Розслабленість і неготовність перед лицем гоніння

Фото: СПЖ

Апостол Павло писав Тимофію: «…всі, хто бажає жити благочестиво у Христі Ісусі, будуть гнані» (2 Тим. 3, 12). Це справедливо для всіх часів. Навіть тоді, коли християнство було не просто панівною, а єдиною панівною релігією на території всього тодішнього цивілізованого світу, праведники були гнані. Просто ці гоніння приймали інші форми і походили від інших людей, часом висвячених у духовний сан і наділених величезною владою. Афанасій Великий, Іоанн Златоуст, Фотій Великий, Филип Московський, Арсеній Ростовський і багато інших були вигнані своїми ж побратимами-єпископами.

Але якщо розглядати гоніння у вужчому сенсі, як гоніння на християн з боку язичників чи атеїстів, то у всіх цих подіях, що відбувалися в різні історичні епохи та в різних суспільно-політичних умовах, є схожі риси. Відповідно, якщо ми їх розглянемо, проаналізуємо і спробуємо спроєктувати на сьогоднішній час, то зрозуміємо сенс того, що відбувається, а також зміцнимося в перенесенні сьогоднішніх тягарів і скорбот. У цій статті ми розглянемо лише один момент, який притаманний майже всім історично відомим гонінням, але на який наша церковна традиція не дуже охоче звертає увагу. А тим часом це дуже важливий момент.

Всім гонінням, як правило, передують періоди відносного миру та благополуччя християнських громад. Візьмемо, наприклад, гоніння, яке в історіографії прийнято називати найзначнішим і найжорстокішим – гоніння Діоклетіана. Його так і називають: Велике гоніння. Прийнято вважати, що воно тривало 10 років, в 303 по 313 рр. і охоплювало всю тодішню Римську імперію. Це не зовсім так. По-перше, у західній частині імперії гоніння фактично припинилися в 306 р., а у східній – у 311 р., хоча, звичайно, окремі рецидиви були й після цих дат. По-друге, гоніння в різних місцевостях проходили з різним ступенем інтенсивності, загальності та жорстокості. Але, як би там не було, едикти імператорів про репресії проти християн діяли на території всієї Римської імперії, і скрізь християнам загрожувала небезпека переслідування.

Але перед цим гонінням християни протягом 40 років жили у мирі та благополуччі. Попереднє гоніння при імператорах Деції Траяні та Валеріані, яке було далеко не таким масштабним і тривалим, як Велике гоніння, закінчилося у 250-х роках. З того часу християнські громади значно збільшилися, поширилися багатьма містами, придбали майно та збудували свої храмові будівлі. Дивно, але в Нікомідії досить значний за розмірами християнський храм був побудований прямо навпроти імператорського палацу. Руйнування, а з інших джерел, спалення цього храму разом із християнами стало першим практичним актом Великого гоніння. В наших святцях 28 грудня за старим стилем звершується пам'ять 20000 (двадцяти тисяч) мучеників, у Нікомідії спалених. Передання свідчить, що вони зібралися в храмі на свято Різдва. Імператор наказав їх усіх спалити, але ті, хто погоджувався принести жертву язичницьким ідолам, могли вийти з храму. Звичайно, цифра в 20000 тисяч – це значне перебільшення, проте вона дозволяє зробити висновок, що храм був за тими мірками дуже великий. Його неможливо було збудувати в таємниці і без значних фінансових витрат. У ті роки легально та відкрито практично у всіх великих містах Імперії були зведені християнські храми. Вже після завершення гонінь багато з них було повернено християнським громадам у рамках юридичних процедур, а за знищені виплачені компенсації.

Крім будівництва храмів у цей період до Церкви приєдналося безліч людей із найвищих верств суспільства. Наприклад, один із найвідоміших святих, великомученик Георгій Побідоносець походив з дуже багатої родини і був наближеним до Діоклетіана воєначальником. Дуже значна частина армії та чиновницького апарату були християнами. Матеріально-фінансове становище громад також було досить непоганим.

Це все, звичайно, сприяло значному поширенню християнства в різних верствах суспільства і на різних територіях, але також призводило до стану духовної розслабленості. Слова Христа: «...хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мк. 8, 34), звичайно ж, не забули, але якось відходили у свідомості на другий план, а на перший виходив стан задоволеності земним життям, комфортом, можливість поєднувати віру в Єдиного Істинного Бога та земне благополуччя. Все це дуже добре, і в певні часи, напевно, може поєднуватися між собою, але потім настають такі часи, коли людина стає перед вибором: або одне, або інше.

І коли приходить час випробувань, дуже багато християн виявляються не готові вибрати Христа і відмовитися від земного благополуччя. На цьому не прийнято загострювати увагу, але факт залишається фактом: під час гонінь величезна кількість християн йшла на компроміси та виконувала вимоги гонителів. Нестача історичних джерел не дозволяє нам зробити однозначний висновок, кого було більше, сповідників чи відступників. Але те, що останніх було дуже багато, не підлягає сумніву.

При цьому рідко хтось із таких відступників поривав із християнством раз і назавжди. Більшість вважала, що якщо не допустимо, то цілком пробачливо виконувати вимоги влади і продовжувати в душі вірити в Христа. При тому, що ці вимоги були різні, і різними були ступені допустимих компромісів. Нерідко до виконання вимог язичницької влади закликали самі єпископи. Наприклад, проф. Болотов в «Історії стародавньої церкви» пише про Смирнського єпископа Євктемона, який заради збереження життя закликав християн до формального відступництва. А в Карфагені та Олександрії відступництво набувало взагалі масового характеру.

Достовірні історичні джерела майже не згадують випадків, коли християн змушували прямо вимовити зречення від своєї віри. Людина могла вірити в Христа, але разом з цим від неї вимагалося виконання певних дій, що свідчать про лояльність до державної влади та поєднаного з нею релігійного культу. Ці вимоги були різними: від принесення жертв ідолам, до видачі священних книг або церковного начиння. Міра допустимого компромісу в різних місцевостях визначалася по-різному. Наприклад, якщо єпископ Гераклеї Филип цілком допускав видачу начиння та Писань, то єпископ Фелікс із Тібіукі вважав, що краще померти, ніж зробити це.

Після Великого гоніння ті, хто відпав від віри або, як їх називали, «традитори», масово поверталися до Церкви. Тому, як їх приймати, присвячені канонічні правила святителя Петра Олександрійського і Помісного собору в Арлі в 314 р. У цих документах описано безліч різних ступенів і варіантів відступництва, причому деякі з них цілком виправдовуються, або до них ставляться дуже поблажливо. Наприклад, Петро Олександрійський цілком виправдовує тих, хто просто дав хабарі за те, щоб їх відпустили. Ось що він пише у своєму 12 Правилі: «Тим, які дали срібло, щоб зовсім не бути ним потривоженим ніякою злобою, нехай не поставляється це у провину. Бо вони зазнали шкоди й втрати грошей, нехай не втратять або загублять душу свою, чого інші з користолюбства не зробили…». Цікаво, що в обґрунтування такої точки зору він наводить випадок з Діянь святих апостолів: «…і в Діях Апостольських читаємо, що в Солуні ті, кого тягли за Павла і Силу до градоначальників, відпущені за достатню плату».

Ще однією хитрістю було те, що багаті християни замість себе змушували приносити жертви ідолам своїх рабів. «Деякі рабів християн поставили замість себе, раби ж, як підручні і, певним чином, і самі в ув'язненні у своїх панів, які були загрозливі від них і боячись їх, доведені до ідоложертвування і впали», – пише святитель Петро. Також були випадки, коли християни тільки зображували жертву, не приносячи її насправді. Це могло бути, наприклад, коли людина вдавала, що кидає шматочок ладану на жертовник перед статуєю, а насправді затискала його в руці і так далі.

У всіх цих випадках ми маємо справу з психологією опортунізму, пристосуванства до мінливих зовнішніх умов. Головна мета – вижити й за можливістю зберегти свій добробут. Якщо це вдасться зробити без відступу від віри або в якихось легких формах відступництва – добре, якщо не вдасться… що ж, Бог простить. Цій точці зору протистоїть інша. Головна мета – зберегти вірність Христу, а якою ціною, це питання другорядне. Таких людей, сповідників, також було дуже багато. Історик і святитель Євсевій Кесарійський, який сам пережив Велике гоніння пише: «Можна було б розповісти про тисячі християн, які показали дивовижну мужність у сповіданні віри в Бога Вседержителя. <…> Тут тисячі людей – чоловіків, жінок, дітей, незважаючи на це тимчасове життя, за вчення Спасителя нашого прийняли смерть різного роду: одні після "кігтів", диби, жорстокого бичування та безлічі різноманітних тортур, про які і слухати страшно…». Він також пише про те, що нерідко муки християн, які мали в інших вселити страх опинитися на їхньому місці, призводили до прямо протилежного результату: люди самі прагнули мук заради з'єднання з Христом.

«Тоді ми побачили дивовижний порив і воістину Божественну силу і мужність тих, хто увірував у Христа Божого. Ще читали вирок одним мученикам, як уже з усіх боків до суддівського помосту збігалися інші люди і оголошували себе християнами, не турбуючись про тортури, жахливі й різноманітні; безстрашно проповідуючи Бога Творця, вони з радістю, з усмішкою та благодушністю приймали смертний вирок і до останнього подиху співали гімни подяки Творцю», – пише Євсевій.

Ось ці два підходи, два образи свідомості характерні для всіх історичних гонінь. І теперішнє не виняток. У нас також є ті, які твердо стоять у вірі, продовжують зберігати вірність Церкві та не бажають іти на компроміси. Не можна сказати, що вони при цьому зовсім не побоюються наслідків такої вірності. Страх – це цілком нормальне почуття психологічно здорової людини. Але такі люди вважають відпадання від Церкви набагато страшнішою справою і тому більше бояться того, як би не виявитися відступниками внаслідок будь-яких компромісів.

Власне кажучи, нинішні переслідування на Церкву пропонують лише один компроміс – перехід до ПЦУ. І представники цієї другої категорії, тобто ті, хто пішов на такий компроміс, внутрішньо переконали себе, що це ніяка не зрада і не відступництво. Це просто перехід із однієї юрисдикції в іншу. Тим паче санкціонований людиною, яка має титул: «Всесвятіший» (мається на увазі патріарх Константинопольський). Зовні все те саме: той самий храм, ті ж вбрання, ті ж (або майже ті ж) служби, те ж благополучне існування, коли тебе ніхто не чіпає і нічого не забирає. «Business as usual» (справи, як і раніше). Але якось так виходить, що цей «вusiness as usual» і стає у свідомості людей пріоритетом, відсуваючи на задній план вірність Істині. Головне, щоб усе, як раніше, а зберегти вірність – по можливості. І тут згадуються слова Апокаліпсису, які, мабуть, сказані саме про подібну самосвідомість: «…ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний чи гарячий! Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з Моїх уст» (Об'явл. 3, 15-16).

І ось що ще примітно. Твердий стан духу, рішучість йти до кінця, залишатися вірним своїм переконанням незважаючи ні на що, дуже часто є більш надійним захистом від тих же гонінь, ніж хитра спритність і відчайдушні спроби викрутитися. Дуже часто випробування та нещастя обходять стороною тих, хто їх не боїться, і навпаки, вони досягають тих, хто заради того, щоб їх уникнути, готові на угоди з совістю.

Читайте також