Бог на ліжку №2: Остання розмова з Нектарієм Егінським

Помираючий святий. Фото: СПЖ

Запах карболки. Металеві судна в кутку. Скрип пружин на сусідньому ліжку. Листопад 1920 року, лікарня «Аретеіон» в Афінах. Палата для невиліковних бідняків.

Я чергую в палаті. Навколо - безліч паралізованих. Лікарі не обіцяють нічого. Кажуть: «Звикайте». До чого звикати? До того, що ти – овоч? До того, що навіть до туалету не дійдеш сам?

Вчора ввечері привезли нового. Худорлявий старенький у грубій вовняній рясі. Монахиня Євфимія щось довго пояснювала директору в коридорі. Я чув уривки розмови:

– У нього немає грошей.

– Він монах?

– Він єпископ.

Директор розсміявся. Не повірив. У такому вигляді єпископи не ходять.

Його поклали на ліжко навпроти. Ліжко номер два.

Перша ніч

Він не стогне. Це дивно. Я бачу, як його тіло корчиться від болю – гострий простатит, рак, щось там із сечовим міхуром, я не зрозумів толком. Лікарі перемовлялися вранці. Сказали: «Недовго залишилося».

Але він мовчить. Тільки стискає зуби. Губи ворушаться. Молиться, мабуть.

Вночі я не витримую.

– Владико, – шепочу я. – Вам боляче?

Він відкриває очі. Темні, глибокі. Втомлені.

– Боляче, – каже він тихо. – Але це нічого.

– Як це «нічого»? – я майже злюся. – Ви ж єпископ. Чому ви тут? Чому вас не поклали в нормальну палату? Чому ви один, без допомоги?

Він мовчить. Потім усміхається. Дивна усмішка – не сумна, не гірка. Просто спокійна.

– Бог близько не тоді, коли ми літаємо, – каже він. – А коли ми розбиті.

Я не розумію всього. Але сперечатися не хочеться.

Другий день. Розмова про справедливість

Вранці санітар приносить сніданок. Рідка каша. Хліб. Чай без цукру.

Старий майже не їсть. Тільки п'є воду. Губи потріскалися. Шкіра на руках – як пергамент на кістках.

Я дивлюся на нього і думаю: де справедливість? Він служив Богу все життя. Побудував монастир. Навчав монахинь. Допомагав біднякам. А тепер помирає тут, у цій смердючій палаті, як волоцюга.

– Владико, – кажу я знову. – Хіба це справедливо? Ви все життя віддали Богу. А Він... ось так?

Він дивиться на мене довго. Потім каже:

– Золото очищується тільки у вогні. Якщо Бог хоче зробити з мене золото, Він повинен мене розплавити. Хвороба – це вогонь. Вона спалює все зайве. Залишається тільки те, що справжнє.

– Але ж це боляче! – я майже кричу. – Навіщо потрібен цей біль?

– Щоб я не забув, хто я, – каже він тихо. – Без болю я міг би подумати, що я великий. Що я єпископ, митрополит, учитель. Біль показує правду: я просто старий, який не може сам дійти до туалету.

Я мовчу, адже він правий.

Третій день. Про ворогів

Вночі його стан погіршується. Приходить медсестра. Робить укол. Морфій, мабуть. Він не чинить опору. Тільки шепоче щось.

Вранці я питаю:

– Ви молилися?

– Так, – каже він.

– За себе?

– Ні. За тих, хто мене зрадив.

Я не розумію, обурююся.

– І у Вас вистачає рішучості молитися за них? – я не вірю своїм вухам.

– Так, – каже він просто. – Тому що вони не знали, що роблять. Вони боялися. Страх робить людей жорстокими. Я не можу їх ненавидіти. Ненависть – це отрута. Вона вбиває того, хто її носить.

Я дивлюся на нього і думаю: як? Як можна не ненавидіти тих, хто зруйнував твоє життя?

Він ніби читає мої думки.

– Якщо я буду ненавидіти їх, я стану таким же, як вони. Страх і ненависть – це одне й те саме. Вони вбивають душу. Прощення – це єдине, що дає свободу. Не їм. Мені.

Четвертий день. Тиша

Він майже не говорить. Лежить тихо. Дихає важко. Губи ворушаться, шепочучи молитву.

Санітари перемовляються в коридорі: «Сьогодні-завтра».

Увечері монахиня Євфимія приходить знову. Сидить поруч з ним. Плaчe тихо. Він гладить її руку.

– Не плач, – шепоче він. – Я йду додому.

Вона киває. Але сльози не зупиняються.

Я дивлюся на них і думаю: чого ми боїмося? Смерті? Чи того, що ми так і не встигли стати справжніми?

П'ята ніч. 8 листопада

Ніч. Тиша. Тільки важке дихання старого.

Він раптом відкриває очі. Дивиться кудись угору. Усміхається.

– Бачу, – шепоче він.

– Що ви бачите? – питаю я.

Він не відповідає. Просто закриває очі. І більше не відкриває.

Дихання зупиняється. Тиша.

Монахиня підскакує. Кличе медсестру. Вони підходять до ліжка. Констатують смерть.

І раптом – запах. Не карболка. Не гній. Не лікарня.

Запах, якого я ніколи раніше не відчував. Солодкий, але не приторний. Свіжий, але не квітковий. Неземний.

Він заповнює всю палату. Перебиває сморід сечі та ліків. Я дихаю цим запахом і розумію: я відчуваю щось, чого не повинен відчувати тут. Не в цьому місці. Не в цьому болю.

Монахиня і медсестра починають переодягати його тіло. Знімають з нього нижню сорочку. Грубу, вовняну, просочену потом хвороби. Кидають її на ліжко, де лежить паралізований жебрак – просто так, щоб звільнити руки.

Сорочка торкається його ніг.

Чудо

Раптом безсилий починає рухати пальцями. Згинати коліна. Встає.

Медсестра обертається. Випускає з рук простирадло. Кричить. Монахиня дивиться на мене. Хреститься.

Він стоїть на своїх ногах. Тримається за спинку ліжка, бо незвично. Але він стоїть.

І я розумію: владика Нектарій помер, але він не пішов назавжди. Він залишив тут щось. Не сорочку. Не річ. Він залишив Світло.

Тіло покійного архієрея винесли. Поховали на Егіні, в монастирі, який він побудував. Монахиня Євфимія забрала ту сорочку. Пізніше я дізнався, що нею зцілилися ще десятки людей.

Минуло більше ста років. Святитель Нектарій Егінський канонізований. Його мощі мироточать. Його ікони – в храмах по всьому світу.

Але я пам'ятаю його не на іконі. Я пам'ятаю його на лікарняному ліжку. Маленького, виснаженого, з потрісканими губами. Єпископа, якого ніхто не впізнав. Митрополита, який помер у злиднях.

І я розумію: гідність – це не те, як ти виглядаєш. Не те, чи можеш ти сам дійти до туалету. Не те, скільки у тебе титулів і нагород.

Гідність – це Світло Боже, яке ти несеш всередині вмираючого тіла.

Хвороба роздягає людину. Зриває з неї чини, статус, красу. Залишається тільки те, що є насправді. У святителя Нектарія залишилося тільки Світло. Рак убив його тіло. Але не зміг знищити дух.

Досі я згадую те ліжко номер два. Сам Бог був там разом зі Своїм угодником. У палаті для жебраків.

Читайте також