Розкол, тупик і трагічна помилка: погляд на Томос ПЦУ з Кіпрської Церкви

Митрополит Кіккський Никифор. Фото: СПЖ

В кінці 2020 року митрополит Кіккський і Тіллірійській Кіпрської Православної Церкви Никифор написав книгу «Сучасне українське питання і його вирішення згідно божественних і священних канонів», присвячену детальному розбору історичних і канонічних передумов надання Константинопольським патріархатом Томосу про автокефалію об’єднаним українським розкольникам. По суті, його позиція з «українського питання» – це позиція тих віруючих Кіпру, які в своєму духовному житті орієнтуються на Євангеліє і Передання Церкви, а не на інші принципи.

Хто такий митрополит Никифор

У 1979 році архієпископ Кіпрський Хризостом І висвятив ієродиякона Никифора в сан священика, а незабаром – архімандрита.

Кілька років архімандрит Никифор був членом ігуменської ради Кіккського монастиря, викладав у Духовній семінарії апостола Варнави в Нікосії, п’ять років виконував обов’язки голови церковного суду Нікосії і три роки ніс послух секретаря Священного Синоду Кіпрської Православної Церкви.

У 1983 року братією Кіккського монастиря таємним голосуванням був обраний настоятелем обителі. У 2002 року відбулася архієрейська хіротонія ігумена Никифора.

У 2007 році Никифор був одноголосно обраний митрополитом новоствореної митрополії Кіккської і Тіллірійської.

Владика – почесний доктор Університету Аристотеля в Салоніках і Богословського факультету Афінського університету.

Цікаво, що на виборах нового Предстоятеля Кіпрської Церкви в 2006 році митрополит Кіккський Никифор був одним з лідерів, але зняв свою кандидатуру на користь теперішнього голови Кіпрської Церкви Хризостома II, що свідчить про повну відсутність у нього владних амбіцій і бажання керувати. Іншими словами, його турбує благо Церкви Христової, а не особисті інтереси.

Саме тому, в 2020 році, митрополит Никифор разом з митрополитом Ісаєю Тамасоським і митрополитом Афанасієм Лімасольськом відкрито виступив проти позиції архієпископа Кіпрського Хризостома про визнання ПЦУ і Єпіфанія Думенко.

Для владики Никифора глава ПЦУ – це розкольник, який не може називатися «предстоятелем» Церкви в Україні, а дії патріарха Варфоломія з легітимізації українських розкольників не тільки неканонічні, а й ведуть до розколу світового Православ’я. Власне, для того, щоб обґрунтувати свою позицію, він і написав книгу «Сучасне українське питання і його вирішення згідно божественних і священних канонів». Сам митрополит Никифор каже, що у нього немає жодної іншої мети в написанні роботи, крім тієї, щоб «дати православним віруючим, які живуть в "страху" і"тіні" катастрофічного для Православ’я розколу, необхідні відомості з приводу українського церковного питання, нічого не приховуючи».

Книга складається (крім вступу, передмови, висновків і наукового апарату) з семи розділів, кожен з яких методично спростовує всі аргументи Фанара на користь надання автокефалії ПЦУ.

Перша із зазначених глав присвячена відповіді на питання, до юрисдикції якого Патріархату належить територія України.

До церковної юрисдикції якого Патріархату належить Україна?

Владика нагадує, що у 1686 році Київська митрополія була возз’єднана з Руською Церквою, і з «тих пір стародавні Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський патріархати, а потім і інші Православні Автокефальні Церкви завжди вважали Українську Церкву невід’ємною частиною Московського Патріархату, поважаючи його право на те, щоб вся територія України перебувала в його церковної юрисдикції».

Однак сьогодні фанаріоти з таким станом речей, хоча пройшло вже більше ніж 300 років, не погоджуються. За їхніми твердженнями (які в даний момент активно транслюються українськими розкольниками), Київська митрополія завжди перебувала у віданні Фанара, оскільки в патріаршому і синодальному посланні від 1686 року підкреслено в якості умови, що Київський митрополит під час Божественної літургії повинен спочатку поминати ім’я Константинопольського патріарха, а тільки після цього – ім’я Патріарха Московського. Прихильники цього твердження підкреслюють, що Київська митрополія ніколи не передавалася Московському Патріархату остаточно і безповоротно, а Патріарша грамота від 1686 року мала лише тимчасовий характер.

Заперечуючи зазначену позицію, митрополит Никифор нагадує, що висловлене в грамоті бажання спочатку поминати ім’я Константинопольського, а потім ім’я Московського Патріарха «не має нічого спільного з адміністративними повноваженнями», оскільки «не поминання певного предстоятеля, а тільки право висвячувати єпископів і право судити єпископів визначають підпорядкування однієї Церкви юрисдикції іншої».

Не поминання певного предстоятеля, а тільки право висвячувати єпископів і право судити єпископів визначають підпорядкування однієї Церкви юрисдикції іншої.

Митрополит Никифор

Як доказ цієї тези митрополит Никифор наводить цитату «близького співробітника і радника вселенської патріархії Власія Фідаса», який ще до «української кризи» і зовсім з іншого приводу писав, що канонічна приналежність «нерозривно пов’язана з канонічним закріпленням права на висвячення й суд».

Але основним аргументом на користь того, що Фанар завжди визнавав передачу Київської Митрополії в юрисдикцію Московського Патріарха митрополит Никифор вважає так звані «Сінтагматіони».

«Сінтагматіон» являє собою список митрополій, архієпископій та єпископій і порядок їх черговості в рамках церковної юрисдикції Помісних Православних Патріархатів та Церков. У наш час вони видаються під найменуванням «Календар», «Диптихи», «Щорічник», «Офіційні положення», і «запис в них – це незаперечний доказ юрисдикційної приналежності митрополії». Отже митрополит Никифор стверджує, що «з 1686 року до 2018 року, всі "Типікони", "Календарі", "Диптихи" і "Щорічники" всіх Помісних Православних Автокефальних Церков (в тому числі, Константинопольського патріархату) вважали Україну частиною Руської Церкви».

Більш того, митрополит Никифор нагадав, що патріарх Варфоломій у своєму зверненні до українського народу від 26 липня 2008 року, сказав буквально наступне: «Вселенський Патріарх Діонісій IV після приєднання України до Росії і під тиском Петра Великого визнав за необхідне при тих обставинах її (України – Ред.) церковне підпорядкування Руській Церкві».

З 1686 року до 2018 року всі «Типікони», «Календарі», «Диптихи» і «Щорічники» всіх Помісних Православних Автокефальних Церков (в тому числі, Константинопольського патріархату) вважали Україну частиною Руської Церкви.

Крім того, в своїх листах до Патріарха Московського патріарх Варфоломій визнає за Руською Церквою щодо України «два основоположних права церковного підпорядкування: право висвячувати і право судити єпископів».

Далі, митрополит Никифор наводить свідчення декількох авторитетних істориків і богословів Константинопольського патріархату про приналежність Київської митрополії до Руської Церкви. Ми зустрічаємо імена хіофілакса Фанара і «прекрасного знавця патріарших документів» архімандрита Каллініка (Деліканіса), професора і протопресвітера Феодора Зісіса, професора Афінського університету архімандрита Василія Стефанида, митрополита Кітірського Варнави.

Але особливий інтерес представляє посилання на працю «почесного професора церковної історії та одного з ключових співробітників вселенської патріархії» Власія Фідаса, «який довгий час займав посаду декана в Інституті післядипломної освіти в області Православного богослов’я при Православному центрі Вселенського Патріархату в Женеві і був удостоєний Вселенським Патріархом звання "архонта і дідаскала Церкви"». Згідно з ним, «Константинопольський Патріарх Діонісій передав Київську митрополію до канонічної юрисдикції Патріархату Московського (+1687)», а Київський митрополит (поряд з Московським і Петербурзьким) бере участь в Синоді Руської Церкви в якості одного з трьох його постійних членів».

Також, у зв’язку з цим, митрополит Никифор цитує відомого православного богослова митрополита Калліста (Уера), який заявив, що «хоч я і митрополит Вселенського Патріархату, мене абсолютно не влаштовує позиція патріарха Варфоломія. При всій повазі до мого патріарху, я змушений сказати, що згоден з думкою Московського Патріархату про приналежність України до Руської Церкви».

Разом з тим, каже митрополит Никифор, навіть якщо передача Київської митрополії носила тимчасовий характер, то «в канонічній термінології Православної Церкви існують чітко визначені терміни, протягом яких допускається заява-протест про порушення юрисдикційних прав», і «після закінчення цих термінів Церква, юрисдикційні права якої порушені, не може звернутися з протестом до компетентних церковних органів для вирішення спору і відновлення своїх прав».

Йдеться про 17-те правило Четвертого Вселенського Собору і 25 правило Шостого Вселенського Собору. Згідно з ними «для юрисдикційних суперечок застосовується термін позовної давності в тридцять років». Але не в 330!

Виходячи з усього вищезазначеного, владика приходить до висновку, що «неканонічне привласнення Константинопольським патріархатом юрисдикційного права над територією України, а також надання Україні "автокефалії" представляють собою акт вторгнення на чужу канонічну територію і знаходяться в повному протиріччі зі священними канонами Православної Церкви, які не допускають порушення юрисдикційних кордонів і співіснування в одному просторі більш ніж однієї юрисдикції».

Неканонічне привласнення Константинопольським патріархатом юрисдикційного права над територією України, а також надання Україні «автокефалії» представляють собою акт вторгнення на чужу канонічну територію і знаходяться в повному протиріччі зі священними канонами Православної Церкви

Митрополит Никифор

Хто має право надавати автокефалію і за яких умов?

Наступна глава присвячена відповіді на питання про право і механізм надання автокефалії. Митрополит Никифор стоїть на тій позиції, що це право належить виключно всій повноті Православної Церкви.

Раніше, каже він, на цій же позиції стояв і патріарх Варфоломій, який в інтерв’ю від 2001 року грецькій газеті «Неа Еллада» говорив: «Автокефалія або автономія надаються усією Церквою рішенням Вселенського Собору. У тих випадках, коли з різних причин неможливо скликати Вселенський Собор, Вселенський Патріархат, як координатор всіх Православних Церков, надає автокефалію або автономію за умови їх згоди (всіх інших Православних Церков)».

Митрополит Никифор підкреслює, що подібної точки зору дотримувався і один з головних симпатиків Фанара митрополит Пергамський Іоанн (Зізіулас), який в грудні 2009 року підкреслював, що «якщо вселенський патріарх заручиться згодою Помісних Автокефальних Православних Церков, отримавши його в письмовому вигляді, він може сам підписати Патріарший Томос».

Уже згадуваний нами раніше «архонт» і «дідаскал» (вчитель – Ред.) Церкви Власій Фідас писав, що «Вселенський Собор або одностайна згода всіх Патріарших престолів, є канонічним інструментом проголошення автокефалії або автономії Церкви», а «будь-яка інша процедура є неканонічною і не тільки не служить єдності, але, навпаки, нехтуючи канонічною традицією, роз’їдає і руйнує єдність Церкви в праведній вірі і любові».

Митрополит Никифор нагадав також, що на передсоборних нарадах з підготовки Критського Собору були зафіксовані положення про «Автокефалію і спосіб її проголошення», які «підписали представники всіх Православних Церков». Згідно з цим документом, процедура надання автокефалії повинна включати в себе «прохання церковного органу про надання автокефалії, згода Матері-Церкви, від якої відокремлюється церковна єпархія-прохач автокефалії, і схвалення інших Православних Автокефальних Церков».

Це означає, стверджує владика, що «вселенський Патріарх міг прийняти до розгляду прохання про автокефалію тільки від церковної структури країни, що відповідає канонічним умовам», але «єдина канонічна церковна структура України (Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Онуфрієм) ні від кого не вимагала автокефалії , і ніколи не приймала будь-ким надану автокефалію».

Митрополит Никифор підкреслює, що «автокефалії Української Православної церкви домагалися, просили і отримали дві розкольницькі структури»: УПЦ КП «на чолі з позбавленим влади і підданим анафемі колишнім митрополитом Київським ченцем Філаретом Денисенком», і УАПЦ «на чолі з нерукоположенним Макарієм Малетичем, колишнім священиком РПЦ, «рукоположеним» в псевдоєпископа позбавленим влади дияконом Руської Церкви Вікентієм-Віктором Чекаліним, трагічної персоною з «багатою історією», який встиг побувати «православним» псевдоєпископом, уніатом, протестантським пастором, був засуджений судом за педофілію і отримує пенсію як божевільний в Австралії».

Взагалі, на думку владики Никифора, ПЦУ – «це збіговисько вивержених, підданих анафемі, самовисвячених і нерозкаяних розкольників», які отримали статус «автокефалії», «і все це – за наявності очолюваної митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм канонічної Православної Церкви, яка об’єднує переважну більшість православних християн України і зараз піддається нападкам і гонінням».

ПЦУ – це збіговисько вивержених, підданих анафемі, самовисвячених і нерозкаяних розкольників.

Митрополит Никифор

«Дійсно, чи можна залишатися безмовним перед лицем усіх цих еклезіологічно неприйнятних і антиканонічних подій, які нещодавно відбулися в Українській Православній Церкві?», – запитує ієрарх Кіпрської Церкви.

Про право апеляції на Фанар

Захисники позиції Фанара стверджують, що на підставі 28 правила Четвертого Вселенського Собору, а також 3, 4 і 5 правила Сардикійського Собору, Константинопольський Патріархат має канонічне право приймати апеляції від кліриків поза межами своєї юрисдикції, а отже, зняття анафеми з Денисенко і відновлення його « в сущому сані» – цілком законно.

Однак митрополит Никифор підкреслює, що, на думку Церкви, положення 3, 4 і 5 правил Сардикійського Собору стосуються привілеїв, які були надані єпископу Риму (а тепер – патріарху Константинопольському) «тільки щодо підлеглих йому єпископів та іншого духовенства, а не наділення його верховною церковною юрисдикцією». Іншими словами, глава Фанара «має особливий привілей приймати апеляції, але тільки від єпископів і інших кліриків підлеглих йому Церков, якими є Церкви Фракії, Понту й Асії».

У свою чергу, фанаріоти посилаються і на 9 і 17 правило Четвертого Вселенського (Халкідонського) собору, стверджуючи, що нібито вони делегують Константинопольському патріарху повноваження приймати звернення від кліриків не тільки від підлеглих йому Церков, але також і від інших Патріарших престолів і Помісних Автокефальних Церков, які не підкоряються його церковній юрисдикції. Однак, каже митрополит Никифор, згідно святому Никодиму Святогорцю, «Константинопольський предстоятель не має влади діяти в єпархіях та областях інших патріархів», а згідно з відомим православним каноністом Зонарою, «не над усіма взагалі митрополитами поставляється суддею Константинопольський патріарх, але тільки над підлеглими йому».

Таким чином, кіпрський ієрарх приходить до висновку, що «Константинопольський патріарх не має привілею вищої церковної юрисдикції», а «судова ухвала будь-якого священного патріаршого собору (як у випадку з постановою про анафему Денисенко, винесеною Собором РПЦ, – Ред.), є незворотньою і може бути оскаржена тільки через Вселенський Собор».

Для відновлення канонічної гідності українських розкольників, а також для прийому їх до церковного спілкування, вважає владика, потрібні покаяння і «готовність повернутися до спілкування з Церквою, від якої вони відкололися, тому що відновлення спілкування з усім Православ’ям відбувається через відновлення спілкування з їх Помісною Церквою».

Крім того, митрополит Никифор впевнений, що «Макарія, і його сподвижників потрібно заново хіротонізувати», тому що спілкування з ними – «це не питання моральної чистоти деяких людей, а онтологічна відсутність самого внутрішнього ядра архиерейства», так як «мова йде не про моральне, а про онтологічне «осквернення» єпископату на всеправославному рівні».

Чи мала РПЦ право розривати євхаристійне спілкування з Фанаром?

З вуст деяких прихильників дій Константинопольського Патріахату неодноразово звучать слова про те, що Руська Церква не мала права розривати євхаристійне спілкування з Фанаром – мовляв, це порушує закон єдності і любові. Але, відповідаючи цим «запізнілим обвинувачам» РПЦ, митрополит Никифор підкреслює, що «першим учителем в цьому питанні є сам патріарх Варфоломій, який припинив спілкування в Таїнствах з пріснопам’ятним Архієпископом Афінським Христодулом тому, що Блаженніший Архієпископ наважився скликати Архієрейський Собор Елладської Православної Церкви, який обрав без патріаршої згоди трьох нових митрополитів в єпархії так званих «нових Земель». Тобто, спілкування було припинено не через догматичні, каже владика, а виключно через адміністративні причини.

Крім того, він нагадав про припинення євхаристійного спілкування між Фанаром і Єрусалимським Патріархатом, а також вказав на «тривалий, на жаль, евхаристійний розрив між Антіохійським і Єрусалимським Патріархатом».

Таким чином, упевнений митрополит Никифор, «розрив євхаристійного спілкування між двома Церквами в тому випадку, коли він буває викликаний догматичними причинами або порушенням божественних і священних канонів, не тільки дозволяється, а й пропонується як самими священними канонами, так і віковою церковною практикою».

Про соборність Церкви і «папські» претензії Фанара

«На тлі всіх цих подій навколо українського питання спливла ще одна нова неканонічна претензія на те, що для світового Православ’я Архієпископ Константинопольський і Вселенський Патріарх не є"першим серед рівних" , а"першим без рівних". Цим фактом "першість служіння" замінюється на "першість влади", що призводить до порушення принципу соборності, споконвіку чинного у Православній Церкві», – пише владика Никифор.

На думку архієрея, текст українського Томосу, в якому «митрополит Київський» визнає як главу патріарха Константинопольського з припискою, що так чинять і інші патріархати, не має ніяких історичних, догматичних і канонічних підстав.

Митрополит Никифор, наводячи численні цитати зі святих отців і Святого Письма, приходить до висновку, що «"першості" на всесвітньому рівні не існує, за винятком головування на соборах» і «жоден з предстоятелів, патріархів чи голів Автокефальних Церков не може замінити єдиного вічного Главу Церкви, Господа нашого Ісуса Христа».

Він нагадує, що з цією тезою погоджувався і Константинопольський патріархат. Наприклад, в патріаршому окружному посланні від 1895 року, підписаному патріархом Анфімієм і членами Синоду Фанара, сказано, що «Єдиний вічний Початковождь і безсмертний Глава Церкви Господь наш Ісус Христос...».

Саме тому одностороннім рішенням патріарха Варфоломія про визнання ПЦУ «принцип соборності, який є основоположним в управлінні Православною Церквою, поступився місцем принципу самовільної і деспотичної влади одного – Вселенського Патріарха Варфоломія».

Одностороннім рішенням патріарха Варфоломія про визнання ПЦУ «принцип соборності, який є основоположним в управлінні Православною Церквою, поступився місцем принципу самовільної і деспотичної влади одного – Вселенського Патріарха Варфоломія».

Митрополит Никифор

Митрополит Никифор підкреслює, що «в Православній Церкві немає папської системи, згідно з якою Папа вирішує (definimus), а інші підкоряються». Всі рішення в Православній Церкві приймаються виключно соборно, а оскільки питання про дарування Томосу ПЦУ було вирішено одноосібно Патріахом Варфоломієм, то на «інтронізації» Думенко і «не був присутній жоден Предстоятель іншої Православної Автокефальної Церкви або його представник». Владика вказує, що в церковній історії безпрецедентним є те, що протягом цілого року жодна Православна Церква не визнавала «псевдоавтокефалію» ПЦУ, «яка антиканонічним чином була надана маргінальній групі розкольників».

Який вихід із ситуації пропонує митрополит Никифор?

Єдиний канонічний спосіб відновити внутрішню єдність нині розділеного Церковного тіла Української Православної Церкви, яка проходить через важкі випробування – це поважати принцип соборності і терміново скликати Всеправославний Собор», – впевнений кіпрський ієрарх.

Другий варіант розвитку подій – «збори предстоятелів Православних Церков», під час якого, «не піддаючись впливу іноземних політичних сил і втручанню геостратегічних і геополітичних інтересів», православні ієрархи повинні «продемонструвати свою архієрейську мудрість, подолати егоїзм, владолюбство і марнославство, і в дусі жертовної любові, без суперечок і конфліктів, попрацювати над вирішенням українського церковного питання відповідно до священних канонів і багатовікової церковної практики».

Ну і «як третій варіант ми бачимо спробу відновити дискусію між представниками Православних Церков з питання автокефалії, тобто щодо того, як повинна надаватися автокефалія, і як повинен підписуватися Томос про автокефалію». Коли ж ці зусилля увінчаються успіхом, то тоді і має бути скликаний «Всеправославний Собор для остаточного затвердження узгодженого і безвідкличного рішення церковного українського питання, заснованого на нових даних і завжди відповідно до священних канонів і багатовікової церковної практики».

Митрополит Никифор вважає, що вихід з «глухого кута», в який Церква була поставлена неправомочними діями патріарха Варфоломія, може здійснитися лише після соборних рішень і передуючого їм діалогу. «Діалог – це єдине протиотрута від абсурдного і егоїстичного марнославства, що підриває єдність Православ’я. Тільки через діалог можна придушити егоїстичні нав’язливі ідеї та досягти церковної єдності і миру», – упевнений владика.

У цьому сенсі, йому здається дуже дивною позиція патріарха Варфоломія, який без сумнівів йде на діалог з католиками і представниками інших релігій, але категорично відмовляється від діалогу з православними Предстоятелями. «Замість цього, на жаль, в кулуарах вселенської патріархії розробляється теорія про те, що вселенський патріархат зробив перший крок, курс визначений однозначно, і в кінцевому підсумку призведе до визнання ПЦУ», а нинішня криза порівнюється з «хмарою піднятого пилу, і він пройде».

Однак, вважає владика, «без діалогу проблеми не вирішуються, навпаки, вони ростуть і загрожують задушити нас», а «болючий розкол, назавжди вдарить по Православній Вселенській Церкві».

Висновок

У висновку владика пише, що Православна Церква заснована на соборності, а не на відокремленій, абсолютній першості, якою «є, з нашого погляду, нова спокуса папізму».

Перед обличчям цієї небезпеки, каже він, «моя архієрейська совість не дозволяє мені безмовно прийняти трагічні нав’язливі ідеї і катастрофічні помилки, які остаточно розділять світове Православ’я». Владика запевняє, що «не будучи пов’язаним путами націоналізму», він буде «проповідувати істину всюди і завжди, не боячись наслідків з боку влади нашого часу, релігійних і політичних». Він нагадав слова поета Діонісія Соломоса, згідно з якими «Ми повинні вважати національним те, що істинно».

«Для мене, – пише владика, – найбільш близька позиція, згідно з якою християни повинні вище своєї земної вітчизни ставити нашу Небесну батьківщину і її земний прояв – Церкву, членами і громадянами якої є ми всі, незалежно від расового та етнічного походження: греки, росіяни , серби, болгари, грузини, румуни, араби. Ми всі члени одного Тіла Христового, яким є Церква, і у Христі "немає вже юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви єдині у Христі Ісусі" (Гал. 3, 28)»

Читайте також