Хто такі «церкви-сестри»?

Для збереження чистоти православної віри важливо відмовитися від політики екуменізму і від теорії «церков-сестер». Фото: СПЖ

10 жовтня 2021 р. Олександрійський патріарх Феодор на зустрічі з главою Англіканської церкви архієпископом Кентерберійським Джастіном Уелбі заявив, що православні та англіканці – це церкви-сестри. Зараз настільки модним стало вживати подібні терміни: «церква-мати», «церква-дочка», «церква-сестра», що став губитися споконвічний сенс цих термінів.

Початкове значення термінів

Бажаючим досліджувати цю тему більш детально рекомендуємо книгу: Е. Ланн. «Церква-сестра і Церква-матір у розумінні давньої Церкви».

Якщо розглянути епоху перших трьох, або навіть більше, століть християнства, то ми побачимо, що під терміном «Церква-матір» малася на увазі виключно першохристиянська апостольська громада в Єрусалимі. Про це існує безліч свідчень. Наприклад, святитель Іриней Ліонський у книзі «Проти єресей» говорить про Єрусалимську Церкву: «Такі голоси Церкви, від якої будь-яка Церква отримала свій початок; такі голоси митрополії громадян Нового Завіту; такі голоси Апостолів; такі голоси учнів Господніх».

Слід зауважити, що мова йде саме про Єрусалимську громаду, а не про Єрусалимську Помісну Церкву в нашому сьогоднішньому розумінні. У перші століття кожна християнська громада і була помісною Церквою (більш докладно про устрій древньої Церкви див. у статті «Звідки походить Константинопольський патріархат»). Також слід зауважити, що Єрусалимська Церква-матір – це громада саме перших десятиліть християнства, а не більш тривалого часу. Після зруйнування Єрусалима в 70 р. тамтешні християни пішли з міста, а коли через кілька десятиліть громада повернулася в Єрусалим, вона була вже іншою і за своїм етнічним складом, і за значенням у християнському світі.

Богослужбові тексти ще більш звужують термін «церква-мати», зводячи його до Сіонської світлиці, в якій відбулося сходження Святого Духа на апостолів. «Радуйся Сіоне святий, мати Церков, Боже житло, ти бо прийняв єси перший, відпущення гріхів воскресінням» (стихира на Господи, воззвах, глас 8).

Відповідно всі інші християнські громади, які виникли внаслідок проповіді апостольської, ставилися одна до одної як «церкви-сестри». Вказівки на це можна знайти в Новому Завіті, наприклад апостол Іоанн Богослов так висловлюється про дві християнські громади: «Вітають тебе діти вибраної сестри твоєї. Амінь» (2 Ін. 13). У більш пізні століття з поширенням Церкви в світі, з виникненням єпископських округів, митрополій, а в подальшому і патріархатів, ці терміни починають міняти своє споконвічне значення. Християнська громада в більшому місті, яка займалася місіонерською роботою в довколишніх селищах і засновувала там громади, ставала по відношенню до них ніби церквою-матір’ю, а ці громади між собою ставали, знову ж таки, ніби церквами-сестрами. Вигук «ніби» тут вжито неспроста, бо в свідомості християн того часу всі ці міжгромадські відносини, «церква-мати, сестра, дочка» і так далі не мали великого значення, набагато більш важливими були інші чинники.

Втілення єдності та критерій істинності

Якщо задатися питанням, хто був або що було у стародавній Церкві найбільшим авторитетом, критерієм правильності віри і суддею в останній інстанції, то відповісти на нього можна так – це Дух Святий, що зійшов у Сіонській світлиці. Ні Єрусалимська громада, ні будь-хто з апостолів окремо, ні тим більше римська чи інша помісна Церква не були мірилом усього. Тільки Святий Дух, що діє в християнах. Абсолютно неважливим було те, від кого саме громади в різних містах отримували благовістя, який апостол чи інший проповідник засновував громаду. Якщо Дух Святий сходив на новонавернених християн, вони ставали громадою, що нічим не поступається будь-якій іншій.

Ні Єрусалимська громада, ні будь-хто з апостолів окремо, ні тим більше римська чи інша помісна Церква не були мірилом усього. Тільки Святий Дух, що діє в християнах.

Про це з усією ясністю говорить святий апостол Павло: «Бо хто ж Аполлос? Або хто то Павло? Вони тільки служителі, що ви ввірували через них, і то скільки кому дав Господь. Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить!» (1 Кор. 3:5-7). Про себе самого апостол говорить, що після свого навернення він не звертався до апостолів, щоб ті навчили його християнської віри або уповноважили його на проповідь, він відразу став проповідувати Христа. «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав виявити мною Сина Свого, щоб благовістив я Його між поганами, я не радився зараз із тілом та кров'ю, і не відправився в Єрусалим до апостолів, що передо мною були, а пішов я в Арабію, і знову вернувся в Дамаск» (Гал. 1:15-17).

Більше того, коли святий апостол Петро зробив щось, що заслуговує осуду (з точки зору апостола Павла), він не посоромився критикувати його. «Коли ж Кифа прийшов був до Антіохії, то відкрито я виступив супроти нього, заслуговував бо він на осуд. Бо він перед тим, як прийшли були дехто від Якова, споживав із поганами. А коли прибули, став ховатися та відлучатися, боячися обрізаних. А з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав був до їхнього лицемірства. А коли я побачив, що не йдуть вони рівно за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то нащо поган ти примушуєш жити по-юдейському?» (Гал. 2:11-14).

Також і про себе апостол Павло говорить, що не він як особистість має авторитет, а Святий Дух, що живе в ньому. «Та благодаттю Божою я те, що є, і благодать Його, що в мені, не даремна була, але я працював більше всіх їх, правда не я, але Божа благодать, що зо мною вона» (1 Кор. 15:10).

Подальші церковні пам'ятки підтверджують таке ставлення до питання, хто є критерієм істинності. Це Святий Дух, який являв себе в сповіданні людьми єдиної істинної віри в Христа. Всі громади, які трималися цієї віри, були апостольськими, незалежно від того, хто їх заснував в історичному сенсі. Наприклад, древній християнський письменник Тертуліан говорить, що хто не може «віднести своє заснування до якогось апостола або чоловіка апостольського, але виникли багато пізніше, як і тих, які виникають щодня (скажімо), що всі вони сприяють спільній вірі та через єдинокровність вважаються апостольськими».

Те, що Господь Ісус Христос влаштував свою Церкву без наявності якогось видимого авторитету або органу, що володіє найвищою владою, свідчить одна цікава обставина, на яку не багато звертають увагу. Перш ніж пояснити, звернемося до однієї відомої Афонської легенди про «невидимих старців». Легенда свідчить, що на Афонській горі живуть 12 ченців, які невпинно творять Ісусову молитву, яка і складає їхню єдину їжу. Ці монахи є стражами Афону і найдосконалішими подвижниками. Коли один з них помирає, на його місце заступає хтось із насельників Святої Гори і таким чином число 12 залишається незмінним.

Ідея влаштувати Церкву з видимим авторитетним органом напрошується сама собою: на місце кожного, що відійшов в інший світ апостола з числа 12-ти, обирати наступного. Тим більше, що прецедент мав місце: на місце Юди був обраний за жеребом Матфій. Однак Бог влаштував Церкву інакше. Протопресвітер Іван Меєндорф пише: "Як "колегія" Дванадцять історично перестають існувати після смерті Якова, а незабаром зникнуть і всі її члени. Завдання громади буде потім полягати в збереженні апостольського свідчення в його первісній чистоті і у продовженні – без живих апостолів – їхнього місіонерського і пастирського служіння».

Думка, що кожна громада, кожен єпископ, кожна (надалі) помісна Церква не може просто успадкувати духовні дари від попередників, а має своєю власною вірою і подвижницьким життям підтверджувати свій авторитет, була домінуючою в стародавній Церкві. Хоча досить рано з'являються охочі утвердити свою перевагу апостольським походженням або адміністративним значенням самого міста. Найбільш помітно ця точка зору проявлялася у римських єпископів, які дуже рано починають заявляти про свої виняткові привілеї, пояснюючи свої претензії походженням римської Церкви від апостола Петра.

Досить рано з'являються охочі утвердити свою перевагу апостольським походженням або адміністративним значенням самого міста. Найбільш помітно ця точка зору проявлялася у римських єпископів.

Не вдаючись у подробиці, скажемо, що, по-перше, сам апостол Петро ніколи не мав особливих повноважень серед інших апостолів, по-друге, не був римським єпископом, а по-третє, історично більш вірогідним є твердження, що римську християнську громаду заснував апостол Павло. Але (що суттєво) навіть якщо і прийняти вищевказані припущення, то все одно наступні римські єпископи не успадковували автоматично ні авторитету апостола, ані його духовних дарувань. Про це писав ще в III столітті Тертуліан: «А з приводу твого вироку я запитаю, звідки ти взяв таке право у вирішенні церковних справ? Хто ти, що заперечуєш і змінюєш самоочевидний намір Господа, який передав це особисто (personaliter) Петру? На тобі, сказав, созижду Церкву Мою, і дам тобі ключі, а не Церкві, і яких ти розв'яжеш чи зв'яжеш, а не яких розв'яжуть чи зв'яжуть». Церковний історик В. В. Болотов коментує ці слова так: «Таким чином, допускаючи, що ап. Петро займав у колі апостолів надзвичайний стан, не можна виводити звідси переваг Римської Церкви, оскільки зі смертю Петра ці переваги, як думає Тертуліан, і закінчилися». Подібні думки можна зустріти у багатьох східних святителів, які категорично протестували проти претензій на верховенство римського єпископа в Церкві.

Неважко помітити, що в наші дні відбувається те ж саме. Константинопольський патріарх Варфоломій і багато (якщо не всі) константинопольських ієрархів обґрунтовують правоту своїх дій, як і в цілому претензії на виняткову роль в Церкві, тим, що Константинопольська Церква заснована апостолом Андрієм Первозванним (твердження, що з'являється тільки в IV столітті і історично не доведене) і що вона є «церквою-матір'ю» для всіх інших. При цьому за логікою фанаріотів, другорядними є такі фактори, як дотримання канонів Церкви, твердість у сповіданні віри, особисте благочестя і принциповість. Фанаріоти намагаються всіх переконати в тому, що правота всіх їхніх рішень обумовлена історичним значенням константинопольської Церкви тисячолітньої давнини, а не власне релігійними чинниками.

Фанаріоти намагаються всіх переконати в тому, що правота всіх їхніх рішень обумовлена історичним значенням константинопольської Церкви тисячолітньої давнини, а не власне релігійними чинниками.

Вживання терміна «церкви-сестри» сьогодні

Слід зазначити, що ще в кінці першого тисячоліття терміни «церква-мати» і «церква-сестра» вживалися в полеміці між римським єпископом і східними патріархами. Суперечка зводилася до положення римської Церкви по відношенню до інших Помісних Церков: вона їм «мати» чи «сестра»? Цей спір тривав по інерції і кілька століть після офіційного відокремлення римської Церкви в 1054 р. В цей час у свідомості християн ще не утвердилася думка про те, що відпадання це остаточне. Більшість східних ієрархів вважали, що можна подолати цей розкол і повернутися до колишньої єдності. І тільки після жорстокого захоплення і руйнування Константинополя хрестоносцями в 1204 р. і встановлення у Візантії латинської держави з латинською церковною ієрархією стало очевидним, що між католиками і православними пролягла прірва. З цього часу і аж до XX століття складно виявити вживання терміна «церкви-сестри» православними чи католицькими богословами, який би мав на увазі під цим терміном Православ'я і католицтво.

У XX столітті термін «церкви-сестри» вперше вжив відомий екуменіст і ставленик американського президента Р. Трумена, Константинопольський патріарх Афінагор в листі до кардинала Августина Беа в 1962 р. Відповідні послання папи Іоанна XXIII також містили цей термін. Ця переписка була незабаром опублікована Фанаром. Публікація так і називалась: «Дві сестри». А через два роки, у 1964 р. відбувся Другий Ватиканський собор, на якому була затверджена політика відкритості і пристосуванства католицизму до поточних умов життя. На цьому соборі перемогла партія лібералів, що широко відкрило двері реформуванню католицького богослужіння, морального вчення й інших сфер церковного життя, а також екуменізму перш за все з Православ'ям, а потім й іншими християнськими деномінаціями і не тільки. Так в декреті цього Собору «Unitatis Redintegratio» («Відновлення єдності») було сказано: «...серед східних церков переважало і продовжує переважати пристрасне бажання назавжди зберегти спільність віри і милосердя, яка властива місцевим Церквам, як сестрам».

У XX столітті термін «церкви-сестри» вперше вжив відомий екуменіст Константинопольський патріарх Афінагор в листі до кардинала Августина Беа в 1962 р. Відповідні послання папи Іоанна XXIII також містили цей термін.

Після цього термін «церкви-сестри» став згадуватися регулярно як в Константинопольському патріархаті, так і у Ватикані, в рамках екуменічних зусиль обох сторін. Про те, що цей термін служить справі екуменізму, сказано в папській енцикліці «Ut unum sint» (1995): «Зовсім недавно міжнародна комісія зробила важливий крок вперед у питанні про те, яким повинен бути метод, застосовуваний для відновлення повного співпричастя між Католицькою і Православною Церквами. Комісія поклала в основу позитивного вирішення цієї проблеми доктрину Церков-сестер».

Однак у 2000 р. групою ватиканських кардиналів, прихильників консервативної точки зору, була зроблена спроба відстояти споконвічне католицьке позиціонування себе як єдиної «церкви-матері» для всіх інших християн, до яких конфесій вони б не належали. У червні 2000 р. Конгрегація з питань віровчення під керівництвом кардинала Йозефа Ратцінгера (майбутнього папи Бенедикта XVI) склала документ «Нота про вираз «Церкви-сестри», в якому проводиться глибокий історичний і богословський аналіз терміна «церкви-сестри» і виводиться твердження, що вживання цього терміна має бути зведене до мінімуму, а краще припинитися зовсім, оскільки Ватикан є не «сестра», а «матір» для всіх інших.

«В дійсності, в істинному значенні цього слова, «Церквами-сестрами» є лише місцеві Церкви (або групи місцевих Церков, прикладом чого служать Патріархати або Митрополії) між собою. Якщо вираз «Церкви-сестри» буде використовуватися саме в цьому істинному сенсі, то завжди буде присутня ясність, що Свята Католицька Апостольська Церква є не сестрою, але матір'ю всіх місцевих Церков», – йдеться в документі. Сама «Нота» спочатку призначалася виключно для внутрішнього користування і не публікувалася офіційно, але з часом стала доступною для ознайомлення.

Як відомо, консервативно налаштований папа Бенедикт XVI був змушений відректися від престолу, а на його місце був поставлений ліберал Франциск, при якому справа об'єднання Ватикану з Фанаром стало просуватися семимильними кроками.

Православне розуміння ситуації

У 2008 р. на Архієрейському соборі Руської Православної Церкви був прийнятий документ «Основні принципи ставлення Руської Православної Церкви до інослав'я», в якому була відкинута екуменічна теорія «церков-сестер» і затверджена тотожність Христової Церкви і Православної Церкви.

«Православна Церква є істинна Церква Христова, створена Самим Господом і Спасителем нашим, Церква затверджена та наповнювана Духом Святим, Церква, про яку Сам Спаситель сказав: «Створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16, 18). Вона є Єдина, Свята, Соборна (Кафолічна) і Апостольська Церква, хранителька і подателька Святих Таїнств у всьому світі, «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3, 15)» (П. 1.1.).

У 2008 р. на Архієрейському соборі РПЦ була відкинута екуменічна теорія «церков-сестер» і затверджена тотожність Христової Церкви і Православної Церкви.

Всі інші християнські деномінації виникли в результаті відокремлення від Православної Церкви: «протягом християнської історії від єдності з Православною Церквою відділялися не тільки індивідуальні християни, але і цілі християнські спільноти. Деякі з них зникли в ході історії, інші ж збереглися протягом століть. Найбільш суттєві розділення першого тисячоліття, що збереглися до цього дня, що відбулися після неприйняття частиною християнських громад рішень III і IV Вселенських Соборів, в результаті у відокремленому стані опинилися існуючі донині Ассирійська Церква Сходу, дохалкідонські Церкви – Коптська, Вірменська, Сіро-Яковитська, Ефіопська, Малабарська. У II тисячолітті за відділенням Римської Церкви пішли внутрішні поділи західного християнства, пов'язані з Реформацією і які призвели до безперервного процесу утворення безлічі християнських деномінацій, які не перебувають у співпричасті з Римським престолом. Виникали також відділення від єдності з Помісними Православними Церквами, в тому числі з Руською Православною Церквою» (П. 1.13.).

Причинами цих відпадінь названі єресі й омани: «Помилки і єресі є наслідком егоїстичного самоствердження і відособлення. Всякий розкол або схизма призводять до тієї чи іншої міри відпадання від церковної Повноти. Поділ, навіть якщо він відбувається з причин, що не віронавчального характеру, є порушення вчення про Церкву і в кінцевому підсумку призводить до спотворень у вірі» (П. 1.14.).

Говорячи про те, що Православна Церква повинна робити все для того, щоб відновити єдність усіх конфесій, які називають себе християнськими, документ РПЦ відкидає всякі компроміси: «Але, визнаючи необхідність відновлення порушеної християнської єдності, Православна Церква стверджує, що справжня єдність можлива лише в лоні Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Всі інші «моделі» єдності видаються неприйнятними» (П. 2.3.). Далі у відповідному розділі наводиться опис цих моделей і ще раз говориться, що Православна Церква їх відкидає.

І що дуже важливо, документ говорить про винятковість Православної Церкви як корабля спасіння: «Православна Церква устами святих отців стверджує, що спасіння може бути знайдене лише в Церкві Христовій» (П. 1.15.).

Однак, якщо ми звернемося до аналогічного документа Критського Собору 2016 р., який був організований Константинопольським патріархатом і не набув статусу всеправославного з причини відсутності на ньому чотирьох найчисленніших Помісних Церков, то ми побачимо, що там немає такої чіткості і однозначності у визначенні Церкви, зате є передумови для подальшого просування по шляху екуменізму насамперед з католицтвом. Цей Документ називається: «Відносини православної Церкви з іншим християнським світом» і в першому своєму параграфі він стверджує: «Православна Церква, будучи Єдиною, Святою Соборною і Апостольською Церквою, в глибокій церковній самосвідомості твердо вірить, що займає головне місце в справі просування християнської єдності в сучасному світі». Далі практично в кожному параграфі йдеться про те, що потрібно всіма силами прагнути до єдності і що Православна Церква веде з цього приводу «сучасні двосторонні богословські діалоги» і не тільки двосторонні. У документі Критського Собору немає згадки про те, що тільки Православна Церква є Церквою Христовою, немає згадки про те, що всі відокремлені від неї частини повинні повернутися через покаяння в своїх помилках і немає відкидання тих компромісних «моделей» єдності, які відкинула в своєму документі РПЦ.

У документі Критського Собору є вказівка, що не тільки Православ'я, а й інші християнські деномінації можуть називатися терміном «церкви».

Але є вказівка на те, що не тільки Православ'я, а й інші християнські деномінації можуть називатися терміном «церкви». Так п. 6 Критського документа говорить: «Єдність, яким володіє Церква за своєю онтологічною природою, не може бути порушена. Тим не менш Православна Церква визнає історичне найменування інших не перебуваючих у спілкуванні з нею інославних християнських церков і конфесій, і в той же час вірить, що її відносини з ними повинні будуватися на швидкому і більш об'єктивному з'ясуванні ними всієї еклезіологічної тематики, особливо в області вчення про таїнства, благодать, священство та апостольське спадкоємство в цілому». Але ж «з'ясування тематики» та «покаяння» – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Проти цього пункту, як і проти всієї екуменічної ідеології Критського документа, ще на стадії його підготовки протестували видатні ієрархи, в тому числі і з грецьких Церков. Так, відомий проповідник і місіонер митрополит Лімасольський Афанасій звернувся з посланням до Священного Синоду Кіпрської Церкви, в якому заявив: «Вважаю, що приписування назви «Церква» єретичним або розкольницьким спільнотам є абсолютно неправильним і богословськи, і догматично, і канонічно, тому що є одна Церква Христова». Також він заявив, що «в тексті зовсім не згадується про те, що єдиний шлях, який веде до єдності з Церквою, – це шлях повернення єретиків і розкольників через покаяння в лоно Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, якою, як зазначено в пункті 1, є наша Православна Церква».

Владика не обмежився критикою підготовлюваного документа, а запропонував свої варіанти деяких формулювань: "До пункту № 4 я роблю наступне зауваження: я вірю, що "Православна Церква, невпинно молячись "про з'єднання всіх"", має на увазі повернення і нашу єдність з усіма тими, хто відсік себе і пішов від неї, – єретиків і розкольників, які йдуть з неї і повертаються через покаяння. Православна Церква Христова ніколи не руйнувала "з'єднання віри і причастя Святого Духа" і не приймає теорію відновлення єдності "віруючих у Христа", тому що вірить, що єдність віруючих у Христа вже існує в єдності всіх охрещених її чад між собою і з Христом у нашій щирій вірі, якої немає у єретиків і розкольників. І тому Церква молиться про покаяння і повернення їх в Православ'я».

Однак Критський Собор не визнав за потрібне прийняти пропозиції митрополита Афанасія, що свідчить про його в цілому екуменічну спрямованість, так це і замислювалося його організатором – Константинопольським патріархатом.

Для збереження чистоти Православної Віри життєво важливою є відмова від політики екуменізму, а отже, і від екуменістичної теорії «церков-сестер» по відношенню до різних християнських деномінацій.

Висновки

По-перше, для збереження чистоти Православної Віри життєво важливою є відмова від політики екуменізму, а, отже, і від екуменістичної теорії «церков-сестер» по відношенню до різних християнських деномінацій. Можливо, цей термін допустимо вживати по відношенню до Помісних Православних Церков в їх відносинах між собою, але краще взагалі відмовитися від його вживання, бо він має явно виражене екуменічне забарвлення.

А по-друге, з'ясування стосунків між Помісними Православними Церквами, а тим більше між інославними деномінаціями, спроби позначити ці відносини в термінах «мати», «сестра» і так далі – це тупиковий шлях. Набагато більш доцільним як для кожної Помісної Церкви, так і для кожної християнської громади (втім, і для кожного християнина також) є наближення до Бога шляхом вірності православним догматам, виконання заповідей Божих, духовного діяння, заповіданого святими отцями. І тоді гармонійні відносини між помісними Церквами стануть налагоджуватися самі собою, а інославні спільноти неминуче прийдуть до думки про необхідність покаяння і повернення в лоно Церкви.

Читайте також