Лист Сергія Думенка Олександрійському патріарху

Сергій Думенко написав патріарху Феодору лист підтримки. Фото: СПЖ

15 січня 2022 р. Сергій (Епіфаній) Думенко опублікував на сайті ПЦУ свій лист на адресу Олександрійського патріарха Феодора з приводу створення Патріаршого екзархату РПЦ в Африці.

Перше, що дивує, то це взагалі сам факт появи цього листа. За три роки свого існування ПЦУ не встигла відзначитися нічим, крім розколу у своїх лавах, скандалів та рейдерських захоплень чужих храмів. І тут раптом глава ПЦУ заявляє про себе на міжнародному рівні як про захисника «ображеного» Олександрійського патріархату. Лист С. Думенка опублікований відразу в перекладі грецькою, англійською, російською та українською мовами, причому першим на сайті стоїть грецький текст, що для непосвячених виглядає дуже дивно.

Ну і, звичайно, перед вражаючою історичною безграмотністю та потугами звинуватити інших у своїх власних гріхах ми просто знімаємо капелюха. Отже, по черзі.

6-е правило Першого Вселенського собору

У першому абзаці листа С.Думенко звинувачує РПЦ у порушенні 6-го правила Першого Вселенського собору. Правило це проголошує: «Нехай зберігаються стародавні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, щоб олександрійський єпископ мав владу над усіма цими. Понеже і римському єпископу це зазвичай. Подібно і в Антіохії, і в інших областях та зберігаються переваги церков. Взагалі ж нехай буде відомо це: аще хто, без дозволу митрополита, поставлений буде єпископом, про таке великий собор визначив, що він не повинен бути єпископом».

Правило це стало відповіддю на Мелітіанський розкол 306 р., коли єпископ Мелітій Лікопольський розійшовся з Олександрійським єпископом Петром у питанні прийняття до Церкви впалих та почав висвячувати для Олександрійської Церкви кліриків. При цьому дії Мелітія були відверто розкольницькими, оскільки єпископ Петро Олександрійський був законним єпископом, що не відлучений від Церкви і не перебував у спілкуванні з розкольниками.

Сьогодні ж предстоятель Олександрійської Церкви патріарх Феодор абсолютно очевидно сам став розкольником, вступивши у спілкування з відлученими від Церкви «ієрархами» ПЦУ.

Якби С. Думенко прочитав це Правило трохи уважніше (чи взагалі прочитав), то він би зрозумів, що воно якраз говорить про те, що саме він, С. Думенко, не може бути єпископом: «Аще хто, без дозволу митрополита, поставлений буде єпископом, про таке великий собор визначив, що він не повинен бути єпископом». На момент «рукоположення» С. Думенка Митрополитом Київським був Блаженніший Володимир (Сабодан), що визнавалоь усіма, зокрема й Олександрійським, і Константинопольським патріархатами. І от, без дозволу Митрополита Володимира, С. Думенко був поставлений «єпископом», це вже не кажучи про те, що «рукоположив» його відлучений від Церкви Філарет Денисенко.

А слова шостого Правила «і в інших областях та зберігаються переваги церков» говорять про те, що Константинопольський патріарх не мав жодного права в 2018 р. вторгатися на територію України, оскільки на ній діє канонічна Українська Православна Церква.

Помста «Вашому Блаженству»

«Нам добре відомо, що вчинене Патріархом всієї Росії Кирилом щодо створення так званого екзархату в Африці не має жодних канонічних, пастирських і навіть християнських мотивів, а має своєю основою виключно бажання помсти Вашому Блаженству і очолюваному Вами Патріархату за канонічне спілкування з Православною Церквою України».

По-перше, Думенко затвердив той самий причинно-наслідковий зв'язок між визнанням ПЦУ патріархом Феодором та створенням Руського Патріаршого екзархату в Африці, про який не втомлюються говорити в Москві.

По-друге, неминуче постає питання – за що й кому «мстилися» клірики Олександрійського патріархату числом 102, які написали прохання Московському Патріарху про прийняття їх до юрисдикції РПЦ? Причому багато хто з них написали ці прохання ще два роки тому, одразу після визнання патріархом Феодором ПЦУ. Вони ж не мстили, а просто не хотіли вступати у спілкуватися з розкольниками.

По-третє, те, що РПЦ збирається будувати в Африці храми, монастирі, організовувати навчальні заклади тощо, це що – помста? З почуття помсти можна щось забрати, а коли, навпаки, віддають, це вже щось інше. Власне, РПЦ збирається робити в Африці те, що мав робити Олександрійський патріархат. Втім, говорити про це поки що рано, зачекаємо, коли ці плани почнуть реалізовуватися.

«Вторгнення» в Київську митрополію

Далі С. Думенко розповідає про «вторгнення» Московського Патріархату в Київську митрополію. Зокрема, він пише: «В другій половині XVII століття, користуючись складними обставинами і політичною силою царів, Патріархат Москви вторгнувся в Київську Митрополію».

Йдеться про події 1686 р., коли Київську митрополію було передано до юрисдикції Московського Патріархату. Що ж це за такі складні обставини, що спровокували «вторгнення»? Виявляється, це... загроза повного знищення православ'я на землях України та насадження католицтва у формі унії.

Ось що пише Московський Патріарх Іоаким Константинопольському Патріарху Іакову: «Хай знає Твоя Святість причину цього листа: Київська митрополія багато років залишається без архіпастиря, кафедра вакантна, і віддалена географічно від Твоєї Святості. Через дальність шляху та небезпеку від диких народів при подорожі, київська паства залишилась без настанови, і від цього стала доступна до багатьох скорбот і розбещення, а особливо в тій частині, що знаходиться в Польській державі, так деякі з духовенства, побачивши Римську спокусу, перейменувались із християн в уніати та почали називати себе по-різному: хтось – митрополитом Київським і Всеросійським, інший – наглядачем Київського престолу, щоб постаратися такими найменуваннями всіх християн Київської єпархії від православної віри звернути у своє лжевчення та підпорядкувати Римській церкві в унію».

Звісно, ​​у цьому випадку можна сказати, що Московський Патріарх – особа зацікавлена. Але ось те саме твердження, тільки не з церковної, а політичної точки зору зустрічаємо в тексті «Конституції» Пилипа Орлика: «Не є таємницею, що славної пам'яті гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорізьким повстав і розпочав праведну війну проти Речі Посполитої Польської за права та вольності військові, але насамперед за віру святу православну, яка різними тягарями влади польської силувана була до унії з костелом римським. А після викорінення іновір'я з Вітчизни нашої з Військом Запорізьким та народом малоросійським добровільно піддався і перейшов під захист Московської держави з єдиною метою – тільки заради єдиновір'я православного».

Тобто, якщо спиратися на думку Орлика, то С. Думенко жалкує, що Київська митрополія опинилась у складі Московського Патріархату, а не Римо-католицької церкви. Що ж, у світлі сьогоднішнього зближення ПЦУ та греко-католиків такий жаль цілком зрозумілий.

«Анафематствуваний» Мефодій

С.Думенко пише, що «вторгнення» Московського Патріархату почалося з якогось єпископа Мефодія, якого незаконно призначили місцеблюстителем Київської митрополії, так само, як і сьогодні РПЦ призначила митрополита Леоніда Патріаршим екзархом в Африці.

«Як нині митрополита Церкви Росії Леоніда в Москві було призначено стати екзархом в Африці, так тоді у Москві посвятили на єпископа в межі Київської Митрополії Мефодія, священника з України, якого призначили, при живому канонічному митрополиті Київському і всієї Руси Йосифі, "місцеблюстителем Київської Митрополії". За таке беззаконня тогочасний Вселенський Патріарх наклав на цього Мефодія анафему», – написав С. Думенко.

Невідомо, хто порадив Сергію Петровичу «блиснути» знанням історичних фактів, але ця порада була дуже необачною.

По-перше, протопоп Максим Филимонов (у чернецтві Мефодій) був поставлений не за митрополита Іосифа (котрих, до речі, було два: Нелюбович-Тукальський та Шумлянський), а набагато раніше, в 1661 р., за життя Київського митрополита Діонісія Балабана.

По-друге, митрополит Діонісій Балабан, попри свою клятву у вірності московському цареві, перекинувся до польського короля і, відповідно, не міг керувати церковними справами на Лівобережній Україні, включаючи Київ. Місцеблюстителем тут був Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, лояльний до Москви.

По-третє, Мефодія Филимонова поставили зовсім не на Київську кафедру, а на Мстиславську, доручивши керувати церковними справами замість Лазаря Барановича. Причому поставлення це зробив місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Питирим.

По-четверте, бідний Мефодій отримав свою першу анафему не від Константинопольського, а від Московського патріарха Никона, який на той час уже встиг зректися престолу, але потім заявив, що продовжує патріархувати.

По-п'яте, анафему Мефодію від Константинопольського патріарха виклопотали митрополит Діонісій Балабан та гетьман Юрій Хмельницький, що зрадили клятві й перекинулися до польського короля та які звинуватили Мефодія в узурпації влади. Причому патріарх наклав анафему через їхні слова без жодного судового розгляду та навіть без витребування письмових пояснень від Мефодія.

По-шосте, анафема ця була дуже швидко знята після листа царя Олексія Михайловича Константинопольському патріарху, в якому, зокрема, йшлося: «Сповіщаємо твоє преблаженство з мольбою про Мефодія, єпископа святої твоєї пастви <…> Діонісій Балабан, що відійшов до нашого ворога, польського короля, за наказом його приходив до них і намовив багатьох із них бути під його рукою і з'єднатися з папістами. І як вони вже готові були відпасти, то ми злякалися, щоб не загинули душами своїми, болісно заопікувалися спасінням їх і, угледівши цього мужа, Мефодія, тамтешнього ж уродженця, що може направити їх на істину, помусили рукоположити його, щоб не заплутались у диявольських сітях та живі були». Після цього анафема була знята, і Мефодій ще якийсь час цілком законно керував церковними справами. Щоправда, потім він перекинувся на бік поляків, а потім назад на бік Москви, але це вже інша історія.

Час це був дуже трагічний для України, але те, що С.Думенко називає «вторгненням», було насправді захистом українського православ'я від поглинання католицизмом у формі унії, а українського народу – від винищення через постійні набіги поляків та кримських татар, а також гетьманських міжусобиць.

«Вторгнення» чи порятунок?

С. Думенко не зупинився на прикладі Київської митрополії та розповів про «вторгнення» РПЦ і в інші країни. Ось що він написав: «Належить не забувати і про вторгнення Церкви Росії та порушення нею канонів у багатьох інших випадках. Без всякого права ця Церква і російська держава вторглися у XVIII столітті в митрополії Криму, належні Вселенському Патріархату, на початку ХІХ століття – в Грузію, яка користувалася автокефалією, та в Бессарабію, приналежну до Вселенського Патріархату».

Про те, що приєднання до Російської імперії Криму і невеликої частини Бессарабії було не поневоленням, а, навпаки, порятунком християн, які там проживали, від жахів турецького ярма, можна докладніше ознайомитися у статті: «Як чиновники-пропагандисти ПЦУ обманюють довірливих українців». Ті, хто хоча б коротко знайомі з християнською історією Криму, погодяться, що ця теза Сергія Петровича виглядає особливо цинічною.

Єдиним випадком, який не робить честі РПЦ, є Грузія. Там справді було скасовано давню автокефальну Грузинську Церкву і на її місці виник Екзархат РПЦ. Однак і тут питання стояло не в тому, бути чи не бути Грузинському Патріархату, а бути чи не бути Православ'ю в Грузії взагалі. У 1800 р. до Грузії вторгся аварський хан Омар на прізвисько Шалений. Причому аварці були лише авангардом перського шаху Фатх Алі, який прагнув захопити Грузію. І лише включення Грузії, а точніше розрізнених на той час грузинських князівств, до складу Російської імперії врятувало цю країну і, відповідно, Церкву від кривавої різанини та можливого повного знищення.

«Вселенський» Московський Патріарх

С. Думенко пише: «А після ІІ Світової війни ця Церква і сталінська держава взагалі мали намір провести у Москві так званий Вселенський собор і оголосити Патріарха Москви – «Вселенським».

Так, справді така ідея була… у голови Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР полковника Г. Г. Карпова. Він її розробляв та навіть доповідав про це І. Сталіну. Але далі ідеї справа не пішла. Чи варто звинувачувати РПЦ в ідеях, які просувала антицерковна влада?

Здається, С. Думенку варто було згадати у листі, що задовго до Г. Г. Карпова цю ж ідею просував Патріарх Константинопольський Афанасій III (Пателарій), відомий у нас як святитель Афанасій Сидячий, Лубенський чудотворець. У 1653 р., буквально за кілька років до подій, які С. Думенко описує як «вторгнення» Московського Патріархату в Київську митрополію, святитель Афанасій розпочав подорож до Москви з метою переконати царя Олексія Михайловича вступити у війну з Османською імперією та після перемоги зайняти престол Візантійських імператорів. А Московський Патріарх, за задумом святителя, мав отримати титул «Вселенський». План цей був викладений досить докладно письмово. На зворотному шляху святитель Афанасій помер у Лубенському Мгарському монастирі і сьогодні почиває святими мощами у Харківському кафедральному соборі.

«На злодії шапка горить»

Закінчує Сергій Петрович свій лист просто «шедевральним» чином. Він звинувачує Московського Патріарха в бажанні стати главою Православ'я, а саме Православ'я зробити виключно російським: «Ми переконані, що Святійший давній Патріархат Олександрії разом з Першопрестольним Вселенським Патріархатом та іншими Богомудрими Патріархами і Предстоятелями Святійших Автокефальних Церков знайдуть належне канонічне рішення в такій ситуації, яке зупинить намагання Патріархату Москви перетворити себе у Православ’ї на когось, подібного до католицького Папи, а саме Православ’я – на російську етноцентричну секту».

Подібні звинувачення на адресу Московського Патріарха абсолютно безпідставні, С. Думенко не здатний навести жодного факту, документа чи висловлювання, які б підтверджували ці звинувачення. А от якщо їх звернути до патріарха Константинопольського, то доказів тут аж надто.

Розпочати можна з теорії «перший без рівних», сформульованої нинішнім главою Американської архієпископії США Елпідофором (Ламбрініадісом). Вона між іншим проголошує: «Якщо ми говоритимемо про джерело першості, то джерелом першості є та сама людина, архієпископ Константинопольський, який саме як єпископ є першим «серед рівних», але як архієпископ Константинопольський є першим ієрархом без рівних (primus sine paribus)». Що це, як не папізм у чистому вигляді?

А ось слова самого патріарха Варфоломія з інтерв'ю виданню «Національний вісник» з нагоди 29-ї річниці перебування на Константинопольському престолі: «Ми, православні, маємо піддатися самокритиці та переглянути нашу еклезіологію, якщо ми не хочемо стати федерацією Церков протестантського типу. Оскільки в нашому рукоположенні у єпископа ми клянемося підкорятися рішенням Вселенських соборів, ми маємо визнати, що у неподільному Вселенському Православ'ї є один «Перший», не лише за честю, а й «Перший» з особливими обов'язками та канонічними повноваженнями, покладеними Вселенськими соборами».

А ось цитати з виступу патріарха Варфоломія на Синаксисі в 2018 р.: «Православ'я не може існувати без Вселенського Патріархату… Вселенський патріарх як глава Православного Тіла… Якщо Вселенський Патріархат… покине міжправославну сцену, Помісні Церкви стануть “як ті вівці, що не мають пастуха" Мт. 9: 36)».

А щодо висловленого Думенком звинувачення РПЦ в етноцентризмі, то саме його прояви ми дуже часто чуємо від грецьких ієрархів. Не далі, як 6 червня 2021 р. Олександрійський патріарх Феодор під час церемонії випуску студентів африканської семінарії побажав їм поширювати в Африці світло... еллінізму.

То хто насправді претендує на звання «православного папи» і де пропагують свою національну перевагу?

Висновки

За великим рахунком усі ці листи, заяви та декларації нічого не варті. Значення мають справи або, точніше сказати, плоди цих справ. Господь сказав: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт 7:16).

Які плоди створення ПЦУ? Захоплення храмів, насильство, ворожнеча та беззаконня. Які плоди визнання ПЦУ з боку Кіпрської, Елладської та Олександрійської Церков? Розбіжності між архієреями, збентеження духовенства та пастви. В Африці це визнання призвело до небажання частини кліриків спілкуватися з розкольниками та створення Руського Патріаршого екзархату.

Якими будуть плоди діяльності цього Екзархату – покаже час. Сподіватимемося, що Православ'я в Африці чекає якщо не розквіт, то помітний розвиток та зміцнення. Це буде переконливою відповіддю і патріарху Феодору, і патріарху Варфоломію, і Сергію Петровичу Думенку, і всім іншим недоброзичливцям. Для них усіх альтернатива видається наступною: або принести покаяння в усіх своїх беззаконнях і повернути Церкві втрачену єдність, або продовжувати сходити у безсилій злості, намагаючись звинувачувати інших у тому, в чому винні самі.

Читайте також