності, незбагненний, але збагненний у своїх енергіях. Не знаючи про те, що Сутність Бога та Його Енергії є одне й те саме. У цьому нерозумінні полягає вся проблема ісихастських та ім'яславських суперечок.

«Поправді кажу вам, що митники та блудодійки випереджують вас у Боже Царство» (Мф. 21:31).

Справжні праведники ніколи не вважатимуть себе праведниками. Такими вважають себе фарисеї, які, на їхню думку, зробили все необхідне, щоб увійти до Божого Царства.

Теплохолодність несумісна з покаянням. Тільки серце, яке гостро переживає свою гріховність і до останньої хвилини земного життя намагається хоча б ще на крок наблизитись до Бога, здатне отримати благодать спасіння.

«Послухайте, ви, що згрішили, як і я, проти Бога, постарайтеся запалити розумний світильник душі, щоб стати сонцями, що світять у світі, і зовсім невидимими для тих, що живуть у світі, щоб стати ніби богами, що містять у собі всю славу Божу» (преподобний Симеон Новий Богослов).

«І сказав: На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!» (Мф. 23, 2-3).

Не треба спостерігати, як духовне життя проводять інші люди. Кожен дасть звіт за свої справи і пожне те, що посіяв. Господь не розпитуватиме у нас, хто як жив. Він спитає, як ти спасався і що для цього робив? За своє життя я бачив чимало священників і парафіян, які йшли з Церкви, бо спокушалися гріхами інших її служителів. Своє обурення вони сприймали як ревнощі по правді Божій і віддалялися від Джерела вічного життя. Насправді, якщо ми хочемо щось виправити в Церкві, найкраще виправити в ній себе, а решту всіх віддати Богові, не допускаючи навіть у думках пересудів і пліток.

Ми часто говоримо про Православ'я як єдину віру. Але не дивуйтеся з того, що я зараз скажу. У кожного своє православ'я. Воно, звичайно, загальне по суті, але різне в розумінні. Ця різниця відкладає глибокий відбиток життя кожного християнина. Адже люди теж різні і в кожного з них своя міра розуміння і відповідальності. Тому Бог зважуватиме нас різними вагами, бо ми не схожі один на одного.

Ми зазвичай думаємо, що ми – православні, бо самі для себе так вирішили. Але це помилка. Одного нашого рішення мало, аби вважати себе православним. На жаль, більшість із нас сидить на березі річки, яка називається «Православна віра», та спостерігає за її течією. Хтось спробує увійти до неї хоча б по щиколотки або, у кращому разі, по коліна. Але так, ненадовго, можливо, на період Великого посту. А решту часу живемо, «як усі». Лише той, хто увійшов у цю річку раз і назавжди, вже не дивиться на всі боки, не випливає знову не берег, бо утвердився в духовній практиці. Світ із його проблемами, люди з їхніми гріхами для такої людини вже не існують.

Той, хто зрозумів суть спасіння, занурений увагою лише до себе. Це називається тверезістю. Будь-який невірний крок: осуд, гнів, прийняття нечистого помислу − і нитка з Богом рветься, людина падає і їй доводиться все починати з початку.

Неможливо бути інколи світлом, а потім знову ставати темрявою. Молитва – початок нового життя у Христі, і вона вимагає всієї нашої участі. Правила і статутні молитви – лише підготовка до нескінченного молитовного життя, яке не є тягарем для душі і тіла, а сама суть нашого існування. Молитва покликана злитися з диханням. Практика покаяння і невпинної Іісусової молитви, без засудження інших людей – найкоротший шлях до здобуття благодаті.

«Благодатна молитва приводить нас до Божественного споглядання і поєднує воєдино зі Христом. Уважне спостереження за серцем та відсікання помислів Іісусовою молитвою не потребує нічого іншого, крім уваги та старанності. Така молитва не обмежена жодними умовами та обставинами, бо саме тоді серце людське починає поклонятися Богові в Дусі та Істині» (старець Симон Безкровний).

«Хто бо підноситься, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться» (Мф. 23:12).

Гордість − це коротке замикання душі, в результаті якого виникає самоспокуса і хибне бачення себе та навколишнього світу. Пухлина егоїзму, розростаючись, вбиває душу, яка стає противником Бога та людей. Скільки б людина не читала молитов, як би суворо не постувала, але якщо вона не може переносити образи від інших людей, гріш ціна всім її подвигам.

Всі наші праці покликані привести тільки до одного – розумінню того, що ми ніхто, що всі наші зусилля пізнати себе і Творця – марні, що тільки Божа милість може просвітити нашу темряву. Але благодать входить лише у смиренне серце, бо тільки воно може її понести.

Читайте також