Синдром Скруджа: чому «Різдвяна пісня» – це книга про нас

Богослов'я «Різдвяної пісні». Фото: СПЖ

«Марлі був мертвий. У цьому не було жодного сумніву», – так починається найвідоміша різдвяна історія у світі. Якщо ми відкинемо голлівудські екранізації зі співаючими маріонетками і вчитаємося в текст Чарльза Діккенса, нам стане ніяково. Тому що ця книга не про смішного жаднюгу в нічному ковпаку.

Ця книга про людину, яка померла за життя. І про нас, які так часто на нього схожі.

Фортеця з золотих монет

Ми звикли зневажати Ебенезера Скруджа. Його ім'я стало загальним для скнари і мізантропа. Але давайте будемо чесними: Скрудж не народився монстром. Діккенс дає нам тонкі, ледве помітні натяки на його минуле. Самотній хлопчик, забутий у школі на свята. Юнак, який боявся бідності більше, ніж вогню.

Скрудж – це не карикатура. Це людина, яка одного разу вирішила, що світ є занадто жорстоким і єдиний спосіб вижити – це побудувати фортецю.

Фортеця з золотих монет, векселів і крижаної байдужості. Він сказав собі: «Мене більше ніхто не образить, якщо я нікого не буду любити». Хіба ми не впізнаємо в цьому себе?

Обпікшись на зраді, ми закриваємо душу на замок. З головою йдемо в роботу, щоб не відчувати порожнечі вдома. Проходимо повз чужу біду, бурмочучи «самі винні», щоб не витрачати душевні сили. У ці моменти ми надягаємо невидимий циліндр Ебенезера Скруджа.

Внутрішня вічна мерзлота

Діккенс геніально описує фізіологію цього стану. Він пише, що душевний холод Скруджа був таким сильним, що він буквально «заморозив його старечі риси».

Йому не потрібні були опалення і теплий одяг. Зовнішній холод – дощ, сніг, град – був безсилий проти нього, тому що Скрудж носив свою зиму із собою.

«Дощ, град, сніг могли похвалитися тільки однією перевагою перед Скруджем – вони часто сходили на землю в щедрому достатку, а Скрудж – ніколи».

Темні кімнати (тому що темрява дешевша за світло). Ледь тліючий камін. Вівсянка на вечерю. Це і є пекло.

Богослови кажуть, що пекло – це не сковорідки і чорти. Пекло – це стан абсолютної самотності. Це кімната, замкнена зсередини. Скрудж вже живе в пеклі, він до нього звик. Йому здається, що це свобода і незалежність.

У цьому стані він стає ідеологом. Згадайте його страшні слова, коли благодійники просять грошей для бідних. Скрудж запитує: «Хіба немає в'язниць? Хіба немає робітних будинків?» А потім додає фразу, від якої холоне кров: «Якщо вони хочуть померти, тим краще: це скоротить надлишок населення».

Тут Діккенс вкладає в уста героя модну тоді (і, на жаль, зараз) теорію про surplus population – надлишкове населення.

Це дуже сучасний цинізм. Ми теж часто думаємо: навіщо допомагати «невдахам»? Нехай виживає сильніший. Економіка має бути економною.

Скрудж не злий. Він просто «ефективний менеджер», який прибрав з рівняння людяність.

Терапія привидами

Щоб розтопити цей лід, потрібно щось більше, ніж проповідь. Поява привида Джейкоба Марлі – це перше попередження. Марлі тягне ланцюг з копилок і гросбухів. «Я сам викував цей ланцюг за життя», – каже він. Це страшна правда: наші пристрасті стають нашими кайданами у Вічності.

Але справжнє лікування починається з подорожі. Духи влаштовують Скруджу три сеанси шокової терапії.

Спочатку – пам'ять. Дух минулого не сварить старого. Він просто показує йому хлопчика, який любив читати про Алі-Бабу і Робінзона Крузо. Він показує йому сестру, яку він любив. Він показує наречену, яка пішла від нього, тому що «золотий ідол» витіснив любов.

І лід дає першу тріщину. Скрудж плаче. Сльози – це відтаювання. Поки людина може плакати про свою втрачену чистоту, вона не безнадійна.

Потім – зір. Дух нинішнього Різдва веде його в дім клерка Боба Кречита. Бідність, штопаний одяг, гусак, якого ледве вистачає на всіх. Але там є те, чого немає у Скруджа, – тепло. Там є малюк Тім – хлопчик-каліка, який має померти, якщо «надлишок населення» не отримає допомоги.

Саме тут відбувається перелом. Не страх перед пеклом змінює Скруджа. Його змінює жалість. «Дух, скажи мені, Тім буде жити?» – запитує старий, вчепившись у мантію привида.

У цей момент його кам'яне серце перетворюється на плотяне. Любов до дитини виявляється сильнішою, ніж любов до грошей.

І, нарешті, смерть. Дух майбутнього показує найстрашніше. Не смерть як таку (всі люди смертні), а забуття. Скрудж бачить, як слуги обкрадають його труп, зриваючи навіть завіси з ліжка. Він чує, як колеги на біржі обговорюють його похорон тільки заради безкоштовного обіду.

«Він помер? Ну і прекрасно. А що він зробив з грошима?»

Життя, прожите тільки для себе, закінчується повною аннігіляцією пам'яті. Ніхто не прийде на могилу. Ніхто не зітхне. Людина просто зникне, як брудна пляма.

Покаянна індичка

Фінал «Різдвяної пісні» – це найкращий опис покаяння у світовій літературі.

Скрудж прокидається живим. Йому даровано шанс. І що він робить? Він не йде до монастиря замолювати гріхи, не сідає писати філософський трактат. Він робить дуже просту, дуже земну й дуже святу річ. Він купує величезну індичку й відправляє її родині Кретчитів.

Діккенс показує нам діяльне покаяння. Скрудж починає витрачати. Витрачати гроші, час, емоції. Він іде до племінника, якого ще вчора вигнав. Він сміється так, що лякає перехожих.

«Він став таким добрим другом, таким добрим господарем і таким добрим чоловіком, яким тільки може бути людина в цьому доброму старому світі».

У цьому – суть християнства, яку Діккенс уловив серцем.

Святість – це не стерильність і не сидіння в кутку. Святість – це відкритість. Це коли ти відчиняєш вікно, яке роками було забите дошками, і впускаєш у дім морозне повітря, шум вулиць і людей.

Скрудж спасається не тим, що перестав любити гроші, а тим, що почав любити людей. Він став «другим батьком» для маленького Тіма. Він заповнив свою порожнечу іншою людиною.

Поки ти живий

Ми всі інколи буваємо Скруджами. Нам усім страшно. Нам усім холодно. Але «Різдвяна пісня» дає нам велику надію. Неважливо, скільки років ти був «кам'яним». Неважливо, скільки ланцюгів ти викував. Неважливо, наскільки сильно «замерзли твої риси».

Поки ти живий, поки можеш прокинутися різдвяного ранку – нічого не втрачено.

Можна встати, відчинити вікно і, нарешті, купити індичку для когось, кому вона потрібніша, ніж тобі.

Читайте також