Про непоминання Патріарха Кирила

І таких священників можна зрозуміти.

1.  Росія напала на Україну. Через тиждень війни вже величезна кількість жертв та руйнувань. Страждають навіть храми.

2. Патріарх Кирил не висловив протест проти вторгнення в Україну. Те, що він каже про війну, для українців звучить малопереконливо.

3.  У Західній Україні вже почалося беззаконня щодо УПЦ з боку влади та радикалів. Храми відбирають або закривають, людям погрожують, у Городку під Львовом діяльність УПЦ навіть заборонили офіційно. І немає сумнівів, що це лише початок.

Священники й громади, що страждають, ставлять собі питання – а чому ми маємо це терпіти? Заради чого? І перше бажання – рубати з плеча, розірвати будь-який зв'язок з Московським Патріархатом і влитися до лав тих, хто палахтить «праведним» обуренням.

Але навіть у спілкуванні з близькими ми знаємо, що в конфліктах це найперше бажання рідко буває правильним. Обурення та ненависть ніколи не допомагали прийняти правильне рішення.

Наразі одні в УПЦ вимагають розірвати спілкування з Патріархом негайно, інші не погодяться на це ніколи. Який вихід? Розколоти нашу Церкву через політичну ситуацію, нехай і таку, де правда на нашому боці?

Такі рішення мають прийматись інакше – коли в серці не гнів, а мир і тиша. Коли ти, як заповідав Спаситель, пробачив своїх ворогів. І ще. У важкі томосні часи наша Церква залишилась єдиною завдяки абсолютній довірі до нашого Предстоятеля. Потрібно чекати на його слова й зараз.

Читайте також