Найсумніша притча: трагедія нерозділеної любові Бога

Біженці – сучасні «обрані» на шлюбний бенкет. Фото: СПЖ

У цей недільний день ми будемо читати одну з найсумніших притч Нового Завіту. Це притча про весільний бенкет. Вона говорить про трагедію нерозділеної любові вселенського масштабу, про те, що Бог більшості людей не потрібен.

Подивіться на цю притчу поглядом найпростішої людини. Наш Небесний Отець від віку готував для Своїх дітей бенкет вічного життя. Це світ, про який апостол Павло сказав: «Не бачило того око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його» (1 Кор. 2: 9). 

Отець накрив стіл, дав нам не просто найкраще, а взагалі все, що у Нього є. Він улюбленого єдиного Сина не пожалів заради того, щоб ми змогли прийти на цей бенкет. Ангели з опущеними крилами чекають нашого приходу, готуючись прислужувати нам за столом.

Диявол і його послідовники свого часу збожеволіли і підняли бунт проти Бога, коли дізналися, що цей весільний бенкет готується не для ангелів, а для людини.

Добрі ангели, навпаки, прийняли цю волю Божу і з радістю взялися служити людям, незважаючи на те, що перевершують нас у всьому.

І ось все готово. Вселенський град чекає відкриття райських воріт і входу синів і дочок людських. Це буде початком нової, безкінечної епохи. А що ж люди? Вони кажуть Богу: «Боже, Ти прости, у мене тут справи, ніколи».

Мова пастухів і гнів Божий

Притча говорить про те, що така відповідь викликала гнів Божий. Це не так. Справа в тому, що Бог ні на кого не гнівається, нікого не судить і не карає. Він завжди залишається рівним Собі. Він завжди є любов, причому любов безумовна стосовно всього творіння. У Ньому немає ні тіні зміни, немає навіть натяку на гнів, лють і тому подібне.

Але в Біблії ми читаємо зовсім інші розповіді. Справа в тому, що єврейська мова не знала ніяких абстрактних філософських категорій. У них не було навіть слів, щоб їх якось позначити. У християнстві ці поняття виникли тільки через чотириста років після Різдва Христового.

І у Спасителя не було ніякої можливості пояснити духовні реалії мовою Платона і Аристотеля. Євреї Його б просто не зрозуміли.

Тому будь-яка євангельська притча – це найпростіший спосіб донести до розуму простого пастуха, рибалки або сільськогосподарського працівника абстрактні умоглядні духовні істини.

І іншого способу, як зобразити ті страждання, які буде терпіти людина, якщо відмовиться слідувати волі Божій, як тільки через зображення гніву Бога, у Нього не було. Уявімо, що пророк вирішив сказати юдеям, щоб ті не пили воду з брудного джерела.

...І оголосив заповідь: «Якщо ти будеш пити з брудної калюжі, то інвазія кислотостійких штамів Shigella викличе цитопатичний ефект, який призведе до некрозу епітеліоцитів, десквамації слизової оболонки і розвитку гострого ерозивно-виразкового гемоколіту».

Звісно, пророк би так не сказав. Він би сказав, що якщо ти будеш пити брудну воду, Бог тебе покарає проносом. Це ясно і зрозуміло. Такий звичайний принцип біблійної мови.

Гнів господаря бенкету – це не про те, що Бог перестав бути любов'ю. Це про ті наслідки, які отримають люди, що вказали Богу на двері зі свого серця.

Ми думаємо про те, що в пеклі опиняться тільки явні грішники. І нам ніколи не спадало на думку, що за огорожею Царства Божого може бути дуже багато сильно зайнятих людей.

Трагедія володіння

Притча наводить три причини відмови йти на весільний бенкет: трагедія володіння, наркотик дії та ідол щастя.

Перша – «я купив землю». Це влада простору або жага володіння. Купівля землі – це спроба розширити своє «я» за рахунок простору. Людина думає, що вона володіє землею, але насправді земля володіє нею. Це прив'язаність до «мого», яка робить неможливим вхід у Боже.

Пахом з розповіді Льва Толстого «Скільки людині землі потрібно» біг весь день, щоб окреслити межі своїх володінь, і врешті-решт загнав себе і впав мертвим. Він отримав рівно стільки, скільки йому було насправді потрібно – три аршини землі для могили.

У притчі запрошений починає брехати Богу вже з перших слів: «Мені потрібно піти подивитися землю». Але земля – не ескімо на паличці, вона не розтане, нікуди не дінеться, не втече. Тут немає ніякої термінової потреби. Чесна відповідь була б такою: «Мені моя земля цікавіша за Твій бенкет».

Людина, одержима землею, скоріше помре від інсульту на купі грошей, так і не встигнувши пожити, ніж перестане займатися своїм бізнесом.

Наркотик дії

Друга причина – воли. Воли – це засоби виробництва, робота, кар'єра, технології. Сучасна людина визначає себе через те, що вона робить, а не через те, хто вона є. Тут іде підміна мети засобами. Життя перетворюється на безкінечну функцію, на біг, де немає місця для зупинки.

Наркотик активізму зараз актуальний як ніколи.

Успішний конкурентоспроможний фахівець – це професіонал, у якого немає часу на тишу. У найбільш технологічно розвиненій країні світу, Японії, люди вмирають від перевтоми на роботі.

Корпоративна культура вимагає тотальної відданості компанії. Понаднормові години, відмова від відпусток і колосальний стрес призводять до вигорання. Високий рівень життя є, а ось сенсу і щастя в такому житті немає ніякого.

Ідол щастя

Третя причина – молода дружина. Це влада роду і плоті. Сюди належать соціальні зв’язки, біологія, продовження роду, сім’я як замкнена самодостатня система. Це виправдання відмови біологічним детермінізмом. Любов до творіння стає вищою за любов до Творця.

«Я, мій дім, моя сім’я, мій маленький світ» перетворюються на закриту его-систему.

Це мати, яка зробила ідола зі своєї дитини; закохані, які замкнулися одне на одному й кажуть Богові: «Не можу прийти» (Лк. 14: 20).

Це дуже тяжка спокуса, бо людині здається, що вона робить її ледь не святою. Адже я відмовився не заради себе, а заради іншого – це ж в ім’я любові. Клайв Льюїс у «Розлученні» описує жінку, яка так «любила» сина, що ця любов перетворилася на задушливий егоїзм і закрила їй дорогу до раю.

Така людина каже Богові: «Мені не потрібна Твоя любов, у мене є своя – маленька, тепла, земна». Вона намагається втамувати спрагу океану ковтком із калюжі. Але калюжа рано чи пізно висохне, і вона залишиться в абсолютній пустелі.

Битва всередині ума

В ісихастській традиції ця притча описується як битва всередині ума. Поле – це приземленість ума. Ум, який має ширяти в спогляданні, стає «земляним», важким. Він не може відірватися від помислів про матеріальний світ. Така прив’язаність до землі викликає зневіру і тягар серця.

П’ять пар волів – це п’ять пар чуттів: зір, слух, нюх, дотик, смак (подвоєні, бо діють і тілесно, і душевно).

Людина, яка відмовляється від шлюбного бенкету, бо хоче випробувати своїх волів, – це ум, повністю залежний від сенсорного досвіду. Він живе лише зовнішнім і чуттєвим. Ісихаст же прагне ввести ум усередину серця, звільнившись таким чином від тиранії чуттів.

Молода дружина в ісихастському вимірі – це сластолюбство і прив’язаність до плоті. Йдеться про пасивне начало душі, яке шукає насолод. Ум, що «одружився» з плоттю, не може стати перед Богом.

Гості з узбіч життя

Далі в притчі звучить блага звістка для тих, хто вже втратив усяку надію й опору в земному світі. Господар бенкету каже: «Приведіть сюди вбогих, калік, кривих і сліпих» (Лк. 14: 21). Це ті, чий світ зруйнувався. Тому, кому поставили діагноз «рак четвертої стадії», поле вже не потрібне.

Це той, кого звільнили, викинули зі світу, забули, як зламаний інструмент. Воли його більше не цікавлять. Це чоловік або жінка, які поховали свою половину. Це взагалі всі ті, кого світ називає невдахами. Убогі, в яких зруйновані всі земні опори (земля, робота, сім’я). По суті, це більшість простих мешканців моєї країни.

У притчі Господар (Бог) збирає тих, хто лежить «при тинах». Сьогодні такими «тинами» є наші зруйновані домівки, підвали, бомбосховища, окопи. Покалічені й криві – десятки тисяч солдатів, мирних жителів, дітей, які залишилися без рук і ніг.

Сліпі в цій притчі – це ті, хто осліп від горя, втративши всіх близьких. Убогі – мільйони біженців, які вчора мали «дім і роботу», а сьогодні стоять з одним пакетом на чужому вокзалі. Саме вони сьогодні – головні гості Бога.

Христос у підвалі

Христос нині не в сяйливих храмах ситих столиць. Він – у підвалі під обстрілом, Він – біженець, Він – поранена дитина. Ситому світові Бог не потрібен. Він потрібен нам. Ситий світ цікавиться не Богом, а геополітикою; йому потрібні території, ресурси. Світ ділить впливи, поки гинуть невинні люди.

Їхні воли – це економіка, газ, нафта, акції й, звісно, гроші. Їхня дружина – комфорт і добробут. Це і є ті самі «покликані», які не скуштують Істини, бо обрали комфорт замість співчуття. Для них ми – лише витратний матеріал, добриво для ситого життя. Але для Бога ми – бажані гості бенкету.

Поки весь світ танцює і веселиться, у нас під ногами розверзається пекло.

Та якщо ми не впадемо у відчай, живучи розумом у цьому пеклі, воно приведе нас до раю. Можливо, Бог і віднімає в нас наших «волів», «поля», дружин, чоловіків і дітей, щоб ми нарешті підняли голову вгору.

Він руйнує наші картонні хатинки, щоб ми ввійшли до Його Вічного Дому. Він «примушує» нас стражданнями відірватися від тяжіння землі. Христос відчиняє нам двері, що ведуть на шлюбний бенкет.

Там, усередині, – світло і повнота життя, поруч із якими всі наші земні радості – як тьмяна сірник на тлі Сонця.

А ми й далі стоїмо на порозі, тримаючи в руках свої маленькі пилюжні іграшки: свої образи, плани, свою гордість, свою «зайнятість».

Бог шепоче: «Кинь це. Усе це згорить. Іди до Мене. Я чекав на тебе цілу вічність. Не залишай Мій дім порожнім». Найстрашніша трагедія буде не в тому, що Бог нас осудить, а в тому, що ми самі, добровільно, скажемо Вічній Любові: «Мені ніколи», – і крокнемо в холодну темряву ночі зі своїми п’ятьма парами волів.

Читайте також