Нас звільняють не від Москви, а від Православ'я

Молитовне стояння у Києво-Печерській лаврі. Фото: скриншот каналу УПЦ

Відео, зняте незадовго до цих подій, на якому записані тисячі віруючих на площі перед Ближніми печерами наводить на роздуми. Тривожні та радісні одночасно.

Якщо ми подивимося на протистояння нинішньої української влади та Церкви, яка ось уже півтора роки набула форми справжніх жорстоких гонінь, то зауважимо один момент. Влада та міцні молодики відбирають храми і монастирі у Церкви під гаслом: «Звільнимо українське православ'я від московського гніту». Але це передбачає, що у «звільнених» храмах будуть молитися вдячні українські громадяни. Однак відбувається зворотне, захоплені храми стоять порожніми, у них практично немає нікого. Те, що це не поодинокі випадки, а загальна тенденція, за півтора роки стало зрозумілим вже всім, і гонителям, і гнаним, і просто стороннім спостерігачам. Виходить, що ніякого звільнення не відбувається, храми просто відбирають у віруючих. І це просто якийсь жахливий нонсенс.

Йде війна, наш народ на полі битви відстоює свою свободу та незалежність, терпить економічні поневіряння, несе величезний тягар психологічної напруги. У цих умовах будь-яка влада навпаки повинна відкривати храми, щоб люди хоч там знаходили якусь втіху. Щоб вони у молитві до Бога знаходили опору та сили жити в цій країні далі і далі боротися на її свободу і краще майбутнє. Навіть жорстокий і злочинний сталінський режим під час війни відкривав храми та звільняв священників із ув'язнення. А у нас відбувається протилежне. Людей позбавляють останньої надії. Як це пояснити? Складається враження, що хтось спеціально робить так, щоб усередині нашого суспільства існували розбрати та протистояння. Хтось спеціально сіє всередині країни ненависть і злість людей між собою. Хтось намагається викорінити православну віру як таку. І брехливість наративів про «звільнення від московського гніту» вже стає очевидною для всіх. Нас визволяють від Православ'я!

Радісними подібні роздуми можна назвати лише в євангельському значенні. Це не психологічна радість. Це радість тих, хто, незважаючи на погрози та залякування, незважаючи на побиття, ув'язнення в СІЗО, позбавлення майна, незважаючи на те, що психологічно нестерпно важко і що по-людськи немає жодної перспективи, все ж таки зберігають вірність Христу та Його Церкві. Це те, про що писав апостол Яків: «З великою радістю приймайте, браття мої, коли впадаєте в різні спокуси, знаючи, що випробування вашої віри виробляє терпіння; терпіння ж повинно мати досконалу дію, щоб ви були досконалі у всій повноті, без жодної нестачі» (Як. 1, 2-4).

Дуже важко не сумувати, не зневірятися в Божій милості. Дуже важко вірити в Божий Промисел, коли його ніде не видно. Важко сподіватись, коли немає надії. Дуже важко перемогти у цій духовній боротьбі. Але слід пам'ятати слова Апокаліпсису: «Тому, хто перемагає, дам сісти зі Мною на Моєму престолі, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його. Хто має вухо, нехай чує, що Дух говорить церквам» (Об'явл. 3, 21-22).

Господи! Зміцни нас!

Читайте також