Декларація нерозуміння: чому безглузда зустріч у Софії

5 липня 2022 року в Софії Київській відбулася зустріч кліриків УПЦ та представників структури Думенка, всього – 21 особа. Від УПЦ було 9 священників та диякон, від ПЦУ – 11 «священників».

Зустріч відбулася з ініціативи держави. Запрошення учасники одержали від голови Держетнополітики Олени Богдан, а перед початком зустрічі виступив міністр культури Олександр Ткаченко.

Міністр окреслив завдання зборів таким чином: «Подолати поділ, служити народу України та будувати наш спільний дім – наші спільні цілі». В устах урядовця це звучить абсолютно правильно та логічно. З погляду держави будь-яка релігійна конфесія – це різновид громадської організації, елемент громадянського суспільства. Ну а як це виглядає з погляду Церкви, ми й розберемо у статті. За підсумками зустрічі учасники підписали якусь «Декларацію розуміння», опубліковану на сторінці Фейсбук члена ПЦУ Георгія Коваленка. Пропонуємо докладно розібрати її тези.

«На зустріч мене благословив Христос»

Текст Декларації починається з явно неправдивої тези: «Ми, представники духовенства Української Православної Церкви та Православної Церкви України…»

«Представниками» можуть іменувати себе особи, які представляють когось. Відповідно ті, кого представляють, повинні цих осіб уповноважити на це саме представництво. Однак священники УПЦ, які брали участь у заході, ніким на це не були уповноважені. Про це відразу ж заявив голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Климент (Вечеря): «Ніхто від Церкви не делегував священників, які взяли участь у цій зустрічі, представляти точку зору духовенства та мільйонів мирян УПЦ. Цей захід був організований представниками Міністерства культури, тому за всі організаційні питання, у тому числі й за склад учасників, відповідальна лише ця організація».

Тобто священники УПЦ брали участь у зустрічі як приватні особи та представляли лише самих себе.

Священники УПЦ брали участь у зустрічі як приватні особи та представляли лише самих себе.

Власне, про те, що жодного благословення не було, говорять і самі учасники. О. Дмитро Сидоренко на запитання про це на своїй сторінці ФБ ствердно відповісти не зміг. Ну а о. Петро Семащук пішов ще далі. На своїй сторінці Фейсбук він заявив, що благословення священноначалля у нього не було, зате було благословення від Бога: «Ісус Христос благословив мене на цю зустріч, Він мій Начальник». Мабуть, тут коментарі зайві, кожен оцінить висловлювання о. Петра сам.

Про яку єдність говорив Христос?

Далі в тексті Декларації йде преамбула, де зазвичай вказуються мотиви, цілі та підстави, з яких виходять сторони. У преамбулі «Декларації розуміння» вісім пунктів, з яких чотири присвячені темі єдності, два – діалогу, і ще дві – підставам, на яких ґрунтується діалог.

• «прагнучи до єдності в Христі, яку Він Сам хотів бачити у своїх учнях і про яку молився Отцеві: «Щоб єдине були, як єдине і Ми» (Ів. 17:22);
• виконуючи апостольську настанову «зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:3);
• визнаючи загальне прагнення українського суспільства до єдності Православ'я;
• вважаючи єдність українського Православ'я неодмінною умовою єдності народу та запорукою стабільності держави».

Ці чотири пункти про єдність можна розділити: два з них мають релігійний підтекст, а два – суспільно-політичний.

Про яку єдність говорив Христос? Слова «Щоб єдине були, як єдине і Ми​​​​​​​» (Ів. 17:22) можна реалізувати тільки в Церкві, яка є Тілом Христовим. Отже, ті, хто відокремився від Церкви Христової, повинні знову увійти в неї через покаяння. Інакше жодної богозаповіданої єдності не вийде, максимум – єдність людська. Послухаємо, що каже святитель Кипріан Карфагенський (III ст.) у своєму знаменитому трактаті «Про єдність Церкви»: «Кожен, хто відокремлюється від Церкви, приєднується до дружини-перелюбниці і стає чужим обітницям Церкви; Той, хто залишає Церкву Христову, позбавляє себе нагород, зумовлених Христом: він для неї чужий, непотрібний, ворог її. Той уже не може мати Отцем Бога, хто не має матір'ю Церкву». Докладніше про єдність у Церкві можна прочитати у статті «Чи заповідав Христос всезагальну єдність?».

Що ж до суспільно-політичної єдності, то слід зазначити таке.

По-перше, неприпустимо робити Церкву заручницею громадської думки чи державної потреби. Церква не від цього світу, вона не уповноважена Христом вирішувати питання суспільно-політичного характеру і не повинна поступатися своїми принципами заради життєвих інтересів, нехай навіть і дуже важливих.

А по-друге, оскільки сучасне суспільство, й українське зокрема, вельми секуляризоване, то «єдність українського Православ'я» ніяк не може бути «неодмінною умовою єдності народу». Для середньовіччя релігійна єдність справді була запорукою єдності народу, але зараз ця теза зовсім неправильна. Що ж до вияву «стабільності держави», то такою є не релігійна єдність, а виконання всіма громадянами чинних законів. І якщо адепти ПЦУ порушують закон, захоплюючи храми, здійснюючи насильства над вірянами та зневажаючи право на свободу совісті, то це підриває стабільність держави набагато більше, ніж існування різних релігійних конфесій.

Оскільки українське вельми секуляризоване, то «єдність українського Православ'я» ніяк не може бути «неодмінною умовою єдності народу».

Що вирішив щодо діалогу з ПЦУ вищий орган влади УПЦ?

Далі у тексті преамбули йде посилання рішення органів управління УПЦ і ПЦУ.

«Звертаючи увагу на рішення Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 р. щодо поновлення міжконфесійного діалогу; посилаючись на Заяву Священного Синоду ПЦУ від 31 травня 2022 року про необхідність діалогу між двома православними юрисдикціями в Україні».

І знову ми бачимо пряму брехню, адже якби учасники заходу процитували рішення Собору УПЦ від 27.05.2022 р., то вони б прочитали там таке:
«Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:

• припинити захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви;
• вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, цілком очевидно, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадковості її єпископів».

Ці умови представниками Думенка не виконано, більше того, керівництво ПЦУ вже заявило, що воно їх виконувати й не збирається. Тому жоден діалог між УПЦ та ПЦУ неможливий апріорі. А ті священники УПЦ, які все ж таки взяли участь у такому «діалозі», по суті пішли проти соборної думки Церкви. Докладніше про те, чому діалог неможливий без виконання хоча б умови про відновлення апостольського спадкоємства «ієрархії» ПЦУ – в статті «УПЦ та ПЦУ: чи можливе об'єднання?».

ПЦУ не виконуватиме умов діалогу, виражених у рішеннях Собору УПЦ, а тому священники, які взяли участь у такому «діалозі», по суті пішли проти соборної думки Церкви.

Позиція ПЦУ щодо діалогу – це переговори без жодних попередніх умов. І, як бачимо, саме на цю позицію стали священники УПЦ, які брали участь у зустрічі.

У чому згодні учасники зустрічі?

Після преамбули учасники заходу письмово зафіксували те, у чому вони згодні один з одним. А саме:

• «В осуді війни, яку розв'язала путінська Росія».

Тут без коментарів, оскільки й УПЦ, і ПЦУ засудили агресію РФ у своїх офіційних документах.

• «В засудженні деструктивної позиції Московської патріархії, яка, нехтуючи Божими заповідями, перетворилася на "прислугу" путінського режиму і благословляє російських агресорів на кровопролиття».

УПЦ висловила незгоду з позицією Патріарха Кирила щодо війни в Україні, але таврувати всю РПЦ «прислугою путінського режиму» дещо передчасно. Позиція ця не оформлена офіційно в рішеннях керівних органів РПЦ і проявляється поки що лише в окремих висловлюваннях ієрархів та інших представників Руської Церкви. Є надія, що РПЦ ще висловить осуд цієї війни і дасть їй оцінку з погляду Євангелія.

• «У розумінні необхідності єднання для захисту України».

Звичайно, єднання необхідне для захисту України від ворога, але що розуміти під цим єднанням? Напевно, кожен вкладає в це поняття свій сенс, але безперечно, що репресії щодо УПЦ, захоплення храмів та інше беззаконня, чим зараз активно займаються адепти ПЦУ – це те, що активно роз'єднує українське суспільство і, відповідно, шкодить справі захисту України. Але про це у «Декларації розуміння» жодного слова.

• «У розумінні необхідності єдності українського Православ'я, що стоїть перед зовнішніми та внутрішніми викликами сьогодення».

Тут розкид у розумінні може бути ще більшим. Наприклад, одним із основних таких викликів є нова унія, тобто об'єднання з українськими греко-католиками, проти чого виступали усі святі нашої землі. І мова не лише про уніатів. Один із ініціаторів зустрічі Георгій Коваленко (ПЦУ) такі наші побоювання підтвердив. У відеоефірі «Радіо НВ», напередодні зустрічі, він висунув претензії, що в УПЦ після рішень Собору зберігають з РПЦ євхаристичну єдність, а ось із іншими конфесіями в УПЦ такої єдності немає: «А ось молитися разом з нами, православними українцями (ПЦУ, – Ред.), молитися з іншими християнами, греко-католиками, протестантами, католиками – вони не можуть. З тими, хто підтримує агресію, ви можете молитися, а з тими, хто боронить Україну, – ні?».

Георгій Коваленко висунув УПЦ претензії, що вона не молиться з ПЦУ, уніатами, католиками та протестантами.

За словами Коваленка, цю «проблему» обговорювали на зустрічі в Софії. І хоча єднання з іншими конфесіями в Декларації не відображено, є дуже серйозні побоювання, що така об'єднана поліконфесійна структура і є кінцевою метою «софійської» зустрічі та всіх наступних (немає сумнівів, що вони будуть продовжені).

• «У розумінні необхідності відмови від агресії, стереотипів, упередженості та мови ультиматумів і ворожнечі у спілкуванні один з одним і в публічному просторі».

Слова про «мову ультиматумів» – це звичайно натяк на рішення Собору УПЦ 27.05.2022 р., в якому висувалися умови для початку діалогу з ПЦУ. Ці умови керівництвом ПЦУ було названо ультиматумом, хоча ультиматум – це логічна схема: «якщо ви не зробите те, то ми зробимо ось це». Відповідно, позиція УПЦ – це зовсім не ультиматум. Собор УПЦ закликав ПЦУ спочатку вирішити питання про те, що їхні «ієрархи» не мають канонічного висвячення, тобто не є єпископами. Без вирішення цього питання будь-який діалог буде безглуздим.

Але представники ПЦУ, коли їм говорять про недійсність їхніх хіротоній, називають це мовою ворожнечі. Згадаймо, що саме такою мовою говорив і Господь Ісус Христос, і всі святі отці, коли викривали грішників: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!​​​​​​​» (Мв. 23:27-28). На сьогодні цілком тягне на розпалювання релігійної ненависті, чи не так? Однак ці слова – не образи, а навпаки, заклик до покаяння, прояв Божої любові до людини.

І так, здавалося б, саме в цьому пункті «Декларації розуміння» учасникам від УПЦ варто було б згадати про безпрецедентний тиск, який зараз відчуває їхня Церква. Про захоплення храмів, насильство над вірянами, спробами заборонити діяльність УПЦ рішеннями органів місцевого самоврядування тощо. Але про це у Декларації немає навіть натяку. Начебто все тихо і спокійно, ніхто не порушує нічиїх прав. Сором, та й годі.

• «У розумінні необхідності відмови від неканонічної практики перехрещення».

Чи є хрещення, здійснені в ПЦУ, дійсними? Скажемо чесно: це надто серйозне питання, щоб розбирати його в рамках цієї статті. Охочі докладніше з ним ознайомитись можуть звернутися до публікації: «Покаятися не можна хреститися: чому «хрещення» у Київському патріархаті недійсне?»

• «У необхідності просвітницької роботи на місцях з метою подолання та недопущення у майбутньому міжцерковних та міжконфесійних конфліктів».

Повторимося: для цього потрібно просто припинити порушувати права вірян УПЦ, а не займатися освітньою роботою.

• «У необхідності уникнення вузькокорпоративних інтересів у міжправославному діалозі».

Якщо під вузькокорпоративним розуміти інтерес Церкви Христової, то цей пункт явно антицерковний.

• «У розумінні існування різних моделей співіснування православних юрисдикцій і т.д.».

Щодо різних юрисдикцій. Існує Правило 8 Першого Вселенського Собору: «Хай не буде двох єпископів у граді». Те, що на практиці в країнах переселенського типу існує безліч паралельних юрисдикцій, усіма Помісними Церквами визнається ненормальною ситуацією, яку треба якось вирішувати, але ніхто не знає як. Але Україна до таких країн не належить.

Про подолання розбіжностей

Далі в декларації в одній громіздкій і незручній пропозиції фіксуються існуючі розбіжності. Вони стосуються таких питань:

• переходів громад із однієї конфесії до іншої;
• можливості спільного служіння;
• визнання канонічного статусу;
• визнання таїнств.

Справді, з цих питань в УПЦ та ПЦУ мають суттєві розбіжності. Але далі в тексті «Декларації розуміння» висловлюється впевненість, що ці розбіжності можна подолати шляхом діалогу, і що він життєво необхідний: «У той же час ми усвідомлюємо, що жоден із викликів не є перепоною, яку неможливо подолати шляхом переговорів у дусі християнської любові: "Я можу все в Тому, Хто укріплює мене​​​​​​​" (Фил. 4:13). Виходячи з цього, ми заявляємо про доцільність і необхідність конструктивного діалогу між двома гілками українського Православ'я».

Церква Христова єдина, вона ділиться на гілки. Можна або бути в Церкві, або бути поза нею.

Ось у цьому й криється головне «нерозуміння» учасників зустрічі. У Православ'ї не може бути ніяких «гілок». Теорія гілок довела свою неспроможність ще в суперечках із католиками та протестантами. Церква Христова єдина, вона ділиться на гілки. Можна або бути в Церкві, або бути поза нею. Попередники ПЦУ (УПЦ КП та УАПЦ) свого часу відкололися від Церкви. Повернення до Церкви відбувається не через співпрацю з владою, діалоги, зустрічі та інші аналогічні заходи. Повернення відбувається шляхом покаяння. Ось цього не розуміють учасники зустрічі. Зустріч у Софії Київській – це діалог про що завгодно, але не єдність Церкви. Щоб говорити про її єдність, потрібно робити до цього реальні кроки, а не займатися марнослів'ям. Собор УПЦ ці кроки конкретно назвав: припинення захоплень та вирішення проблеми відсутності єпископських хіротоній у ПЦУ. Іншого шляху немає і не може бути. Але про це у «Декларації розуміння» немає жодного слова.

Насамкінець учасники зустрічі висловлюють надію, що діалог продовжиться, і закликають ієрархів обох конфесій підключитися до нього «вже до Дня Хрещення Київської Русі-України, який був визначений як День Української Державності. Це стане найкращим подарунком до цього свята як вірним наших церков, так і всьому українському суспільству». І знову нерозуміння: у Церкві спасають людські душі, а не дарують подарунки до Дня Державності, тим паче ціною відступу від канонів та вчення про Церкву.

Висновки

Клірики УПЦ брали участь у зустрічі без благословення та представляли лише самих себе.

Зустріч у Софії організована державою та пройшла під її «крилом». Оскільки державі чужі й незрозумілі правила, за якими живе Церква, то для неї важливо зібрати конфесії в одну структуру, так легше їх контролювати та комунікувати. «Декларація розуміння» за своїм внутрішнім змістом нічим не відрізняється від логіки державного апарату. На першому місці – інтереси країни та нації.

Текст документа навіть не згадує реальних проблем, що існують в українському Православ'ї, і тим більше не пропонує шляхів їх вирішення. Проте можна припустити, що такі зустрічі будуть продовжені. І байдужість до них з боку УПЦ буде їй поставлена ​​у провину. І з боку влади, і з боку ПЦУ, й з боку суспільства.

Читайте також