Небезпечні складнощі православної освіти

У гімназії. Фото: astrahan.bezformata.com

Розмова про проблеми виховання – завжди складна. А особливо коли ми говоримо про виховання церковне. Тому що від Церкви всі чекають готових рішень щодо того, як зробити дитину кращою, і якихось чітких рецептів того, як це робити правильно. А у разі будь-якої проблеми з усіх боків одразу сиплеться маса негативу, спрямованого здебільшого не проти якихось конкретних людей, винних чи ймовірно винних у тому, що трапилося, але на Церкву загалом. При цьому критики чомусь забувають, що сам факт формальної належності якогось закладу до Церкви нічого ще не означає.

В історії Церкви є безліч прикладів, коли люди, які виховувалися в церковному середовищі, робили підлості, блудили й вбивали. Людина – це взагалі істота, схильна до гріха. Почитайте Старий Завіт (історію Каїна й Авеля, історію Давида та багато інших історій) або згадайте Новий Завіт (зрада Христа всіма учнями, а не лише Іудою, вимога смерті з боку релігійних людей тощо).

Бути в Церкві – не означає бути святим. Більше того, не означає бути благочестивим. У Церкві – всі, хто рятується. У тому числі й ті, хто приносить бомби до школи, як у випадку із Серпухівською гімназією. Тут важливе інше.

Що робити із молодими?

Почасти ми винні самі – ми багато років виховували громадську думку, запевняючи інших у тому, що Церква знає, що робити з дітьми, знає, як їх виховувати. І ось виявилося, що Церква може й знає, але ми – не знаємо. Не знаємо ні що з ними робити, ні як їх виховувати. Бо якби знали, то у наших храмах було б багато підлітків, багато молодих людей. Наші діти не йшли б з Церкви, тільки-но досягши того віку, коли можуть сперечатися з нами і мати свою думку. Упевнений, що за прикладами не треба далеко ходити, кожен з батьків чудово розуміє, про що я говорю.

Молодими людьми Церква сприймається як якась закостеніла структура, напівмертва організація, яка повністю відстала від життя і не може відповісти на питання, що їх хвилюють. Не вірите? Подивіться випуск програми на YouTube-каналі «Серафим» із архімандритом Саввою Мажуко та групою молодих людей. Послухайте їхні запитання, постарайтеся їх зрозуміти. І ви жахнетесь! Жахнетесь тому, що ми, люди Церкви, втрачаємо ціле покоління не тому, що це покоління таке собі, а тому, що ми просто не знайшли для них потрібних слів, не навчилися слухати їх і відповідати на їхні запитання хоча б так, як це робить отець Савва.

Серпухівська трагедія дала ненависникам Церкви новий привід для її засудження, і тепер на кожному кутку сурмлять, що церковна система виховання неефективна, якщо в ній відбуваються такі речі. І в чомусь вони мають рацію. Тому що протягом багатьох років ми переконували інших, що насильство та агресія серед підлітків є результатом відсутності духовної складової в їх освіті. Що якщо дітям говорити про Бога, то цього цілком достатньо для того, щоб убезпечити себе та суспільство від бомб, вибухів та стрілянини у школах. І це справді так. Але, як виявилося, ще треба вміти говорити про Бога так, щоб тебе хотіли почути і почули.

Ось що писав святитель Григорій Богослов з цього приводу: «Любомудрувати про Бога можна не кожному, – так! не кожному. Це купується не дешево і не плазунами по землі! Додаю ще: можна любомудрувати не завжди, не перед кожним і не всього торкаючись, але маємо знати: коли, перед ким і скільки. Любомудрувати про Бога можна не всім; тому що здатні до цього люди, які випробували себе, які провели життя в спогляданні, а насамперед очистили, принаймні, очищають і душу, і тіло. Для нечистого ж, можливо, небезпечно й доторкнутися до чистого, як для слабкого зору до сонячного променя» (Слово 27-е, про богослов’я перше чи попереднє).

Виходить, що ми повинні навчитися говорити про Бога з дітьми самі або знайти людей, які зможуть говорити так, щоб вони захотіли їх почути.

Що робити з любов’ю та свободою?

«Маємо знати: коли, перед ким і скільки» говорити про Бога, пише святитель Григорій, бо розмови з непідготовленими «можуть бути небезпечними»... У якому сенсі небезпечними? У тому, що непідготовлені слухачі не зрозуміють нас, відкинуть наші проповіді, повстануть проти нас і проти Бога. Особливо це стосується дітей – їм не так проповідь потрібна, як особистий приклад і любов.

І якщо послухати друзів та знайомих Владислава, який підірвав бомбу, то саме любові йому й не вистачало. Вони стверджують, що хлопця цькували. І цькували не однокласники, а вчителі. Але якщо він хотів помститися вчителям, що його цькували, то чому ніс бомбу на спільну молитву, бажаючи підірвати якомога більше людей? Може, причина таки в іншому? Наприклад, пізніше з’явилася інформація, що мотиви Влада є іншими: «Він сказав, що в нього вже давно з’явилося бажання вбивати людей. Не було ні ненависті до релігії, ні буллінгу, ні образ на вчителів. Струженков каже, що головний мотив – масове вбивство, яке він мріяв здійснити».

Зрозуміло, що навіть у тому випадку, якщо є й приклад, і любов – людина може плюнути на все і зробити щось погане, що задумала. Від цього ніхто не застрахований. А тим більше, якщо його справді цькували. Але, зрештою, Владислав міг просто, як то кажуть, «потрапити під вплив» і стати в один ряд з тими, хто вже здійснював подібні вчинки. Наприклад, в Америці у школах стріляють досить часто. Вбивства в Колумбайні (загинули 14 осіб), у Віргінському політехнічному інституті (убито 32 особи), у початковій школі «Сенді-Хук» (убито 27 осіб) та багато інших. Зрештою, дослідники з Гарвардського університету дійшли висновку, що тільки в період з 2011 року по 2014 рік кількість масових розстрілів у США зросла втричі, і в середньому вони відбуваються кожні 64 дні. Але Америка – дуже релігійна країна. Отже, релігійність – не панацея від гріха.

Добрі справи можуть звершуватися з ненависті, з примусу, зі страху або через гординю і бути лицемірними. А ось любов не може бути формальною, несправжньою – не можна з примусу любити.

А все тому, що є ще власна воля людини, є її свобода, яку порушити не наважується навіть Сам Господь. Саме тому у Святому Письмі Бог не примушує до добра, а говорить про любов. Добрі справи можуть звершуватися з ненависті, з примусу, зі страху або через гординю і бути лицемірними. А ось любов не може бути формальною, несправжньою – не можна з примусу любити.

Але чи можна полюбити без волі? Ні, не можна. І якщо наказувати підліткам, що вони повинні «ходити кроком, не кричати»* (зазначені зірочкою цитати взяті зі Статуту Серпухівської православної гімназії), що педагогів треба «слухатися без суперечок»*, а у «випадку провини – смиренно прийняти заслужене покарання»* , Що «не допускаються яскраві обкладинки на книгах і зошитах»* – то ні свободи вони не відчують, ні любити не стануть.

Наприклад, чому дітям «розмовляти треба якомога тихіше, і голосно не сміятися»*? І як це взагалі можливе? Або що робити людині, яка не може «ходу мати рівну, з ноги на ногу не перевалюватися і тілом не гойдатися»*? Як добитися того, щоб гімназист «зі старанністю вдавався до вчення»* і «брав участь у житті Гімназії без лінощів і небажання»*? Як визначити міру старанності та розмір небажання? Та й наказувати дітям «боятися як вогню будь-якої сваволі»* і «все робити з благословення»* – це, швидше, заповідь для ченців, які відмовилися від своєї волі, а не для дітей, яким важко слухатися завжди.

Нам треба нарешті зрозуміти, що Церква є місцем, де ми вчимося любити Бога і один одного. Адже якщо ми не навчимося самі і не навчимо дітей – то бомби й надалі вибухатимуть.

Що робити із вихованням?

За великим рахунком, Серпухівську гімназію є за що хвалити – її організатори хоч щось намагаються робити щодо виховання та освіти дітей. Проте побоювання викликає вже «традиція» православної педагогіки, що багато в чому спирається на книги ченців і подвижників. Іншими словами, як саме виховувати ченців, ми, може, й знаємо, а ось підлітків – не знаємо без жодних «може». А братися за виховання без знань та умінь щонайменше небезпечно.

Багато хто з нас стикався як мінімум з викладачами недільних шкіл. Найчастіше у нас вихованням підростаючого покоління займаються не за покликанням, а з благословення. Отож вирішили відкрити православну школу. Владика призначив директора. Той у свою чергу запросив учителів, хоча б приблизно-православних. Але оскільки фінансування найчастіше не вистачає, то головна вимога до претендентів на посаду викладача у православній школі – їхня готовність працювати за невисоку заробітну плату.

Однак краще не той педагог, який працює на Божу славу, а той – який працює краще. І не треба радіти, виловивши людину, готову працювати цілодобово за копійки. Тому що в таких випадках є тільки два варіанти: це або поганий фахівець, а таких слід уникати у православних школах, або ж відмінний фахівець, який отримує зарплату набагато нижчу, ніж заслуговує, а це не чесно, не по-людськи.

Вчитель і вихователь, а більше добрі вчитель і вихователь, мають право на добре оплачувану роботу. А де служити Господу безоплатно – це не стосується керівництва православних шкіл. Це вони самі собі таку справу знайдуть. Або вже знайшли. Тому що кожен працівник має право на адекватну оплату праці.

Краще не той педагог, який працює на Божу славу, а той – який працює краще. Вчитель і вихователь, а більше добрі вчитель і вихователь, мають право на добре оплачувану роботу.

Сьогодні виходить, що виховуємо як можемо і як вміємо. Результат – відповідний. У нас немає програм, немає кадрів, досвіду. Добре, якщо є бажання. За великим рахунком, православна гімназія може відрізнятися від мирської лише наявністю молитовного правила, уроків Закону Божого та зовнішнім благочестям (і то не завжди). Потрібно зрозуміти, що школу треба робити не для архієрея чи настоятеля – щоб їм сподобалося, а для дітей – щоб їм подобалося.

І тому давно назріла потреба у розробці не просто нових педагогічних програм, а у розробці системи православної освіти. Православна педагогіка не може існувати відокремлено, не перетинаючись із педагогікою світською, а тому система православної освіти повинна включати в себе найкраще, що є в сучасній світській педагогіці. Можливо, православним педагогам час створити якийсь ресурс, що об’єднує їх і дозволяє обмінюватися досвідом і один з одним, і зі світськими педагогами. Потрібно створювати якусь дослідницьку базу, яка б зайнялася пошуком традицій православної педагогіки та вивченням іншого, не обов’язково православного досвіду.

Природно, що цей досвід потрібно опрацювати та інтегрувати у систему вже православної педагогіки. Природно, для всього цього знадобляться матеріальні засоби. І їх просто потрібно знайти! Тому що давно настав час зрозуміти: не можна будувати храми і не виховувати дітей. Більше того, саме на вихованні слід зосередити основну увагу.

У цьому сенсі дуже важливою стає робота з батьками. Адже їх теж треба вчити – вчити бути батьками, вчити розуміти своїх дітей, вчити любити своїх дітей. Думка, що віддавши своїх дітей Церкві, батьки самоусуваються від процесу їх виховання – згубна та руйнівна. Навпаки, без співпраці, без синергії нічого не вийде.

Батьки завжди відповідають за своїх дітей, незалежно від того, де ці діти навчаються. Отже, у процес розробки системи православного виховання та освіти необхідно включити і батьків.

Одним словом, Серпухівська трагедія розкрила перед нами цілу низку проблем, які треба вирішувати. І вирішувати вже зараз, не відкладати, думаючи, що якось саме розсмокчеться. Не розсмокчеться. До того ж завтра може бути вже пізно.

Читайте також