Людина, яка вміла любити

Дитинство та юні роки

Архімандрит Модест (у миру Михайло Харитонович Потапов) народився 20 листопада 1926 року у хуторі Павло-Очаківка Азовського району Ростовської області у селянській сім'ї. Рід Потапових відрізнявся побожністю і незважаючи на важкі роки революційних гонінь на віру, Потапови завжди ходили до храму, шанували пости і святкували церковні свята. У такій атмосфері благочестя проходило дитинство Михайла. Можна сказати, що запах ладану, церковнослов'янські піснеспіви і молитовні бдіння майбутній старець увібрав у себе разом із молоком матері.

Після термінової служби в армії Михайло за результатами співбесіди був зарахований до Азовського морського училища на спеціальність радиста. Коли керівництву училища спеціальні органи доповіли, що їхній слухач ходить до храму для молитви, юнака вирішили відрахувати. Дізнавшись про це, мама Михайла пішла прямо до першого секретаря райкому партії. Її старший син загинув на війні, віддавши життя за Батьківщину, за яким же правом держава тепер позбавляє можливості здобути спеціальність її молодшому синові, за якого загинув його брат? Після цієї розмови Михайла вирішили не чіпати та дали можливість довчитися. Після закінчення навчання Михайло 17 років працював радистом на Азовському рибкомбінаті.

Вибір життєвого шляху

Настав час і батьки Михайла задумалися про те, що слід синові одружитися. Підібрали йому наречену Раєчку – добру, вірну дівчину. Справили весілля. Проте прожив із нею Михайло не більше місяця і повернув її до батьківського дому. Батькам сказав: «Ви говорили вона добра, віруюча – так самі з нею і живіть». Рая виявилася жвавою, практичною і досить прагматичною.

Після невдалого першого шлюбу вже вся рідня вважала своїм обов'язком одружити красеня Михайла, так що пропозиції йшли одна за одною. Щоб раз і назавжди вирішити для себе це питання, Михайло поїхав до однієї прозорливої ​​стариці за порадою. Коли він ще тільки в коридорі знімав взуття і думав, як же поставити таке делікатне запитання матінці, то почув, як та зі своєї кімнати почала голосно говорити:

– Сам, сам. Не благословляю.

Почувши ці слова, молодик зрадів серцем. Приїхавши додому, він попросив родичів припинити пошуки нареченої.

Початок духовного життя

Замість нареченої Михайло шукав Царство Боже, правду Його та досвід безперестанної молитви. Він побував у всіх відкритих на той час лаврах та монастирях країни. Але своїх духівників Михайло знайшов серед Глинських старців. Спочатку він окормлявся в отця Іоанна (Маслова), під керівництвом якого і почав займатися Ісусовою молитвою. А вже після закриття монастиря перебував під духовним керівництвом колишніх насельників Глинської пустелі  митрополита Зіновія (Мажуги) та схіархімандрита Віталія (Сидоренка), які на той час перебралися до Грузії. 

У країні дедалі сильніше здійснював звірства хрущовський терор щодо Церкви. На роботі знали, що Михайло людина побожна, і тому не давали йому проходу. У хід йшли умовляння, погрози, шантаж. Зрештою, йому поставили ультиматум: або церква, або робота. Михайло вибрав церкву та звільнився. Це сталося 1968 року.

Прийняття сану та духовність

Розрахувавшись із роботи, Михайло пішов служити спочатку вівтарником, а потім і регентом у храм Георгія Побідоносця в селі Кулішівка Азовського району. У квітні 1976 року він був висвячений у сан диякона, а 28 серпня в день Успіння Божої Матері – в ієрея.

Після висвячення отець Михайло отримав призначення настоятелем у м. Шахтинськ. Місце, де він мав служити, було занедбаною напівзруйнованою хатою. Все в аварійному стані, дерево прогнило, даху майже не було. Духовний стан мешканців міста був приблизно таким самим. Про Бога всі забули, усі спали смертним духовним сном. Але своїми сльозами та молитвами отець Михайло зміг воскресити з руїн і душі, і сам храм.

Будувати на той час не дозволяли, тому таємно від влади він обкладав старий будиночок зсередини цеглою, а коли будівництво було закінчено, то зовнішній шар зруйнували, і уповноважений у справах релігій постав перед фактом – храм відреставрований.

Потроху до храму потягнулися люди. Бачачи перед собою істинного пастиря, та ще й такого, який мав дар слізної молитви (отець Михайло не міг жодної служби провести без сліз), люди стали все більше тягнутися до Бога. Це викликало серйозне занепокоєння партійних працівників регіону. Почалося цькування, погрози, приїжджала одна комісія за іншою. Всі ці переживання та хвилювання зрештою довели отця Михайла до лікарняного ліжка. Від серцевого болю він потім страждатиме все своє життя і помре врешті-решт від серцевого нападу.

Прийняття чернецтва. Настоятель Вознесенського собору

Духовний зв'язок отця Михайла з Глинськими старцями був постійним. Якось під час його чергового візиту до старців владика Зіновій постриг отця Михайла у чернецтво з ім'ям Модест. Пізніше митрополит Ростовський Володимир звів ієромонаха Модеста в ігумени, а через деякий час – в архімандрити.

1986 року отця Модеста перевели на нове місце подвигів – до Вознесенського собору Новочеркаська. Це був храм, який понад сорок років простояв бездіяльним. В нього було страшно заходити. Скрізь сміття, бруд, чорні стіни, колони перепиляні. За три роки свого настоятельства отець Модест зміг усе це буквально воскресити з руїн. Літні козачки плакали від радості. Вони дожили до того часу, коли знову почули передзвін улюбленого храму.

Отець Модест увів у соборі щоденні богослужіння. Незважаючи на те, що він був настоятелем, служив він нарівні з молодими священниками і навіть більше того, упокорював себе перед ними, беручи на себе їхні обов'язки. Вставав раніше за всіх, звершував проскомідії, хоча це був обов'язок молодого священника. Взагалі, служба для отця Модеста була станом душі. Під час богослужіння він весь преображався і наче світився зсередини. Душа старця жила в гірських обителях, бачила серцем Бога і поринала в солодкий нектар богослужбового співу та читання.

Завдяки духовному та молитовному подвигу отця Модеста до Вознесенського собору стало приїжджати безліч паломників. З благословення Глинських старців отець Модест проводив молебні про зцілення хворих і біснуватих. Це була дуже важка і виснажлива праця. Він був схожий на найжорстокішу війну з дияволом. Якби не благословення своїх старців, батюшка ніколи не став би проводити ці молебні. Знемагаючи від втоми, він ніс послух, який для нього був понад усе. Під час цих молебнів за молитвами старця справді відбувалися чудеса. Люди одужували, біснуваті зцілювалися.

Сатана воював зі старцем не тільки з боку уповноважених і партійних працівників, чимало підступів йому робили і т.зв. «церковні» люди. Наклеп, заздрість, наговори – все це переніс отець Модест сповна. Відповідав він на всі ці образи як старець.

Так одного разу йому розповіли, як одна із півчих весь час на нього намовляє і зводить наклеп.

– Ну, я їй сьогодні влаштую, я їй влаштую! – грізно і з суворим виглядом сказав він.

Коли, йдучи на службу, старець зупинився біля клироса, всі затамували подих, чекаючи, що робитиме старець. Отець Модест підійшов до своєї кривдниці і радісно промовив:

– Раба Божа Катерино, – і по-батьківському притиснув її до себе, поцілувавши в чоло.

Особливою любов'ю старця користувалися хворі дідки та старенькі. Він знав усіх, хто хотів, але не міг через хворобу прийти до храму. Сам особисто всіх відвідував, соборував, причащав, постачав ліками, грошима та продуктами харчування.

Настоятель Іверського монастиря

У 1991 році отець Модест був поставлений настоятелем Свято-Іверського монастиря, що відроджувався в Ростовській єпархії. Коли він прибув до обителі, то тут разом із послушницями налічувалося лише близько двадцяти сестер. За три роки старцеві вдалося знову-таки практично з нуля не тільки відродити обитель, а й налагодити повноцінне життя монастиря. Отець Модест не ставив собі першочерговою метою будівництво та бзведення будівель. Для нього основним було богослужіння та молитва, а все інше – будівництво, благоустрій храму, влаштування побуту служило доповненням до головного. Але в міру молитви Бог посилав помічників, тих, хто допомагав відроджувати дім Матері Божої.

В цей час вже для всіх була очевидна наявність у отця Модеста благодатних дарів прозорливості, зцілення хворих, чудотворень, які він, звичайно ж, за своєю чернечою скромністю ретельно приховував. Допомагав, викривав, попереджав про небезпеку людей так, щоб вони по можливості не зрозуміли, що старець бачить їхні душі та майбутнє, як на долоні. Іноді йому доводилося юродствувати. Але не може світильник сховатись на верху гори. Отця Модеста вже знали далеко за межами рідної єпархії, до нього поспішали люди з усієї країни.

Архімандрит Старочеркаської обителі

1994 року з благословення Ростовського владики архімандрит Модест призначається настоятелем Старочеркаського монастиря. Щоправда, сам монастир був тільки на папері. Не було ні приміщення, ні корпусів, а на храм не можна було дивитися без сліз. Посеред церкви купа сміття, у вівтарі туалет, вікна забиті іржавими листами, все згаджене кепськими написами. Такої гидоти запустіння, що відкрилася старцеві, він ще не бачив у своєму житті.

Перші ченці, які приїхали відкривати монастир, зняли в однієї віруючої бабусі старий будиночок і взялися до справи. Разом із отцем Модестом їх було лише семеро людей.

Цілих два роки день у день ченці вигрібали культурну спадщину радянської епохи, щоб можна було увійти до храму помолитися. На подвір'ї заклали братський корпус, у планах було збудувати трапезну. Але в газетах при цьому стали з'являтися наклепницькі статті про те, що відродження монастиря загрожує музею козацтва, який розташовувався поруч, та інша брехня. Монахів стали поливати у пресі брудом, обзивати «чорними воронами», «варварами», «вандалами», писати всякі небилиці.

Двері чиновницьких кабінетів наглухо зачинялися перед ченцями. Неможливо було підписати жоден папірець, необхідний для проведення будівельних робіт. До міста приїхав навіть міністр культури, який особисто пообіцяв надіслати бульдозери, щоби знести все монастирське будівництво. «Присилайте, – відповів отець Модест, – я під них ляжу, нехай мене давлять».

З іншого боку, музей козацтва, який, по суті, був на території монастиря, вирішив розпочати активну просвітницьку діяльність. Знайшлися спонсори, і кожного недільного дня, коли в храмі має відбутися літургія, у дворі навпроти вівтаря вибудовувалась сцена, включалися на повну гучність колонки і до самого вечора виступали самодіяльні артисти та заїжджі музиканти. Особливо блюзнірсько це виглядало ще й тому, що місце, на якому була зведена сцена, було цвинтарем. Колись музейники там щось шукали, розрили весь некрополь і, розкидавши як попало кам'яні плити, так і залишили все неприбраним. Тепер над цим місцем звели сцену та танцювали буквально на кістках. Нема чого говорити про те, що службу проводити під гул цих пісень та танців було неможливо.

Терпіння у ченців на цьому урвалося. Вони вже вирішили піти з Старочеркаська назавжди. І в цей критичний момент отцю Модесту розповіли про те, що за кількасот кілометрів від нього в селі Микільському є монастир, де живе і проповідує чудовий старець отець Зосима (Сокур).

Отець Зосима зустрів архімандрита Модеста з відкритими обіймами:

 Оце старець! Оце старець! – говорив він, обіймаючи його. – Не здавайтесь, не відступайте, буде у вас монастир. Ще влада вам сама все віддасть і допомагатиме.

Ці слова прозорливого старця заспокоїли отця Модеста. А незабаром усі проблеми вирішилися самі собою. Інфляція кінця дев'яностих все розставила свої місця. У музею не стало грошей не те, що на артистів, а навіть на зарплату працівникам. Вони вже самі були раді віддати свої будівлі будь-кому, аби ні за що не відповідати. А державні чиновники також зрозуміли, що до Церкви треба повертатись не задом, а передом.

Останні роки життя

Життя самого отця Модеста на той час схилялося до заходу сонця. Він уже й зовні був схожий на земного ангела: сивочолий, благообразний старець ніби світився від благодаті, яка в ньому жила, а його дитячі чисті очі випромінювали світло і добро. Все, чим жив отець Модест – це любов до Бога та людини. Його вміння любити і співчувати кожній людині вражало людей, особливо тих, хто вперше зустрічав старця на своєму життєвому шляху. Навіть малі діти, простягаючи пальчик, говорили: «Ма-а, дивись – батюшка сяє».

Так і було, отець Модест сяяв, і це небесне світло вже неможливо було утримати в тісній клітці хворого тіла духовника.

Перший удар інфаркту стався зі старцем 8 березня 2002 року. Отець Модест став тоді на коліна і тихо зі сльозами промовив: «Господи Ісусе Христе, Боже мій, прости мене грішного! Мати Божа, прости і помилуй мене». Два дні він пролежав у лікарні під наглядом лікарів. Дванадцятого березня напад знову повторився. Тринадцятого числа, незважаючи на заборону лікарів, отець Модест підвівся, помив голову і став готуватися до смерті.

Лікарі були вражені спокоєм старця, який, відчуваючи сильний біль, світився при цьому якимось внутрішнім світлом. Він згадував про маму, і розповідав лікарям про те, як вона помирала: «Лягла на кушетку, повернулася на правий бік, підтягла ноги під себе клубочком – і тихо, мирно спокійно відійшла».

Чотирнадцятого березня о дев'ятій ранку архімандрит Модест сповідався і причастився Святих Христових Таїн. Взяв у руки вервиці і почав слухати подячні молитви після Святого Причастя. Під кінець правила з молитвою Ісуса на вустах він повернувся на правий бік, підтягнув під себе ноги і тихо відійшов у вічність. Упокій, Господи, душу покійного раба твого архімандрита Модеста і його святими молитвами помилуй нас, грішних.

У статті використовувалися матеріали з книги «Архімандрит Модест». Вид: «Риза» М. 2018 р. Упорядник В. Карагодін.

Читайте також

Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський

Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...

Притча: Так було вгодно Богу

Притча про те, що будь-яку ситуацію можна подивитися з іншого боку.

Розум у пеклі, а серце в Раю

Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.

Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський

Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.

Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці

Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.

Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде

Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?