Як досягти ісихії

Іоанн Лествичник. Фото: ekklisiaonline.gr

Сьогодні ми святкуємо пам'ять преподобного Іоанна Ліствичника. Його духовна спадщина належить до золотої колекції святоотцівського писання. Його «Ліствиця» – одна з перших спроб систематизації аскетичного досвіду Православної Церкви. Якщо ми покладемо на одну полицю з цією книгою ще й книги запитань-відповідей Варсонофія Великого та Іоанна Пророка, авви Дорофея, Ісаака Сиріна, то отримаємо класичні основоположні підручники з православної психології. Усі вони передають найдавніший досвід внутрішнього преображення душі та стратегії боротьби з пристрастями, які живуть у серці.

Усе, що нас оточує в церкві, тобто храмова архітектура, богослужіння тощо – це декорації. Навіть слова Божественного писання – лише символи, за якими прихована глибока внутрішня суть. Усе це дано нам для того, щоб ми змогли докопатися до цієї суті. Якщо цього не станеться, то все навколо нас так і залишиться декорацією, без внутрішнього змісту. Питання не в тому, щоб ми читали Слово Боже і ходили на богослужіння. Це тільки засоби для внутрішньої зміни, або обóження душі.

Чому ми ходимо до храму по тридцять, сорок і більше років, але з нами нічого не відбувається? Чому ми не змінюємося? У нас вдома є багато книжок, ми багато чого знаємо, але всередині як було порожньо і темно, так і залишається.

Можливо, тому що немає тих, хто міг би на своєму прикладі показати, як правильно йти цією дорогою. А ті, хто покликані стати духовними наставниками, перетворилися на політичних коментаторів. У важкі й складні часи соціальних змін і потрясінь священник має вести корабель до Христа – незважаючи ні на що й усупереч усьому, не перетворюватися на політичного пропагандиста й агітатора. Така ситуація якраз і є показовим прикладом нерозуміння суті та сенсу духовного життя. Якщо духовенство цього не розуміє, то що говорити про мирян.

Суть творіння святого Іоанна Ліствичника – ілюстрація досвіду духовного сходження, яке мали ченці того часу.

Перший крок на цьому шляху – знаходження сенсу буття в цьому світі, проникнення в суть самого себе. Хто я такий? Де моє я? Я не можу ототожнити себе зі своїми думками, почуттями, бажаннями, бо вони постійно змінюються і не мають у собі цілісності. Де знаходиться той об'єкт, який підлягає спасінню? Людина роздроблена, і в ній одночасно працює кілька центрів, які намагаються взяти на себе провідну роль у спрямуванні її життєдіяльності. Залежно від того, який із них переможе, туди людина й рухатиметься. Розум живе в нас сам собою – емоції, почуття, бажання він контролює далеко не завжди.

Ми часто робимо те, що ненавидимо, і прямуємо до того, чого не бажаємо. Тому перший крок – це вміння розтотожнити себе зі своїм розумом, почуттями, емоціями та бажаннями. Унаслідок цього розтотожнення душа відірветься від світу й шукатиме Бога у своєму дусі, який і є нашим істинним я.

Перше, чого на цьому шляху досягає монах, – це відсутність бажань і прив'язаностей. Він мандрівник і прибулець у цьому світі, йому нічого не потрібно від світу. Ми «перехожани», тобто ті, хто переходять цей світ. Це і є перший щабель сходження. Усе, що у світі, – це тільки «пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва» (1 Ін. 2:16). Єдине бажання, яке залишається в ченця, – померти для цього світу душею, щоб ожити для горнього світу серцем. Коли це станеться, тоді вже ні світ, ні диявол не матимуть жодного доступу до такої душі.

Найскладніше у всьому цьому – відсікти свою волю. Для цього потрібен послух старцю і покірність йому в усьому беззаперечно. Навіть у тому, що здається абсолютно абсурдним. Старець може доручити послушникові садити овочі догори дриґом або поливати сухе дерево, тягати воду здалеку, коли поруч є колодязь.

Змінюється людина не тому, що робить божевільні речі, а тому, що відсікає свою волю і водночас не перериває молитву і живий зв'язок із Богом. Зовнішнє діяння не заважає її внутрішній молитві.

Коли в людині таким чином зруйнується її зв'язок із зовнішнім світом, вона починає виявляти своє справжнє я. Коли в нас помирає егоїст, то на його місці оживає дух, який був ніби паралізований нашим его. Дух і є наша справжня особистість, у якій ми можемо знайти прямий зв'язок із Богом. Але це ще не є спасінням, а тільки самим початком духовного шляху. Дух, прокинувшись, виявляє свою душу в жалюгідному стані. Людина починає бачити себе такою, якою вона є насправді, а не такою, якою себе уявляла. А це страшне видовище.

Ми повторюємо у Великий піст молитву Єфрема Сиріна – «даруй ми зрети моя прегрешения». Але якби ми й справді побачили свої гріхи, то наше серце не витримало б такого видовища. Від нього можна було б збожеволіти. Тому Господь по милості Своїй уберігає нас від цього. Але коли дух оживає, разом із цим оживає і бачення своїх гріхів. Відтепер починається шлях істинного покаяння. Це ніч плачу, яку проходять святі. Найстрашніший і найважчий період. Здається, що цей морок не закінчиться ніколи. Подвижника часто охоплює дух зневіри й туги. Тут важливою є допомога досвідченого духівника. Таке покаяння докорінно відрізняється від того інтелектуального покаяння, яке ми здійснюємо в храмі перед аналоєм.

Після ночі духовного покаяння починається світанок благодатного осяяння. Душа сходить у споглядання нетварного світла Божества.

Звичайно, книга преподобного Іоанна написана для ченців. Але давайте згадаємо житія єгипетських подвижників. Господь показав, що життя шевця або заміжньої жінки в Його очах може бути вищим за такий стовп подвижництва, як преподобний Макарій Великий. Хоча вони були простими мирянами. Виявляється, для того щоб досягти такого стану, не обов'язково кидати сім'ю і йти в затвор. У кожної людини є свій шлях, і кожен може досягти спасіння.

Доти, доки людина не досягне безпристрасності, в ній житимуть тільки прив'язаності.

І що б ми не називали любов'ю, це буде та чи інша форма прив'язаності. У природному стані в людини немає жодних неконтрольованих внутрішніх рухів – ні розумових, ні емоційних, ні ірраціональних. Якщо вони в нас є, то ми досі перебуваємо в неприродному для нас стані гріховної хвороби.

Коли всередині людини є нічим не перериваний мир, який існує незалежно від того, що відбувається навколо, це називається ісихія. Безпристрасність та ісихія і є тим ґрунтом, на якому народжується справжня любов до Бога і людей. А початок усьому цьому покладається в глибокому смиренні та довірі Богові.

Читайте також