Пародія на аргумент: відповідь архонту Фанара на захист Черкаського ієрарха
У вересні 2026 року митрополит Черкаський і Канівський Феодосій дав велике інтерв'ю грецькому агентству Romfea, яке для грецьких читачів прозвучало незвично різко. Архієрей розповів про кримінальні справи проти єпископів УПЦ, про захоплення кафедрального собору в Черкасах, про мобілізацію клириків на фронт і про процедуру позбавлення Київської Митрополії юридичного статусу. Серед іншого він нагадав, що ще до вигнання із собору звертався до Патріарха Варфоломія прямо з вівтаря обложеного храму. Він просив зупинити тих, кого Константинополь визнав канонічною Церквою: саме представники ПЦУ стояли за захопленням черкаського собору, і саме до них він зрештою перейшов. Відповіді від Патріарха Варфоломія не було.
Натомість відповідь прийшла з іншого боку. На платформі Substack з'явилася стаття архонта Вселенського Патріархату Ілії Дам'янакіса «A Parody of Canonical Order». Потім її передрукували різні ресурси, зокрема в українському перекладі. Автор добре відомий у греко-американському середовищі. Він іконописець із Флориди, засновник парафії святих Рафаїла, Миколая та Ірини в Палм-Харборі і багато років публічно захищає Вселенський Патріархат. Його сайт прямо заявляє, що присвячений «захисту релігійної свободи» і підтримці Константинопольської Церкви. Це варто запам'ятати: до цього ми ще повернемося.
Статтю архонта можна було б залишити без уваги, як залишають багато написаного в запалі церковної полеміки. Однак її розтиражували численні ЗМІ. До того ж у ній містяться дві тези, які за всієї своєї зовнішньої логічності несуть у собі велику небезпеку.
Перша: якщо УПЦ просить Патріарха Варфоломія втрутитися і зупинити захоплення її храмів, значить, вона визнає його юрисдикцію над Україною. Друга: обмеження релігійної свободи допустимі, якщо вони продиктовані міркуваннями національної безпеки. Обидві тези заслуговують на розгляд. Якщо прийняти їх безумовно, вони вдарять насамперед по самій Константинопольській Церкві.
Теза перша: прохання як визнання юрисдикції
Міркування архонта зовні логічне: хто просить про захист, той визнає владу того, до кого звертається. Митрополит Феодосій просив Патріарха Варфоломія втрутитися – отже, визнав його канонічну владу над собою і своєю паствою.
Але тут змішані дві різні дії. Одна справа – просити когось вжити владу над тобою, і зовсім інша – просити його навести лад серед власних підлеглих. Митрополит Феодосій не просив Патріарха судити його і не апелював до суду Фанара. Він не просив висвятити йому вікаріїв або затвердити статут Черкаської єпархії.
Ні, митрополит Феодосій просив Патріарха вплинути на тих, кого сам Патріарх визнав канонічною Церквою. Це ті, кому він сам дарував Томос і кого цим Томосом назвав «нашою духовною донькою» (Патріарший і Синодальний Томос від 6 січня 2019 року: «Ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою»).
Тут достатньо дочитати цей Томос до кінця. Він зберігає за всіма архієреями і клириками ПЦУ «право на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати остаточні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков». З усіх значущих питань церковного, догматичного і канонічного характеру він зобов'язує Київського митрополита «звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу». Права Престолу на Екзархат в Україні та ставропігії при цьому зберігаються «незменшеними».
Іншими словами, у Патріарха Варфоломія є реальні важелі влади над ПЦУ, і вони чітко прописані в Томосі. Це суд над її клириками, обов'язкове звернення з важливих питань, власний Екзархат і ставропігії на території України. Припустимо, клирик ПЦУ веде натовп на захоплення храму, як це було в Черкасах (і не тільки там). Патріарх може, не виходячи за межі власного Томосу, вимагати від нього припинити беззаконня, а в разі відмови застосувати канонічні заходи.
Просячи Патріарха вгамувати власних клириків, митрополит Феодосій визнає його владу над ПЦУ (що й так очевидно), а зовсім не над УПЦ.
Церковна історія знає безліч подібних звернень, і ніхто ніколи не виводив із них визнання чужої юрисдикції. У 370-ті роки святитель Василій Великий неодноразово писав на Захід: Римському єпископу Дамасу та єпископам Італії і Галлії. Він благав їх втрутитися у справи Сходу, роздертого аріанським насильством. Листи 70, 90, 92 і 243 у зібранні його послань повні прохань про допомогу. Жоден православний каноніст, включно з каноністами Константинопольської школи, не стверджував, що цими листами Василій визнав юрисдикцію Риму над Каппадокією. Навпаки, ці листи наводять як приклад того, що Схід просив у Заходу підтримки, залишаючись при цьому самостійним.
Ще виразніший приклад святителя Іоанна Златоустого, Архієпископа Константинопольського. Скинутий у 404 році за прямої участі імператорської влади, він звернувся до Папи Римського Інокентія I з посланням. Текст зберігся у Палладія в «Діалозі про життя Златоустого» та в Патрології Міня (PG 52, col. 529–536). Златоустий просив Рим засудити те, що сталося, і не визнавати його наступника.
І ось що важливо: православні полемісти, зокрема константинопольські, завжди наполягали, що звернення Златоуста до Риму не було визнанням папської юрисдикції над Константинополем. Це було проханням до брата, а не до пана. На якій же підставі звернення митрополита Феодосія до Патріарха Варфоломія слід тлумачити інакше? Або обидва звернення означають визнання юрисдикції – і тоді Константинополю доведеться визнати над собою владу Риму. Або жодне з них такої влади не означає. Третього не дано.
Є й зовсім просте міркування, зрозуміле без жодної каноністики. Посол однієї країни може заявити протест уряду іншої країни щодо дій громадян цієї країни. Ніхто не вважає, що він тим самим визнав юрисдикцію цього уряду над своєю країною. Він лише визнає, що чужі громадяни підпорядковуються чужому уряду.
Якщо говорити зовсім просто, митрополит Феодосій попросив Патріарха угамувати тих, кого Патріарх сам назвав своєю духовною дочкою. Хто створив структуру, той і несе за неї відповідальність. Це не визнання влади, а логічне нагадування про відповідальність.
Теза друга: національна безпека як виправдання гонінь
Друга теза архонта ще небезпечніша, причому не для УПЦ, а для всіх Помісних Церков. Зі статті Дам'янакіса випливає, що обмеження щодо Церкви прийнятні, якщо їх запроваджують під приводом національної безпеки. Автор, судячи з усього, не помітив, до чого веде ця думка, якщо довести її до кінця.
Почнемо з права, якщо вже архонт живе в країні, де до права ставляться серйозно.
Україна бере участь у Європейській конвенції про захист прав людини з 1997 року. Стаття 9 Конвенції гарантує свободу релігії. Її друга частина перелічує підстави, за якими ця свобода може бути обмежена: суспільна безпека, громадський порядок, здоров'я, моральність, права і свободи інших осіб. Національної безпеки в цьому переліку немає, і це не випадковість і не прогалина. У статтях 8, 10 і 11 Конвенції національна безпека як підстава для обмежень присутня, а в статті 9 її немає.
Європейський суд з прав людини у справі Nolan and K. v. Russia (заява № 2512/04, постанова від 12 лютого 2009 року) прямо вказав: автори Конвенції свідомо виключили національну безпеку з числа підстав для втручання у свободу віросповідання. Держава може обмежувати діяльність конкретних осіб за конкретні злочини. Але обмежувати саму релігійну свободу, посилаючись на інтереси національної безпеки, вона не може. Саме цей принцип і пропонує скасувати архонт.
Тепер про історію, на яку архонт особливо любить посилатися. 10 квітня 1821 року, у день Пасхи, Патріарха Константинопольського Григорія V повісили на воротах Патріархії. Османська влада звинувачувала його в тому, що він не зумів утримати в покорі православну паству, яка повстала в Мореї, і як етнарх несе відповідальність за заколот. Для османської держави це було питання національної безпеки в чистому вигляді: тривала війна, а глава громади, з якої вийшли повстанці, становив загрозу. Якщо прийняти логіку архонта, султан Махмуд II діяв правомірно. Церква, звісно, думає інакше. Вона прославила Григорія V як священномученика, і його мощі спочивають у кафедральному соборі Афін. Ніхто з православних християн не вважає, що «привід безпеки» хоч на йоту виправдовує ту шибеницю.
Підемо далі. У 1971 році турецька держава закрила Богословську школу на Халкі. Після рішення Конституційного суду про заборону приватних вищих навчальних закладів школу, яка готувала клір для Патріархії з 1844 року, визнали такою, що не відповідає державній системі освіти. Відтоді Анкара погоджується на її відкриття лише під егідою державного університету. Як заявила турецька делегація в ОБСЄ, «турецьке законодавство вимагає, щоб релігійна освіта проходила під наглядом держави».
26 червня 2007 року Касаційний суд Туреччини постановив, що Патріархія не має права на титул «Вселенський» і не володіє правосуб’єктністю. Суд назвав її лише релігійним органом грецької меншини, повністю підпорядкованим турецькому праву. Рішення обґрунтували Лозаннським договором 1923 року. Того ж року Патріарху загрожувало переслідування за статтею 219 Кримінального кодексу лише за вживання слова «Вселенський». У липні 2025 року міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан у листі парламенту заявив, що титул «Вселенський» не має правового значення ні в Туреччині, ні в міжнародному праві. За його словами, Патріархія обмежена релігійними потребами грецької меншини.
Усе це турецька сторона незмінно обґрунтовує Лозаннським договором, державним суверенітетом і вимогами турецького закону. У націоналістичній риториці саму діяльність Патріархії турки відкрито називають загрозою основам Республіки. І саме Орден архонтів, до якого належить автор статті, рік за роком веде кампанію проти цих обмежень, називаючи їх порушенням релігійної свободи.
Венеційська комісія Ради Європи у висновку CDL-AD(2010)005 від 12–13 березня 2010 року прямо вказала: будь-яке втручання у право Патріархії на її історичний титул було б порушенням автономії Церкви за статтею 9 Європейської конвенції. Патріархія й сама зверталася до Страсбурзького суду. У справі Fener Rum Patrikliği (Ecumenical Patriarchy) v. Turkey (скарга № 14340/05, постанова від 8 липня 2008 року) вона домоглася визнання того, що Туреччина порушила її права, забравши сирітський притулок на Принкіпо. Отже, Вселенський Патріархат на практиці виходить із того, що держава не має права прикриватися своїми законами й інтересами, порушуючи права Церкви. Дивно було б, якби його архонт виходив із протилежного.
Виникає незручне питання. Якщо обмеження релігійної свободи є прийнятними в ім'я національної безпеки в Києві, чому вони неприйнятні в Стамбулі?
Якщо Україна має право позбавляти юридичного статусу Київську Митрополію УПЦ, тому що вважає її пов'язаною з ворожою державою, чому Туреччина не має права чинити так само з Патріархією?
Анкара десятиліттями вбачає у Греції суперника і може вважати Патріархію пов'язаною з нею.
Архонт, сам того не бажаючи, вручив Анкарі готовий аргумент у боротьбі проти Константинопольського Патріархату. І православним християнам варто розуміти, що одного дня цей аргумент може бути пред'явлений саме Фанару.
Що кажуть отці
Церковна традиція висловилася з цього питання задовго до Європейської конвенції, і висловилася однозначно. Давньохристиянський письменник Тертуліан у посланні до проконсула Африки Скапули писав: «За людським правом і природною свободою кожен може шанувати те, що вважає за потрібне; і релігія одного не шкодить і не допомагає іншому. Не справа релігії примушувати до релігії, яка має бути прийнята добровільно, а не силою».
Лактанцій, вихователь Криспа, сина імператора Константина, писав у «Божественних настановах»: «Ніщо не є настільки добровільним, як релігія: якщо душа того, хто приносить жертву, відвернута, то релігії вже немає, вона знищена».
Але найважливіше свідчення належить святителю Афанасію Великому, який краще за багатьох знав, що таке гоніння під приводом державної користі.
В «Історії аріан» він наводить лист святителя Осії Кордубського імператору Констанцію, який вимагав від єпископів підписати засудження Афанасія заради «миру в імперії»: «Не втручайся у справи церковні і не давай нам щодо них наказів, але краще сам вчися цього в нас. Тобі Бог вручив царство, а нам довірив справи Церкви». У тій самій книзі сам Афанасій формулює принцип, який варто було б вивчити всім, хто розмірковує про «приводи»: «Істина проголошується не мечами, не стрілами, не через воїнів, а переконанням і порадою».
Констанцій теж вважав, що діє в інтересах держави. Аріани теж запевняли, що православні сіють смуту. Але Церква прославила не Констанція.
Канони про межі, які не можна переступати
Архонт назвав свою статтю «Пародією на канонічний порядок». Доречно згадати, що цей порядок говорить про найголовніше питання, а саме про межі Церков.
34-те Апостольське правило встановлює, що єпископи кожного народу повинні знати першого серед них і нічого не робити без його розсудження. Але й перший нічого не робить без розсудження всіх. 2-е правило Другого Вселенського Собору забороняє єпископам поширювати владу на Церкви за межами своєї області. Воно приписує, щоб «Церкви Божі в іноплемінних народів» управлялися «за звичаєм, що зберігається від отців».
8-ме правило Третього Вселенського Собору було прийняте у справі Кіпрської Церкви. Антіохія намагалася підпорядкувати її собі на тій підставі, що Кіпр адміністративно належав до Антіохійського діоцезу. Собор став на бік Кіпру і заборонив будь-якому єпископу «захоплювати іншу область, яка раніше і від самого початку не була під рукою його або його попередників». Мета заборони в правилі названа прямо: щоб «під виглядом священнодійства не закрадалася зарозумілість мирської влади» (ἐξουσίας τῦφος κοσμικῆς). Ця формула народилася на Кіпрі, і в Нікосії її пам'ятають досі. Та сама думка звучить у 22-му правилі Антіохійського Собору: єпископ не повинен входити в чуже місто і чинити там щось без волі місцевого єпископа.
Є й правила, що прямо стосуються участі держави в церковних справах.
30-те Апостольське правило гласить: якщо єпископ, скориставшись мирськими начальниками, отримає через них церкву, нехай буде звергнутий і відлучений.
3-тє правило Сьомого Вселенського Собору оголошує недійсним будь-яке обрання єпископа, пресвітера чи диякона, здійснене мирськими начальниками (Πᾶσαν ψῆφον γινομένην παρὰ ἀρχόντων… ἄκυρον μένειν).
12-те правило Четвертого Вселенського Собору забороняє розділяти одну церковну область на дві через звернення до державної влади.
В Україні храми передаються від однієї юрисдикції іншій рішенням місцевих рад. Щодо Київської Митрополії УПЦ запущена процедура позбавлення статусу за законом № 3894-IX, який набув чинності 23 вересня 2024 року. На цьому тлі всі ці правила звучать так, ніби їх написали не півтори тисячі років тому, а вчора.
Про тон і про дрібниці
Читач, який відкриє статтю архонта, помітить одну деталь: митрополита Феодосія названо в ній Херсонським. Дрібниця, але дуже показова. Черкаси і Херсон знаходяться в різних регіонах країни, і це різні єпархії з різною долею. Херсонська єпархія сьогодні опинилася по обидва боки фронту. Черкаська пережила захоплення собору, і над її правлячим архієреєм не перший рік тривають суди. Автор взявся судити про канонічну ситуацію в Україні і плутає кафедру єпископа, про якого пише. Це не просто описка. Це ознака того, що предмет суперечки відомий автору з чужих переказів. З Флориди що Черкаси, що Херсон – усі «на одне лице».
Окремо варто відзначити й зарозумілий, поблажливий тон статті. Ми говоримо про це не для того, щоб відповісти тим самим. Саме такий тон щодо християн, яких переслідує влада, викликає в нормальної людини інстинктивне відторгнення.
Митрополит Феодосій багато місяців провів під домашнім арештом, його судять, під час захоплення собору він отримав струс мозку після удару палицею від «віруючого» ПЦУ. Можна не погоджуватися з його еклезіологією, можна оскаржувати його оцінки різних рішень. Але людина, яка сидить у комфорті й пише про єпископа, що перебуває під судом у воюючій країні, мала б дотриматися хоча б мінімальної міри поваги. Церква завжди зберігала її до стражденних і ставилася до їхнього страждання з благоговінням, незалежно від того, хто правий у суперечці. Схоже, отців Церкви архонт читав набагато менше, ніж українські ЗМІ.
Що втрачають греки
Тут доведеться сказати дещо неприємне для грецького читача. Він небайдужий до церковних справ і тому має право це почути.
Багато хто в Греції та на Кіпрі щиро співчувають УПЦ в тій ситуації, в якій вона опинилася останніми роками. Але день у день у грецький інформаційний простір вливається одна й та сама думка. Нібито УПЦ «не справжня» Церква, до неї застосовний інший підхід, ніж до інших Церков, і її переслідування – це не гоніння, а відновлення порядку. Стаття архонта – лише один із прикладів цього потоку. Поступово люди до цієї думки звикають. Зростає нерозуміння того, що відбувається, і те, що вчора викликало б протест, сьогодні викликає лише знизування плечима.
Але так втрачається не лише співчуття до УПЦ. Так втрачається дещо набагато важливіше: здатність відрізняти гоніння від порядку, хто б не був гнаним. Грецький народ віками вмів це робити. Він умів це в 1821 році, у 1922 році в Малій Азії, у 1955 році після погрому в Константинополі, у 1974 році на Кіпрі. Народ, який сам знає, що таке бути гнаним за віру і за ім'я «християнин», не повинен дозволяти переконати себе, що гоніння буває правильним, якщо його пояснили міркуваннями «державної безпеки».
Естонський прецедент
Тут варто згадати про один прецедент, який у Фанарі не люблять згадувати. У 1996 році через Естонію Москва перервала євхаристійне спілкування з Константинополем, і розрив тривав три місяці. Потім у Цюриху сторони домовилися, що на одній території співіснуватимуть дві юрисдикції, і спілкування відновили. Ніхто не вийшов із цієї угоди переможцем, але Церква зберегла мир. Цей прецедент показує, що Патріарх Варфоломій уміє шукати компроміс, коли хоче.
У нього є всі можливості зробити те, про що просив митрополит Феодосій. Він може публічно закликати припинити захоплення, вимагати від клиру ПЦУ утримуватися від насильства і застосувати канонічні заходи до найагресивніших. У канонічному сенсі це йому нічого не коштує, адже ПЦУ й так підпорядкована йому за Томосом. Але це дуже дорого коштує йому репутаційно. Це означало б визнати, що структура, створена у 2018 році, вийшла з-під контролю.
Замість висновку
Стаття архонта Іллі називається «Пародія на канонічний порядок». Пародія дійсно наявна, тільки це пародія не на порядок, а на аргумент. Із прохання про допомогу виводиться підпорядкування. Із державної доцільності виводиться право на гоніння. Із поваги до Патріарха виводиться обов'язок виправдовувати все, що робиться під його омофором. Нічого із цього канонічний порядок не знає. Він знає 8-е правило Ефеського Собору про зухвалість мирської влади та 30-е Апостольське правило про єпископів, які отримують храми через начальників. Він знає слова Осії Кордубського про те, що царство вручене одним, а Церква іншим. Хотілося б, щоб захисники Великої Церкви пам'ятали про це хоча б так само добре, як пам'ятають про школу на Халках.
