Екзарх-мученик: Як Нікіфора (Парасхеса) вбили за сміливість

Є такий момент в історії, коли розумієш: людину вбивають не за те, що вона зробила щось погане, а за те, що зробила щось занадто добре. Священномученик Никифор (Парасхес-Кантакузин) потрапив саме в таку пастку. Він приїхав до Речі Посполитої восени 1596 року як протосинкелл – перший заступник Вселенського Патріарха. Приїхав не воювати, не інтригувати, не захоплювати владу. Приїхав головувати на церковному соборі в Бресті, де мали вирішити долю православ'я в цій країні. Він виконав свою роботу блискуче – зібрав законний собор, розглянув справу про Брестську унію і підписав рішення про повалення єпископів-відступників, Потея і Терлецького. Канонічна процедура була юридично бездоганною і богословськи вивіреною.

І ось цей підпис став його смертним вироком.

Тому що поки православні чинили опір унії самі по собі – це можна було назвати заколотом темної юрби, бунтом неосвічених мужиків, які не розуміють високих політичних матерій. Але коли приїжджає представник Вселенського Патріарха, збирає законний собор і виносить рішення – це вже інший рівень. Це означає, що унія визнається не якимись маргіналами, а всім православним світом. І якщо цей підпис не анулювати, унія так і залишиться сумнівним проєктом, який половина країни вважає церковним злочином.

Анулювати підпис юридично було неможливо – святий Никифор діяв за всіма правилами. Залишалося одне: усунути людину фізично. Але як? Потрібен був привід.

Схема, яка працює в усі часи

Ян Замойський, великий коронний канцлер Речі Посполитої, був генієм політичних комбінацій. Сірий кардинал, макіавелліст найвищого ґатунку, людина, яка розуміла: влада – це не тільки закони, а й вміння ці закони обходити, коли вони заважають. І він придумав схему настільки просту, що диву дасися – як вона взагалі спрацювала? Хоча ні, не диву дасися. Тому що та ж схема працює і сьогодні, в XXI столітті, тільки декорації інші.

Логіка така: Константинопольський Патріарх живе під владою турецького султана, це факт. Османська імперія контролює Константинополь з 1453 року, і Патріарх змушений існувати в цих умовах. Отже, робить висновок Замойський, Патріарх залежить від султана. Значить, Патріарх так чи інакше є провідником турецьких інтересів. А його представник, екзарх Никифор, приїхав до Речі Посполитої не Церкву рятувати, а шпигувати на користь Туреччини.

Я читаю цей логічний ланцюжок у документах того часу і думаю: як взагалі можна було в це повірити? Але повірили. Тому що Туреччина була реальною загрозою – Річ Посполита воювала з Османською імперією, страх перед турками був цілком обґрунтованим, і будь-яка згадка про зв'язки з Константинополем викликала підозру. Замойський це розумів і використовував на повну.

Канцлер наказує перехопити всю переписку протосинкелла. Агенти виконують завдання – листи священномученика Никифора до Патріарха і до господарів Молдови та Валахії потрапляють до рук слідства. Їх читають, шукають докази і... не знаходять нічого. Абсолютно нічого військового, ніяких секретів, ніяких шифрувань. Звичайне церковне листування: справи важкі, потрібна допомога, король не дає аудієнції, православних утискають, моліться за нас.

Але Замойський не зупиняється. Він починає інтерпретувати. Ось ця фраза про важкі справи – хіба це не натяк на військову слабкість Польщі? Ось прохання про молитовну підтримку – хіба це не закодоване повідомлення про сприятливий момент для турецького вторгнення? Ось скарга на короля – хіба це не спроба посіяти смуту і розкол всередині держави?

Сучасна людина скаже: це ж маячня, це параноїдальна інтерпретація, де будь-яке слово можна трактувати як завгодно. Так, маячня. Але схема працює. Тому що коли є страх, коли є ворог, коли є загроза – будь-яка дурниця починає виглядати як доказ.

Підміни поняття, створи образ ворога, і можна судити кого завгодно.

І ось тут мені пригадується справа Дрейфуса у Франції кінця XIX століття – теж звинувачення у шпигунстві, теж фабрикація документів, теж людину ламають не за реальні злочини, а тому що вона виявилася незручною. Дрейфус був євреєм, і антисеміти використовували це. Никифор був греком, пов'язаним з Константинополем, і його зв'язок з турками використовували точно так само. Схема одна: знайди вразливе місце людини, роздуй його до розмірів державної загрози, і можеш робити з нею що завгодно.

Але є ще одна проблема. У священномученика Никифора на руках охоронна грамота короля Сигізмунда III – документ, який гарантує йому особисту безпеку і недоторканність на території Речі Посполитої. Це серйозний юридичний захист. Замойський дивиться на цю грамоту і... просто ігнорує її. Наказує заарештувати протосинкелла відразу після Брестського собору, коли святий ще не встиг покинути місто.

У такі моменти розумієш: закони працюють тільки тоді, коли влада хоче їх дотримуватися.

Речі Посполита пишалася своєю шляхетською демократією, своїми правами і свободами, своєю конституцією, яка захищала громадян від свавілля. Але для православного грека ці права виявилися порожнім звуком. Коли держава вирішила прибрати неугодну людину, ніякі грамоти не допомогли.

Суд: коли правда стає вироком

Зима 1597 року, Варшава, зал сейму. Протосинкелла Никифора привозять у кайданах, як особливо небезпечного злочинця. Його звинувачують у державній зраді, у шпигунстві на користь ворожої держави. Атмосфера в залі напружена – частина сенаторів щиро вірить, що перед ними турецький агент, інша частина прекрасно розуміє, що це судилище, але мовчить, бо йти проти Замойського небезпечно.

І ось починається те, чого канцлер не очікував. Священномученик Никифор захищається сам. На блискучій латині. Він випускник Падуанського університету, одного з найкращих в Європі, він знає римське право, риторику, логіку, він володіє мовою краще, ніж його обвинувачі. І він починає методично, пункт за пунктом, розбивати звинувачення.

Де докази шпигунства? Їх немає. Де військові секрети, які я нібито передавав? Їх немає. Де турецькі агенти, з якими я нібито зустрічався? Їх немає. Де хоч одна фраза в моїх листах, яка містить конкретну інформацію військового характеру? Її немає.

Зал напружений. Замойський бачить: його звинувачення тріщить по швах. Екзарх не просто відкидає звинувачення, він перетворює процес на урок логіки і права, і це принизливо для канцлера, який розраховував на швидкий вирок.

І тоді святий Никифор вимовляє фразу, яка залишилася в протоколах суду – і це реальна цитата, це його слова:

«Я приїхав сюди не як шпигун, а як лікар, щоб вилікувати розкол у Церкві. Ви судите мене не за Туреччину, а за те, що я не прийняв вашу унію. Якби я підписав її, ви б носили мене на руках, навіть якби я був тричі турецьким агентом».

У залі висить тиша. Тому що це правда, і всі це розуміють. Якби протосинкелл приїхав і благословив унію, його б зустрічали як героя, як миротворця, як мудреця зі Сходу. Але він приїхав і підтримав православних, підписав усунення уніатських єпископів – і за це його називають зрадником.

Замойський розуміє: юридично він програв. Екзарх розбив звинувачення, показав його абсурдність, і якщо зараз винести обвинувальний вирок, це буде відкритим порушенням закону, яке помітять усі. Але канцлер не збирається відпускати священномученика. Він змінює тактику.

Великий коронний канцлер переводить справу із судової площини в адміністративну. Він використовує право «превентивного ув'язнення заради безпеки держави». Це не вирок суду. Це просто рішення влади: посадити людину без доказів її провини, тому що вона «потенційно небезпечна». Формально протосинкелл Никифор навіть не засуджений – він просто затриманий на невизначений термін до з'ясування обставин, які не будуть з'ясовані ніколи.

Один із сенаторів боязко нагадує: а як же охоронна грамота короля? Замойський встає і говорить фразу, яка теж записана в документах:

«Краще нехай загине один грек, ніж постраждає Реч Посполита».

Чуєте відгомін? «Краще одній людині померти за народ» – це слова первосвященика Каяфи про Христа. Тільки там йшлося про Сина Божого. Тут – про Його свідка. Але логіка та сама: усунути одну людину заради «вищих інтересів».

У протосинкелла був помічник – молодий монах Кирило Лукаріс, який потім стане Константинопольським патріархом. Він бачить, що справа набуває поганого повороту, і встигає втекти з міста, переодягнувшись у світський одяг. Священномученик Никифор залишається. Він розуміє, що його візьмуть. Він міг виїхати – у нього були зв'язки, можливості, він міг зникнути до арешту. Але якщо екзарх Вселенського Патріарха втече з країни, це буде розцінено як визнання провини. Тоді все, що він зробив на Брестському соборі, втратить силу. Уніати скажуть: дивіться, ваш представник виявився боягузом і шпигуном, а ми говорили правду.

Святий Никифор робить вибір. Він залишається. Знаючи, що йде на смерть.

Мальборк: місце, де стирають людей

Замок Марієнбург – по-польськи Мальборк – це не просто в'язниця. Це символ. Колишня столиця Тевтонського ордену, фортеця хрестоносців, які несли «цивілізацію» на Схід вогнем і мечем. Найнеприступніша твердиня Європи, де товщина стін досягає декількох метрів, де з кожного вікна видно рів з водою, де втеча неможлива за визначенням. Тепер тут політична в'язниця Речі Посполитої, місце, куди відправляють тих, кого потрібно забути.

Протосінкелла Никифора везуть туди взимку 1597 року. Його поміщають у кам'яний мішок – камеру без вікон, з однією лише щілиною в дверях для передачі їжі. Повна ізоляція. Охоронці отримують чіткий наказ: жодних контактів із в'язнем, жодних передач, жодних відвідувачів. Його потрібно стерти з пам'яті живих.

І ось тут я зупиняюся і думаю: що відчувала людина, яка провела в цій камері два, може, три роки? Священномученик Никифор був не старцем-пустельником, звиклим до мовчання і самотності. Він був активним церковним діячем, дипломатом, вченим, який все життя працював з людьми, з документами, зі справами. Він звик до інтелектуальної праці, до дискусій, до спілкування. І раптом – кам'яний мішок, тиша, вогкість, темрява. День за днем. Місяць за місяцем. Без книг, без листів, без молитовного спілкування з братією.

Офіційна причина смерті – «від хвороби». У документах так і написано. Але якої хвороби? У камері, де немає світла, де вогкість, де мінімум їжі, будь-яка хвороба стає смертельною. Голод, виснаження, туберкульоз, просто занепад сил. Є версія, яка походить з уніатських джерел того часу, що священномученика задушили за наказом, щоб не возитися з його довгим утриманням, але це не підтверджено документально – можливо, просто перестали годувати і чекали, коли він помре сам.

Точну дату смерті тюремники приховали. Приблизно 1599 рік, може бути 1600-й. Документи про це знищені спеціально. Тому що не можна було допустити, щоб у православних з'явилася точна дата, яку можна перетворити на день пам'яті, на свято, на привід для вшанування мученика.

І останній штрих – тіло. Протосінкелла не віддали рідним, не віддали Церкві. Його закопали десь у фортеці. Під підлогою камери або в рові – точно ніхто не знає, тому що це тримали в секреті. Православним не можна було дати забрати мощі, не можна було дозволити перетворити могилу на місце паломництва.

Святого Никифора просто стерли. Ніби й не було людини, яка приїхала в чужу країну, щоб захистити віру, і віддала за це життя.

Уніатський єпископ пише в листі своєму другові – і ця цитата збереглася: «Старий лис нарешті в капкані». Злорадство, тріумф. Проблема вирішена.

Замойський задоволений. Екзарх мертвий, його підпис під усуненням уніатів ніхто формально не скасував, але і підняти його на щит як прапор опору теж не вийде – адже «турецький шпигун» не може бути героєм для православних. Все прораховано. Все спрацювало.

Парадокс, який не дає спокою

Але ось що вражає в цій історії. Священномученик Никифор – грек. Константинополь – його місто, його патріархат, його батьківщина. Україна, Білорусь, русини, за яких він боровся, – це не його народ етнічно. Він міг зробити свою справу на Брестському соборі, підписати потрібні документи і поїхати додому, сказавши: я виконав місію, далі ваші проблеми. Ніхто б його не засудив. Канонічно він зробив все, що було потрібно.

Але коли його почали заарештовувати, коли стало ясно, що Замойський не зупиниться, протосинкелл не поїхав. Він залишився. Прийняв арешт. Пішов на суд. Сів у в'язницю. Помер на самоті. За чужий народ. За чужу паству.

Чому? Тому що для священномученика Никифора Церква – це не етнічний клуб, не національна організація, де грек захищає греків, а русин – русинів. Церква – це Тіло Христове. І якщо одна частина Тіла страждає, інша частина не може сказати: «Це не моя проблема, у мене своїх справ вистачає».

Канон був для святого вище національності. Істина була вище безпеки.

Сучасні історики пишуть: «Никифор виграв Брестський собор канонічно, тому його потрібно було вбити фізично. Інших аргументів у унії не залишилося».

Вдумайтеся в цю фразу. Коли правові аргументи закінчуються, починається фізичне усунення. Це схема, яка працює в усі століття. Не можеш перемогти в суперечці – прибери опонента. Не можеш спростувати документ – прибери того, хто його підписав.

Що це означає для нас

Я дивлюся на історію священномученика Никифора і бачу ті ж схеми. Українську Православну Церкву звинувачують у роботі на ворога. Логіка та сама, що в XVI столітті: є зв'язок з «неправильною» стороною – значить, ти агент. Підміна понять працює.

Храми відбирають не за судом, а за адміністративними рішеннями – точно так само, як протосинкелла Никифора посадили не за вироком, а за «превентивним ув'язненням».

Закони є, але вони не працюють, коли влада вирішила, що ти – ворог.

І ось у цій ситуації історія священномученика Никифора дає нам надію. Він програв за всіма статтями. Його посадили, вбили, закопали як сміття. Його ім'я намагалися стерти. Уніати тріумфували перемогою.

Але минуло триста років – а підпис протосинкелла Никифора під усуненням уніатських єпископів залишився в історії. Він зберіг канонічне православ'я, дав підставу для опору, показав, що боротьба православних – це не заколот невігласів, а захист Істини, визнаної Вселенським Патріархатом.

Мощі священномученика Никифора знайшли тільки в XXI столітті, в 2005 році, під час розкопок в Мальборку. Тіло, яке ховали як сміття, виявилося нетлінним. Зараз його мощі в Польщі, в православному храмі, і до них приходять паломники.

Замойський помер у 1605 році в славі і пошані, оточений багатством, визнанням, владою. Його ховали з урочистими церемоніями, його пам'ятають як великого канцлера, реформатора, полководця, творця польської армії. Але у вічності він залишається людиною, яка вбила святого заради політичної комбінації.

Священномученик Никифор помер у безвісності, в кам'яному мішку, забутий усіма, крім Бога. Але його підпис стоїть під документом, який зберіг Православ'я на століття.

Історія дійсно сміється останньою. Тільки цей сміх чути не відразу. Іноді доводиться чекати століття, щоб зрозуміти: хто насправді переміг.

Читайте також