Екзорцисти, аколуфи, остіарії: ким були нижчі чини в давній Церкві?

Остіарій з ключами від храму. Фото: СПЖ

Сьогодні церковний клір, тобто осіб, які виконують певні дії в Церкві, прийнято ділити на священнослужителів і церковнослужителів. До перших належать єпископ, священник і диякон, а до других – іподиякони, читці, співці та пономарі. У давнину також було розділення кліру на осіб священного сану і нижчих чинів.

Найбільш повний список нижчих ступенів церковних посад наводиться в листі римського папи Корнелія до антиохійського єпископа Фабія, написаному близько 251 р.

У цьому листі Корнелій відносить до нижчих чинів церковного причту читців, іподияконів, аколуфів, екзорцистів і остиаріїв.

Слід зауважити, що Корнелій перераховує посади, які були саме в римській Церкві, в інших помісних Церквах могли бути відмінності, але не кардинальні.

Екзорцисти

Екзорцисти, які виганяють диявола, або, якщо точніше, заклиначі з'явилися в Церкві із самого її виникнення. Господь Ісус Христос, посилаючи апостолів на проповідь, говорив їм: «Ходячи ж, проповідуйте, що наблизилося Царство Небесне; хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; даром отримали, даром давайте» (Мф. 10: 7–8).

Цей дар спочатку був харизматичним і досить поширеним. Володіння ним не вважалося чимось важливим. Святий Іустин Філософ (II ст.) у «Розмові з Трифоном юдеєм» говорить: «Ми, віруючі в розп'ятого при Понтії Пілаті Ісуса Христа Господа нашого, заклинаємо всіх демонів і нечистих духів, і тримаємо їх у нашій владі». Трохи пізніше, на початку III ст., знаменитий Ориген писав: «Тих (демонів. – Ред.) багато з християн проганяють з одержимих не за допомогою якихось вигадок, магічного або медичного мистецтва, а тільки молитвою і простими заклинаннями, і при цьому такими, які може вживати і найпростіша людина, як взагалі прості люди роблять це». Також про екзорцистів є згадка у святого Іринея Ліонського (II ст.).

Про те, як і коли це харизматичне служіння перетворилося на церковну посаду, сказати важко.

Схоже, головним обов'язком екзорцистів було не зцілення біснуватих людей, а проголошення заклинальних молитов при Таїнстві Хрещення.

Сьогодні ці молитви також містяться в чині Хрещення і проголошуються священиком або єпископом. Це обставина пояснює, чому сьогодні в Церкві немає посади екзорциста. У Требнику святителя Петра Могили є чин вигнання бісів з одержимих ними людей, але сучасна практика «вичитки» має досить неоднозначну оцінку. Дуже небагато священнослужителів беруться за цю справу.

Аколуфи і остиарії

Про ці посади мало що можна сказати, оскільки відомі нам джерела не вказують прямо ні на їх обов'язки, ні на вимоги до кандидатів, ні на місце в церковній ієрархії. Слово «аколуф» (грец. ἀκόλουθος) не вказує на якийсь певний рід церковного служіння, а означає «супутник» або «супроводжуючий», тобто людину, яка допомагає або прислуговує певній особі, належить до його свити. Трохи більш зрозумілим є слово «остиарій», що латиною (ostiarius) означає «придверник» або «привратник».

Імовірніше за все, аколуфи були помічниками якогось церковного посадовця, а остиарії – служителями самого храму.

В обов'язки останніх входило: відчиняти і зачиняти храм, стежити за чистотою в ньому, не пускати в храм осіб, які не належать до церковної громади, у певний час Літургії виводити з храму тих, хто перебував у чині оголошених або каючихся. Сьогоднішній виголос: «Двері! Двері!» у давнину був звернений саме до остиаріїв і означав наказ зачинити двері за оголошеними, оскільки далі вже починалася Літургія вірних.

У Православній Церкві ці нижчі церковні посади як такі зникли досить швидко, а в католицизмі чин остиаріїв проіснував до 1972 р. і вважався обов'язковою початковою сходинкою на шляху до священства.

Іподиякони

Грецьке слово «іподиякон» (ὑποδιάκονος) має схоже значення зі словом «аколуф» і означає «помічник диякона». Але на відміну від аколуфів, походження іподияконів особливих сумнівів не викликає. Іподиякони походять від дияконів і, ймовірніше за все, з тієї причини, що в давній Церкві досить довго вважалося, що дияконів в одному місті може бути не більше семи. Саме така кількість згадується в книзі Діянь Апостольських. Правило 15-е помісного Неокесарійського собору (315 р.) говорить: «Дияконів, за правилом, має бути сім, хоча б і дуже велике було місто, в цьому засвідчує книга Діянь». Однак зростання числа християнських громад вимагало і збільшення числа дияконів. Так з'явився інститут іподияконів, тобто помічників дияконів, які повинні були виконувати функції, схожі з дияконськими, але при цьому дияконами не вважатися.

Іподиякони займали положення більш почесне, ніж аколуфи, остиарії і екзорцисти. Цей чин вважався останньою сходинкою перед посвяченням у священний сан.

Посвяченим у чин іподиякона вже забороняється вступати в шлюб. Тому сьогодні ті молоді церковнослужителі, яких ми бачимо на архієрейських службах і вважаємо іподияконами, як правило, просто виконують їхні функції, а сам чин посвячення в іподиякони відбувається за тією ж Літургією, за якою кандидата посвячують у диякони.

Чтеці або анагности

Перше згадування про церковних чтеців, на думку багатьох церковних істориків, міститься вже в Одкровенні Іоана Богослова: «Блаженний, хто читає, і ті, що слухають слова цього пророцтва й дотримуються написаного в ньому; бо час близький» (Одкр. 1: 3). Оцей «той, хто читає» і був церковним чтецем. Річ у тім, що в перші віки християнства, та й у всі наступні аж до недавнього часу, грамотних людей, тобто таких, що вміли читати, було доволі мало. Більшість віруючих просто не могли прочитати ані Євангелія, ані послань Апостолів. А якщо зважити на те, що більшість давніх текстів були написані способом, який латиною називається scriptio continua – без розділових знаків і без пробілів між словами, то можна зрозуміти, що читання в ті часи було привілеєм дуже небагатьох.

Отже, першим обов’язком чтеців було читання Святого Письма на богослужбових зібраннях. Цей уряд був дуже важливим і почесним, особливо якщо врахувати, що в перші століття часто й самі єпископи були неписьменними. Пам’ятка II ст. «Церковні канони святих Апостолів» відводить чтецям дуже високе місце в церковній ієрархії та вимагає від них високих моральних якостей. Про високе становище чтеця в давнину свідчить і той факт, що серед підписів учасників Помісного Арльського собору (314 р.) нарівні з єпископами є підписи двох чтеців.

Другим обов’язком чтеців було пояснення Писання. Крім того, під час гонінь часто саме їм доручалося ховати тексти Святого Письма від переслідувачів.

В одному з листів святитель Кіпріян Карфагенський (III ст.) пише про поставлення у чтеці Целерина: «Ми звели його на амвон… щоб, поставлений на підвищеному місці й видимий усьому народові, він читав Господні заповіді та Євангеліє». У тому ж листі Кіпріян називає чин чтеця сходинкою до чину пресвітера.

Пам’ятка IV ст. «Апостольські постанови» подає молитву на поставлення у чтеці: «Боже вічний… зглянься на раба Твого, якому доручається читати Твоє Святе Письмо Твоєму народові, і дай йому Духа Святого, Духа пророчого…».

З цього тексту дізнаємося, що чтеці мали обов’язок читати Святе Письмо на церковних зібраннях і що вони вважалися кандидатами на вищі священні ступені. Постепово, приблизно з II ст., коли діяльність харизматичних учителів почала згасати, обов’язок читати тексти Святого Письма й пояснювати їх закріпився за анагностами (чтецями). Але й вони недовго втримали цю обов’язок. Досить швидко і читання Святого Письма, і його пояснення стали винятковим завданням єпископів, пресвітерів і частково дияконів. Сприяло цьому зростання грамотності серед священнослужителів.

Сьогодні чин чтеця вважається першою сходинкою на шляху до священства, і існує особливий чин поставлення в чтеці, який зазвичай звершується над усіма випускниками духовних семінарій.

Як бачимо, нижчі чини церковної ієрархії в давній Церкві сьогодні практично втратили своє високе значення. Вони або зовсім зникли, як екзорцисти, аколуфи чи остиарії, або змінили коло обов’язків, як чтеці чи іподиякони.

Читайте також