Священник УПЦ описав, як проходить його духовне життя в умовах СІЗО

Храм на території в'язниці. Фото: t.me/innocentprisoner

В умовах ізоляції та обмежень священник УПЦ протоієрей Сергій Чертилін перебуває вже кілька місяців. Напередодні Петрового посту отець Сергій розповів про те, як проходить його духовне життя за ґратами.

Для православного християнина, який живе церковним життям, є нормою: молитовний куточок, регулярні молитви, відвідування богослужінь, пости, підготовка до сповіді та причастя. Але уявіть, пише ієрей, що все це руйнується відразу, і ви опиняєтеся в місці, де з меблів – тільки нари та тумбочка, у кращому випадку.

Де потрібно зробити вибір: ікони чи предмети першої потреби? Де потрібно навчитися молитися не в тиші своєї кімнати, а в оточенні 20-25 людей, які живуть своїм життям: хто спить, хто прокидається, хто їсть, хто сперечається, хто займається спортом, хто дивиться телевізор. І так цілодобово, сім днів на тиждень.

Перебуваючи у СІЗО, немає можливості відвідувати богослужіння навіть за наявності церкви. Правила забороняють це тим, хто не засуджений. Запросити священника, сповідатися та причаститися – теж непросте завдання.

Священників за час ув'язнення автор бачив двічі, і, можливо, вони були греко-католиками. Оцінити їхню роботу та вплив на духовне життя ув'язнених складно, як і багатьом іншим «місцевим мешканцям».

«Але погодьтеся, прийти до камери покропити водою і втекти без жодного бажання встановити контакт з людиною, яка потребує духовну опіку, все ж потрібно, – дивується автор. – Але ні, то ні».

З постами та читанням духовної літератури теж свої труднощі, про які складно судити, не побувавши у подібній ситуації. Читання – це, мабуть, єдина доступна розвага, ділиться він.

«Хтось скаже, що священик повинен просвітити, навчити та призвати до виправлення життя, як сказав один із "місцевих жителів": "внести духовну ясність"», – пише отець Сергій.

Але це ідеалізоване уявлення. Тут життя підпорядковане іншим правилам, ритму та інтересам. І, на жаль, це місце, де людина втрачає свою індивідуальність. Тут люди не директори заводів, не священники, не судді, не депутати, а просто ув'язнені.

Згодом вдається крок за кроком повертати у своє життя те, що було дорого на волі.

«Спочатку ти вчишся заново молитися, але не перед іконами, а сидячи на нарах, чи в автозаці, чи на боксах і паралельно відповідаючи на питання сокамерників: "о ком, вы отец, молитесь?"».

Потім до тебе приходить у посилці перша ікона, яку товариші по камері вішають на самому видному місці, щоб кожен міг помолитися. Потім ти освячуєш свій дім, і всі моляться з тобою.

Згодом ти звільняєш верх тумбочки і влаштовуєш молитовний куточок. Згодом до твоєї молитви приєднуються інші, і це стає нормою, і вже твої сусіди о 21.30 нагадують про час молебню за ув'язнених», – пише священнослужитель.

Як він зазначає, наново приходить необхідність посту та розуміння важливості підготовки до сповіді та Причастя. Протоієрей розповідає, що йому пощастило, адже його «адвокати о. Микита та о. Аристарх – священнослужителі, і місце зустрічі з адвокатом перетворюється на мініцеркву, де спілкування не тільки на юридичні питання, але це місце сповіді та Причастя».

«Озираючись , розумієш , що духовне життя, навіть у таких умовах є, так воно інше, але безперечно є, – робить висновок він. – Саме приємне для мене, кожного разу викреслювати з записки імена людей , яких ми згадуємо на молебні "в узах находящихся" знаючи , що вони вже на свободі. Це для нас надія , що молитва почута Богом, і прийде час і ми теж почуємо: "з речами на звільнення"».

У постскриптумі отець Сергій вітає всіх з початком Петрового посту і додає: «Я радий Бути частиною Церкви , яка свято зберігає свою традицію та не поспішає догоджати Світу, а намагається догоджати Богу».

Раніше, як писала СПЖ, протоієрей Сергій Чертилін розповів про жахіття перебування у в'язниці.

Читайте також