Коли тебе списали: Святитель Нектарій про життя після втрати статусу

«Ми не повинні боятися боротьби». Фото: СПЖ

Острів Егіна зустрічає не курортною прохолодою, а пилом і спекою. Я піднімаюся кам'янистою стежкою до монастиря, що будується. Ноги гудуть, а в голові стукає одна й та сама думка, отруйна, як місцева змія: «Ти ніхто».

Ще пару років тому – до війни, до кризи – у кожного з нас було ім'я. Була візитка з посадою, кабінет, поважливий шепіт колег. Ми були «поважними людьми». Зараз ми – рядок у відомості на отримання гуманітарної допомоги. Біженці. Зайві роти. Наші дипломи й досвід тут нікому не потрібні. Ми відчуваємо себе бракованою деталлю, яку викинули на звалище історії.

Я шукаю владику Нектарія. Мені сказали, він тут. Я очікую побачити, як він приймає паломників у тіні оливи, але знаходжу його на будівництві. Сухий, згорблений старець у вицвілій, майже білій від сонця рясі. Він тягне величезний камінь для нової стіни. Його руки, що колись благословляли народ у переповнених соборах Єгипту, тепер чорні від землі й покриті саднами.

Він бачить мене, кладе камінь і витирає піт рукавом. У його очах немає ні краплі приниженості.

– Геронда, – кажу я, і голос зривається. – Я не можу так більше. Мене списали. Я відчуваю себе сміттям. У мене забрали все, що робило мене мною.

Маска, що прирісла до шкіри

Святий Нектарій сідає на щойно принесений камінь. Він не поспішає втішати мене шаблонними фразами. Він знає, про що я говорю.

Він був зіркою Александрійського Патріархату. Митрополитом Пентапольським. Йому пророкували патріарший престол. А потім – наклеп, заздрість і блискавичне падіння. Вигнання без пояснення причин. В Афінах, куди він приїхав, його гнали з кожного кабінету. Колишній митрополит роками обивав пороги, намагаючись влаштуватися хоча б рядовим проповідником, але над ним сміялися. Йому не на що було купити хліба.

– Ти думаєш, що у тебе забрали тебе? – тихо запитує він. – Ні, чадо. У тебе забрали твої декорації.

Він бере жменю сухої егінської землі й пропускає крізь пальці.

– Ми все життя будуємо собі п'єдестал. Посада, рахунок у банку, повага сусідів. Ми так звикаємо до цього костюма, що він приростає до шкіри. А потім Господь допускає бурю і цей костюм зриває. Разом зі шкірою. Це боляче. Це нестерпно боляче. Але тільки тепер ти – справжній.

Владика Нектарій дивиться мені прямо в очі:

«Бог випробовує нас не для того, щоб дізнатися, що ми з себе являємо, – Він і так це знає. Він робить це, щоб ми самі пізнали себе».

– Поки ти був «директором» або «начальником», ти не знав себе, – продовжує він. – Ти знав свою роль. А тепер подивися в дзеркало. Там стоїть людина, якій більше нічим прикритися, крім Бога. Це найчесніший момент у твоєму житті.

Трон посеред руїн

– Але я не відчуваю нічого, крім образи, – вигукую я. – За що мені це? Я ж намагався жити правильно.

Старець хитає головою. Він знає цю пастку. Коли світ відкидає нас, нам здається, що й Бог відвернувся. Але святий знайшов у своєму вигнанні інший закон.

– Ти шукаєш цінність зовні, – каже він. – Ти чекаєш, що світ знову видасть тобі посвідчення особи й скаже: «Ти молодець». Але світ – брехун. Сьогодні він кричить: «Осанна», а завтра пише на тебе донос. Я пройшов через це. Коли мене вигнали з Єгипту, я думав, що втратив усе. Але потім я зрозумів: у мене залишилося те, що не можна відібрати наказом Синоду.

Він кладе руку на груди:

«Щастя знаходиться в нас самих, і блажен той, хто зрозумів це... Щастя – це чисте серце, бо таке серце стає престолом Божим».

– Розумієш? – його голос стає твердішим. – Ти можеш спати на розкладушці в спортзалі для біженців. Ти можеш носити чужий одяг з чужого плеча. Але якщо в твоєму серці чистота й мир – ти носиш у собі царську велич. Твій соціальний статус зруйнувано, але твоя онтологічна гідність недоторканна. Ти – носій Божества. Хіба цього мало?

Або смерть, або перемога

Я дивлюся на його руки. Вони тремтять від напруження, але в них величезна сила. Він не зламався. Він не спився, не проклинав своїх гонителів, не пішов у депресію. Він будує монастир на голих скелях.

– Але як не здатися, герондо? – питаю я вже тихіше. – У мене немає сил починати з нуля.

Нектарій встає. Він знову береться за камінь. Для нього праця – це не покарання, а форма молитви.

– А ніхто не обіцяв, що буде легко, – відповідає він. – Зневіра – це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Коли тебе збивають з ніг, у тебе є два шляхи: залишитися лежати й жаліти себе, або встати й робити те, що треба.

Він цитує слова, які писав своїм черницям, коли їх цькувала місцева влада:

«У нас має бути тверде рішення: "Або я помру, або здобуду перемогу". Ми не повинні боятися боротьби... Бог не допустить, щоб ми були спокушувані понад сили».

– Твоя боротьба зараз – не за повернення старого крісла чи зарплати. Твоя боротьба – не озлобитися. Зберегти в собі людину, коли до тебе ставляться як до цифри в статистиці. Якщо ти зможеш благословити цей день, стоячи на руїнах свого минулого життя, – ти переміг.

Старець піднімає камінь і несе його до стіни. Він іде повільно, шаркаючи старими черевиками. Спина зігнута, але дух його прямий, як колона давнього храму.

Я стою й дивлюся йому вслід. Наші проблеми нікуди не поділися. Завтра нам знову йти в соціальну службу, знову відчувати на собі косі погляди. Але щось змінилося.

Ми більше не відчуваємо себе сміттям. Ми відчуваємо себе людьми, з яких зірвали карнавальний костюм. Холодно. Незатишно. Страшно. Але зате тепер ми точно знаємо: те, що залишилося під костюмом – належить тільки Богу. І цього у нас ніхто не відніме.

Читайте також