Лайка замість канонів: навіщо ПЦУ назвала Патріарха Кирила єретиком
Заява синоду ПЦУ від 19 листопада 2026 року, яка оголосила Патріарха Кирила єретиком, з'явилася за одинадцять днів до зустрічі Предстоятелів на Фанарі. Що це за документ і наскільки серйозним його можна вважати?
19 листопада 2026 року в Києві відбулося засідання синоду ПЦУ, за підсумками якого було оприлюднено текст під назвою «Заява про антицерковну та єретичну діяльність Кирила (Володимира Гундяєва), глави Московської патріархії». Зрозуміло, що дату обрано невипадково, і сам текст цього не приховує: він починається зі згадки про те, що його адресат сягнув вісімдесятиріччя. Саме 20 листопада 2026 року в Москві відбуваються урочистості з нагоди 80-річчя Патріарха Кирила, і заяву писали під цю дату. Але не лише (про це – нижче).
Зміст документа зводиться до кількох тверджень. Патріарха Кирила названо нащадком Несторія, монофелітів та іконоборців. Його книгу «Війна. За межами видимих причин і наслідків» оголошено викладом нечестивого вчення, язичницького та маніхейського за духом. Йому ставлять у провину проповідь 2022 року про смерть на війні, що змиває гріхи, і документ Синоду Руської Церкви про прийняття вірян з українських розкольницьких структур. Завершується текст зверненням до Патріарха на «ти», біблійною формулою з Послання Юди та грецьким вигуком «Анаксіос», тобто «недостойний». Однак головне, чим шокує документ, – це його стиль, підкреслено глузливий та образливий. Це скоріше памфлет, ніж серйозний богословський чи канонічний текст.
Питання, питання не в тому, наскільки різко написано заяву, а в тому, що вона собою являє з погляду церковного права, історії та простої логіки.
Документ без канонів і без вироку
Звинувачення в єресі в церковній традиції має сувору форму. Спершу називається догмат, який порушено, потім наводяться справжні слова обвинуваченого, далі вказується собор, який таке вчення вже засудив, і, якщо потрібно, ставиться питання про скликання нового. У заяві ПЦУ від 19 листопада немає нічого з перерахованого. У ній немає жодного посилання на канони, порушені Патріархом, жодної цитати з книги із зазначенням сторінки, жодного догмату, якому суперечить вчення Патріарха Кирила (не сказано навіть, що це за вчення і в чому його суть). Вселенські собори згадано одним словом, без зазначення, який із них і яким визначенням засудив те, що приписується Патріарху Кирилу.
Немає в тексті й якогось рішення. Синод ПЦУ нікого не відлучає, нікого не викликає на суд, ні до кого не звертається з проханням про розгляд нового «єретичного вчення». Це особливо помітно при порівнянні з документом чотирирічної давнини.
27 липня 2022 року той самий орган ПЦУ надіслав звернення Патріарху Варфоломію та Предстоятелям Помісних Церков із трьома проханнями: засудити доктрину «русского мира» як єретичну, визнати дії Патріарха Кирила на канонічній території Александрійського Патріархату розкольницькими та позбавити його права обіймати Московський престол. Як би не оцінювати звернення чотирирічної давнини, йому не можна відмовити в процедурній логіці: у ньому були звинувачення, адресат і конкретне прохання.
За чотири роки про будь-який розгляд цього прохання публічно не повідомлялося. І що цікаво, нова заява ПЦУ про звернення 2022 року навіть не згадує його, обмежуючись загальною фразою про те, що синод знову свідчить про свою позицію. Іншими словами, у 2022 році ПЦУ просила суду, а у 2026-му, не дочекавшись його, проголосила підсумок сама, оминувши і слідство, і розгляд.
Є в тексті й фактична недбалість. Документ Синоду Руської Церкви про прийом вірян з українських розкольницьких структур датований у заяві ПЦУ 2 жовтня 2026 року, тоді як журнал за номером 83 було прийнято на засіданні Священного Синоду РПЦ 22 жовтня. Помилка дрібна, але для тексту, який звинувачує Предстоятеля Помісної Церкви в єресі, вона показова, адже свідчить, що документ не вичитували навіть на елементарному рівні дат.
Що саме цитує «синод» ПЦУ
Головним речовим доказом у заяві слугує книга «Війна. За межами видимих причин і наслідків», що вийшла у Видавництві Московської Патріархії наприкінці липня 2026 року. Тут потрібно розрізняти три шари тексту, які в заяві ПЦУ змішані.
Перший шар становить видавнича анотація. Формули про метафізику війни, про її спокутне значення, про метафізичні рубежі та цілепокладання Росії, з яких «синод» починає звинувачення, взято з анонсу видання, розісланого пресслужбою, і саме в такому вигляді розійшлися по новинах. Просто для інформації нагадаємо «синодалам» ПЦУ, що анотацію пише видавець, і будувати на ній звинувачення в єресі – приблизно те саме, що судити про богослов'я автора за адресою друкарні, в якій.
Другий шар становить сама книга, і з нею справа складніша. За розбором історика Іллі Веняєвкіна, це не авторський трактат: редактори змонтували її з фрагментів проповідей, доповідей і виступів різних років, причому один розділ може складатися з п'яти уривків, виголошених з 2022 по 2024 рік, а матеріали підготував сторонній укладач. Слова в книзі належать Патріарху, але композиція, порядок і сусідство фраз належать редактору, а контекст кожного виступу при такому монтажі втрачається.
Виводити з редакторського склеювання цілісне «вчення» і оголошувати його єрессю, не розібравши кожну проповідь окремо, методологічно не можна. Для цього потрібно брати кожну проповідь цілком, з датою і приводом, і розглядати її в контексті. Цього зроблено не було.
Показове й інше. Набір докорів у заяві ПЦУ майже дослівно повторює журналістський переказ книги: зникнення межі між мучеником і солдатом, слово «співрозп'яття», пояснення відсутності перемоги недостатньою мобілізацією. Усі ці пункти є в рецензії, опублікованій ще в серпні, і створюється враження, що автори заяви ПЦУ працювали не з книгою, а з газетними публікаціями про неї.
Третій шар становлять тексти, які до книги не належать. Це проповідь Патріарха Кирила 25 вересня 2022 року, де про загибель під час виконання військового обов'язку сказано, що така жертва змиває всі гріхи, і Наказ Всесвітнього руського народного собору, затверджений 27 березня 2024 року, де так звану «військову операцію» проти України названо священною війною. Ці тексти справжні, і саме про них має сенс говорити по суті. Але Наказ ВРНС ухвалено громадською організацією, а не Архієрейським собором РПЦ і не її Синодом, тож віровчительним документом Руської Церкви він точно не є. Про проповідь мова піде нижче.
Єресіархи з константинопольської кафедри
Найнеочікуваніше місце заяви пов'язане з «родоводом», який ПЦУ вибудовує щодо Патріарха Кирила. Його названо нащадком єресіарха Несторія, монофелітів Сергія, Пірра, Павла і Петра, іконоборців Анастасія, Костянтина і Никити.
Список складено так, щоб звучати грізно, але в усіх перелічених у ньому людей є одна спільна риса, на яку автори не звернули уваги (найімовірніше, через необізнаність): усі перелічені єресіархи обіймали Константинопольську кафедру.
Несторій був архієпископом Константинополя і був засуджений Третім Вселенським собором в Ефесі у 431 році. Сергій, Пірр, Павло і Петро були Патріархами Константинопольськими у VII столітті, і Шостий Вселенський собор анафематствував як монофелітів саме чотирьох константинопольських Патріархів, а разом із ними, серед інших, папу Гонорія і Патріарха Антіохійського Макарія.
Анастасій, Костянтин і Никита були Патріархами Константинопольськими іконоборчого часу, які йшли один за одним у VIII столітті, і були засуджені Сьомим Вселенським собором. Якщо укладачі заяви ПЦУ про це не знали, то radimo їм ознайомитися з історією цих соборів, яку докладно викладено в О. П. Лебедєва.
Отже, вісім імен із восьми належать предстоятелям Константинопольської Церкви. Якщо розуміти слово «нащадок» у тому значенні, в якому його зазвичай розуміють у церковній історії, тобто як спадкоємність за кафедрою, то перед нами перелік попередників Патріарха Варфоломія, а не Патріарха Кирила. Московська кафедра до цих людей не має жодного стосунку ні історично, ні географічно, ні, так би мовити, богословськи.
Можна заперечити, що автори могли мати на увазі духовну спорідненість. Але тоді потрібно показати, в чому вона полягає. Несторія було засуджено за поділ Христа на дві особи, монофеліти вчили про єдину волю у Христі, іконоборці відкидали священні зображення. Жодне з цих учень Патріарху Кирилу в заяві не приписується, і жодного зв'язку між христологічними суперечками V–VIII століть і проповідями про війну текст не встановлює.
Тобто імена єресіархів у ПЦУ використали просто як лайливі слова, і при цьому обрали їх настільки невдало, що вони нагадують читачеві про факт, для Фанара вкрай незручний: Константинопольський престол не раз обіймали засуджені соборами єретики, і першість честі ніколи не означала непогрішності.
Патріархи і війна: де закінчується спірна думка і починається єресь
Якщо прибрати пафос і відверту клоунаду, то в заяві залишається один змістовний докір: Патріарх Кирил зближує загибель воїна з мучеництвом і говорить, що смерть на війні – це жертва, яка змиває гріхи. Цей докір не можна відкинути однією фразою, бо за ним стоїть реальна канонічна традиція.
Тринадцяте правило святителя Василія Великого не прирівнює вбивство на війні до звичайного вбивства, але радить воїнам три роки утримуватися від причастя. Візантійський каноніст Зонара в тлумаченні на це правило розповідає, що імператор Никифор Фока вимагав зараховувати полеглих на війні до мучеників, а архієреї того часу відмовили йому, послалися саме на Василія Великого.
Отже, слова проповіді 2022 року можна оспорювати (і їх оспорюють, зокрема й автори нашого сайту), хоча є й ті, хто вважає, що Патріарх не сказав нічого нового для церковної традиції. Але дуже спірне судження і єресь належать до різних категорій. Єресь є свідомим і впертим відкиданням догмату, а оголосити людину єретиком може лише соборний суд. Неточне або навіть помилкове слово в проповіді стає предметом богословського розбору, а не анафеми, і сам приклад із Никифором Фокою це показує: ієрархи імператору відмовили, але єретиком його ніхто не оголошував.
Звинувачення в маніхействі не витримує перевірки навіть тим текстом, на який спирається сам синод ПЦУ. Маніхейство вчить про два рівносильні начала, світле й темне. В анотації ж до книги прямо сказано, що результат війни визначається Богом, а це твердження з дуалізмом несумісне.
Нарешті, підтримка Предстоятелем РПЦ війни, яку веде його держава, в історії Церкви трапляється постійно, і Константинопольська кафедра тут не виняток.
Наприклад, у січні 2018 року Патріарх Варфоломій надіслав президентові Туреччини листа у зв'язку з операцією «Оливкова гілка» в сирійському Африні, де повідомив про молитву Патріархату за успіх операції. Тоді ж турецькі ЗМІ наводили його слова: «Бажаємо успіхів особисто вам і турецькій армії».
У 1821 році Патріарх Константинопольський Григорій V під тиском Порти засудив грецьких повстанців, які піднялися проти Османської імперії. Ні того, ні іншого ніхто за це не оголошував єретиком, а Патріарх Григорій V шанується як священномученик.
Політичну позицію предстоятеля можна вважати помилковою і навіть гріховною, але догматичним злочином вона від цього не стає.
Якщо ж міряти однією міркою, то в історії Церкви можна знайти величезну кількість і інших прикладів, які довелося б розбирати за тим самим звинуваченням.
Хто вправі судити Патріарха
Канони описують суд над єпископом як процедуру, а не як заяву.
74-е апостольське правило вимагає, щоб обвинуваченого єпископа покликали на суд інші єпископи, і якщо він не з'явиться, то кликали вдруге і втретє, посилаючи до нього двох єпископів, і лише після цього собор виносить рішення.
12-те правило Карфагенського собору встановлює, що навіть надзвичайний суд над єпископом повинен складатися з дванадцяти єпископів. Обвинуваченого має бути викликано і вислухано, а судять його ті, кому він підсудний.
Предстоятель Помісної Церкви підсудний собору своєї Церкви, а у виняткових випадках — ширшому собору за участі інших Предстоятелів. Російська історія знає такий прецедент.
Патріарха Никона судив Великий Московський собор 1666–1667 років, на якому були присутні Патріархи Александрійський і Антіохійський разом із російськими архієреями, причому питання про триразове запрошення Патріарха на суд розглядалося окремо. Навіть той суд, до якого в істориків багато претензій, дотримувався форми: собор, виклик обвинуваченого, обвинувачення за пунктами, вирок.
Синод ПЦУ не є для Патріарха Кирила ні своїм собором, ні тим паче собором Предстоятелів. Це орган іншої структури, яку до того ж не визнає більшість Помісних Церков. Такий орган має право висловити думку про чуже вчення, але не має права виносити судження про канонічну гідність чужого Предстоятеля. Тим часом заключний вигук заяви претендує саме на це.
Вигук «анаксіос» лунає при позбавленні сану: його вимовляють після суду ті, хто цей суд чинив. Вимовлений заочно, без суду і без повноважень, він залишається порожнім звинуваченням і ставить величезну кількість питань, відповіді на які ні ПЦУ, ні іншим Церквам можуть не сподобатися.
Автори, схоже, і самі це розуміють. У тексті вони визнають, що багато хто досі вважає адресата заяви Патріархом, і при цьому автори жодного разу не називають його цим титулом, обмежуючись словами про главу Московської Патріархії. Виходить документ, який відмовляє людині в сані й водночас констатує, що багато хто цей сан за ним визнає.
Чому зараз?
Перше пояснення лежить на поверхні. Заяву приурочено до 80-річчя Патріарха Кирила й розраховано на те, щоб прозвучати в день вітань. Але є й друга обставина, яку не можна не враховувати.
Патріарх Варфоломій запросив Патріархів Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського на зустріч на Фанарі 30 листопада, у день пам'яті апостола Андрія. Офіційно мету зустрічі сформульовано широко: спільно розглянути великі виклики, що стоять перед Церквою, у логіці давньої Пентархії.
Звідси виникає припущення: заява могла готуватися до цієї зустрічі як нагадування про звернення 2022 року, щоб питання про Патріарха Кирила опинилося на столі в чотирьох Патріархів, а сама зустріч могла задумуватися як майданчик для обговорення такого суду. На користь цієї версії свідчать збіг термінів і грецький вигук у фіналі тексту ПЦУ.
Можна також припустити, що така заява з'явилася після «рекомендації» колег із Фанара: мовляв, слід би нагадати всім, що Патріарха Кирила вже звинувачували в єресі. Проте виконання такого доручення, якщо воно було, вийшло, прямо скажемо, настільки недбалим і комічним, що ставить під удар самих можливих ініціаторів. Адже не лише форма і стиль, а й добір «фактів» настільки невдалі, що всерйоз до них не віднесуться ніде. А отже, і класти цей текст на стіл Предстоятелям, які збиратимуться 30 листопада на Фанарі, не стануть.
Адже якщо поставитися до заяви серйозно, як на те, можливо, розраховували її автори, то з неї випливають наслідки, про які в ПЦУ чомусь не сказали ні слова.
Канони Церкви не знають ситуації, в якій людину оголошено єретиком і негідною сану, а спілкування з нею залишається справою особистого вибору.
10-те апостольське правило відлучає того, хто помолиться з відлученим, хоча б і в домі. 45-те апостольське правило відлучає єпископа, пресвітера або диякона, який лише молився разом з єретиками, а якщо він визнає їх служителями Церкви, то позбавляє сану. 2-ге правило Антіохійського собору ставить поза спілкуванням кожного клірика, який перебуває в спілкуванні з відлученими. 33-тє правило Лаодикійського собору забороняє молитися з єретиком або розкольником. Зміст усіх чотирьох правил один: хто перебуває в спілкуванні із засудженим, той поділяє його осуд.
Тепер потрібно подивитися, хто перебуває в спілкуванні з Патріархом Кирилом. Константинопольський Патріархат продовжує поминати Московського Патріарха в порядку диптиха. Отже, за логікою ПЦУ, Патріарх Варфоломій на кожній літургії поминає людину, яку створена ним самим структура назвала єретиком і нащадком єресіархів.
З Патріархами Антіохійським та Єрусалимським справа стоїть ще наочніше. 20 листопада, наступного дня після заяви, Патріарх Кирил очолив літургію в храмі Христа Спасителя, і в цьому богослужінні брали участь Патріарх Єрусалимський Феофіл, Патріарх Антіохійський Іоанн, Патріарх Сербський Порфирій та Митрополит Чеський і Земель Словаччини Ростислав. Це вже не поминання імені в диптисі, а співслужіння біля одного престолу та причащання з однієї чаші. Якщо Патріарх Кирил єретик, то 45-те апостольське правило стосується і Патріархів Єрусалимського, Антіохійського, Сербського, і Митрополита Ростислава безпосередньо.
Але той самий висновок стосується й самої ПЦУ. Томос зобов'язує її главу поминати Вселенського Патріарха і всіх Предстоятелів Помісних Церков за порядком диптиха. Ім'я Патріарха Кирила зі свого диптиха ПЦУ виключила у 2022 році. Але Думенко продовжує поминати і Патріарха Варфоломія, і Патріархів Іоанна, і Порфирія та Феофіла, а також Митрополита Ростислава. Якщо його синод має рацію, то він поминає тих, хто молиться і служить з єретиком, і за 2-м правилом Антіохійського собору сам Думенко опиняється поза спілкуванням.
Можливий лише один вихід із цього становища, і ПЦУ сама його колись назвала. У січні 2019 року, пояснюючи, чому «митрополит» Єпіфаній згадав Патріарха Кирила на літургії, речник ПЦУ писав, що таке поминання необхідне, доки предстоятель канонічно не засуджений (там же). Це вірно: перелічені правила говорять про тих, хто засуджений судом Церкви, а не про тих, кого названо єретиком у заяві.
Але тоді потрібно визнати й зворотне. Раз суду не було, то немає ні єретика, ні «анаксіоса», і заява від 19 листопада не має жодного канонічного змісту.
Тому, якщо припущення слушне і заява мала підготувати ґрунт для суду над Патріархом Кирилом, то результат вийшов протилежний. Зустріч чотирьох Предстоятелів не є судом за тими самими канонами, які наведені вище: для суду потрібні виклик обвинуваченого і обвинувачення, яке можна перевірити. Покласти на стіл Патріархам памфлет без жодного канону, з переплутаною датою і зі списком єресіархів з Константинопольської кафедри означало б послабити власну позицію.
Як це виглядає збоку
Людина, далека від канонічного права, оцінює документ за тоном, і тут заява справляє дивне враження. Предстоятеля Помісної Церкви в ній порівнюють з первосвящениками Анною і Каїафою та з раковою пухлиною, йому приписують співпрацю зі спецслужбами без жодного доказу, до нього звертаються на «ти» та на ім'я, і так далі. Це справді соборне визначення?
Читачеві, знайомому з українською культурою, неминуче згадається лист запорожців турецькому султанові: там адресата так само осипають прізвиськами, а саме послання пишеться не заради відповіді, а заради образи. Це порівняння корисно довести до кінця. Дослідники вважають той лист не дипломатичним документом, а літературним памфлетом, складеним книжниками і таким, що увійшов до антитурецької публіцистики. Тобто це жанр, розрахований на своїх: його читають задля задоволення ті, хто вже згоден, і він не переконує нікого з тих, хто сумнівається.
У цьому й полягає головна слабкість заяви. У православному світі є величезна кількість людей, які критично ставляться до військової риторики Патріарха Кирила і були б готові вислухати спокійний богословський розбір його проповідей. Але натомість їм запропонували «95 квартал» у рясах. Серйозний читач такий текст відкладе: він лише ще раз переконається, що в особі ПЦУ має справу не з церковним собором, а з політичною організацією, яка говорить мовою стендапу.

