Ніж у спину від своїх: Чому святитель Нектарій не пішов з Церкви

Я стою біля стін монастиря, і мені хочеться кричати. Мене зрадили. Знову. Ті, з ким я вчора читав акафіст. Ті, кому я довіряв ключі від дому і від власної душі. Ті, хто називав мене «братом у Христі», а сьогодні вдає, що ми не знайомі, бо так зручніше, так безпечніше для їхньої кар'єри. Православні з'їдять і не подавляться – я чув це сотні разів, але тепер це не фігура мови. Це смак крові в роті.

Всередині – випалене поле. Якщо Церква – це «сім'я», то чому в цій сім'ї так професійно б'ють під дих?

Святитель Нектарій Егінський не сидить у золотому кріслі. Він копає землю під майбутні оливи. Ряса вицвіла до сірості, на руках – мозолі, які не личать митрополиту. 

– Владико, чому вони мовчали? – я майже кричу йому в спину. – Вони ж бачили, як мене топлять! Вони вчора зі мною причащалися, а сьогодні підписують доноси. Де тут Бог?!

Святитель не обертається одразу. Він вганяє лопату в кам'янисту землю. Хрускіт. Звук металу об камінь у цій тиші звучить як вирок.

– Вони не мовчали, – каже він, нарешті повернувшись. – Вони кричали. Тільки не слова, а свою байдужість. Це голосніше за будь-який крик.

Афінський пірс і запах тютюну

Він сідає на грубий валун. Дивиться на море. У 1890 році він стояв на такому ж березі, тільки в Афінах. Вигнаний з Єгипту. Патріарх Александрійський Софроній підписав указ про його звільнення без жодного пояснення причин. Просто – «звільнений». Без вихідної допомоги, без документів, з клеймом «неблагонадійного».

– Я стояв у порту Пірей, – згадує святий. – У кишені не було ні драхми. Повз проходили люди, яких я вважав друзями. Священники, яким я допомагав, чиновники, яких я наставляв. Вони ховали очі. Вони пахли дорогим тютюном і страхом заразитися моєю «немилістю».

Я дивлюся на його потерту, засалену рясу, на збиті черевики, і мені стає млосно. Соромно за свою нову куртку, за свій теплий офіс і свою «велику» образу. У нього відібрали життя, а він не купив квиток на поїзд в один кінець від Церкви.

– Чому ви не стали судитися, владико? Чому не написали в газети про те, як Патріарх погряз в інтригах? У вас же були докази!

– Щоб перемогти підлість, не можна користуватися її інструментами, – він дивиться на мене як на дитину. – Якщо ти починаєш битися за свою «честь» з піною біля рота, ти втрачаєш Христа. Христос на суді Каіафи мовчав. Я вирішив, що Його мовчання – мій єдиний шанс залишитися людиною.

Фізика швабри

У його житті був момент, який б'є сильніше за будь-яку догму. Коли він став директором школи Різаріос в Афінах, проти нього ополчилися викладачі. Занадто простий. Занадто багато роздає бідним. Занадто заважає їхньому «порядку».

Ми вже згадували історію про те, як одного разу захворів єдиний прибиральник школи. Старий, наляканий чоловік. Він боявся, що його вижениуть, якщо він не вийде мити підлогу.

І ось митрополит Нектарій, директор школи, щоранку вставав о четвертій годині. Коли місто ще спало в передсвітанкових сутінках, він йшов до туалетів. Він брав відро, грубу щітку і мив крижану кам'яну підлогу. Він чистив відхожі місця за своїми учнями і колегами, які в цей час складали на нього чергову скаргу.

– Це була моя відповідь, – каже святитель. – Не їм. Богу. Я мив цю підлогу і відчував, як з кожною краплею брудної води з моєї душі йде образа. Не можна ображатися на того, за ким ти миєш туалет. Ти просто бачиш його немочі. Його убогість.

Це не «смиренний старець» з книжки. Це сталева людина, яка вибрала швабру замість меча, щоб не дати ненависті з'їсти себе зсередини.

Справедливість через сто років

– Владико, але ж це несправедливо! Ціле століття ваші гонителі числилися «поважними», а ви – «підозрілим».

– Бог попускає нам випробування від своїх, щоб ми шукали втіхи тільки в Ньому, – він повторює думку зі свого листа черницям, і я відчуваю холод мармурових плит тієї самої лікарні, де митрополит помирав на самоті.

– Якщо ти любиш Церкву за «хороших людей», за «добрих батюшок» і «справедливість», ти підеш при першому ж скандалі. Ти знайдеш підлість скрізь.

Він робить паузу. Вітер стихає на мить.

– Але якщо ти прийшов до Христа, то ніж у спину від брата – це просто частина Його Хресного шляху. Тебе зрадили? Вітаю. Ти став трохи ближче до Нього. Він теж стояв там, у преторії, зовсім один. Поки Його «свої» розбігалися або грілися біля вогнища ворогів.

Катарсис

Я мовчу. Запах ладану від його ряси змішується із запахом сухої трави.

Мені все ще боляче. Рана не затягнулася, вона кровоточить. Але я раптом розумію одну річ. Якщо я зараз піду, якщо я покину храм через тих, хто мене вдарив, – значить, вони перемогли. Значить, вони стали для мене важливішими за Бога. Значить, я поклонявся не Христу, а своєму комфорту всередині парафії.

– Буде боляче, владико? – питаю я тихо.

Святитель Нектарій повертається до лопати. Знову цей хрускіт каменю.

– Буде. І не раз. Але тепер ти не один. Ти в компанії Того, Кого теж виставили за ворота.

Я дивлюся, як він копає. Єпископ з брудними руками. Людина, яку Церква не помічала сто років, але який став її серцем.

Немає остаточного висновку. Є тільки цей колючий вітер і усвідомлення: Церква – це не про нас, хороших. Це про Нього, Єдиного, Хто ніколи не зрадить. Навіть якщо всі «свої» навколо підпишуть твій вирок.

Читайте також